Третій набір

Планета Семвела

Військовий табір “Табір” проіснував недовго.

Перші дні людям здавалося, що все ще можна виправити. Працювали генератори, солдати роздавали їжу, по раціях хтось віддавав накази. Але з кожним днем голосів ставало дедалі менше. Увечері крізь тріск перешкод долинали лише уривки повідомлень:

– Місто двадцять три затоплено...

Шипіння.

– Зв’язок втрачено...

Шипіння.

– Евакуація неможлива...

Солдати слухали мовчки. Дедалі частіше вони дивилися не на людей, а на рації, ніби сподівалися почути бодай когось нагорі.

За кілька днів стало зрозуміло: ніякого “нагорі” більше не існує.

Еліот сидів біля стосу мокрих рятувальних жилетів і спостерігав, як Мо сперечається з молодим офіцером.

– То це все? – запитала вона. – Більше ніхто не прийде?

Хлопець довго мовчав.

– Ми й самі не знаємо, що робити далі.

Відповідь офіцера прозвучала тихіше, ніж мала б. І це було гірше за будь-який наказ. Бо наказ ще передбачає, що хтось нагорі розуміє ситуацію, а слова “ми й самі не знаємо” означали протилежне – нагорі більше нікого немає.

До вечора це відчули всі. Рації й далі шипіли, але вже без жодного сенсу. Накази повторювалися без змін; здавалося, їх записали один раз, а тепер просто крутили по колу для створення видимості контролю. Солдати дедалі рідше перевіряли списки й дедалі частіше вдивлялися в обрій. Як люди, які чекають, що їх ось-ось змінить інша зміна, але зміна так і не приходить.

Дехто в таборі ще намагався підтримувати бодай подобу порядку: сортував припаси, рівніше встановлював намети, сперечався щодо маршрутів евакуації. Інші збирали речі, шепотілися, сварилися. Хтось уже намагався будувати плоти з піддонів і пластикових бочок.

До ночі табір остаточно перестав здаватися тимчасовим. Люди більше не говорили про те, що порятунок прийде завтра чи за кілька годин. Розмови стали тихішими й практичнішими. Хтось лагодив наплічники. Хтось сушив одяг біля багать. Хтось перебирав останні консерви, намагаючись зрозуміти, на скільки днів їх вистачить.

На березі продовжували збирати саморобні плоти. Робота йшла без особливого ентузіазму, але вперто. Багато хто розумів, що ці конструкції виглядають ненадійними, однак усе одно допомагав. Коли вибору немає, навіть поганий план починає здаватися розумним.

Із настанням темряви табір стих. Лишилися тільки потріскування багать, поодинокі розмови чергових і безперервний шум води десь удалині. Кілька дітей заснули просто біля батьків. Хтось намагався читати знайдену книжку при світлі ліхтарика. Хтось лежав із розплющеними очима й просто дивився в небо.

Еліот довго не міг заснути. Земля під ним здавалася незвично твердою. Він чув, як неподалік хтось кашляє, як двоє чоловіків сперечаються біля складу з припасами, як вітер шарудить по стінках наметів.

Поступово звуків ставало дедалі менше. Еліот не помітив, коли поринув у сон, але ще до світанку його розбудив чийсь крик.

– Евакуацію завершено! – надривався офіцер. – Усім залишити територію!

– І куди нам іти?! – вигукнув хтось у відповідь.

Еліот різко сів, ще не розуміючи, що відбувається. Навколо вже підіймалися люди. Хтось вилазив із наметів, хтось на ходу натягував куртку, а хтось просто стояв і розгублено озирався навсібіч.

Криків ставало дедалі більше.

Офіцери намагалися віддавати накази, але запитання сипалися з усіх боків швидше, ніж з’являлися відповіді.

– Що сталося?

– Чому евакуація?

– Куди нам іти?

– Що відбувається?

Сон зник миттєво. Еліот підвівся на ноги й відчув, як довкола наростає тривога. Ще не паніка – саме тривога. Той стан, коли люди вже розуміють, що сталося щось погане, але все ще сподіваються, що ситуацію можна виправити.

Між наметами бігали військові. Кілька людей уже тягнули ящики з припасами до вантажівок. Хтось намагався завести двигун однієї з машин, хоча було незрозуміло, куди вони збираються їхати, якщо навколо самісінька вода. Звідкись здалеку долинали короткі команди, свистки та тріск рацій.

Сара міцно тримала Менді за руку. Мо вийшла з намету з рушницею на плечі й одразу почала озиратися. Тобіш щось голосно вимагав від найближчого солдата, але той навіть не зупинився.

Потім хтось біля краю табору раптом замовк.

За ним другий.

Третій.

Розмови почали уриватися одна за одною.

Люди повертали голови в один бік.

Саме тоді Еліот побачив хвилю.

Вона здіймалася над горизонтом повільно й майже спокійно. Величезна чорна стіна води несла із собою уламки будинків, дерева й цілі дахи. Хтось у таборі саме підняв голову, збираючись щось сказати, але так і не встиг закінчити фразу.

Це була дивна мить, коли тіло вже розуміє, що відбувається щось непоправне, а розум ще не встиг знайти для цього назву.

На секунду весь табір завмер.

А потім люди кинулися тікати.

Хвиля вдарила з оглушливим ревом. Наметів не стало миттєво. Генератори, ящики, машини, люди – усе змішалося в одному крижаному потоці. Вода пахла брудом, бензином і гниллю.

Еліота закрутило течією. Хтось кричав. Хтось молився. Хтось зникав під водою.

Коли він знову виринув, поруч уже був пліт. Перекошена конструкція з піддонів, пластикових контейнерів і мотузок виглядала жахливо, але трималася на воді. На неї встигли вибратися Мо, Сара з Менді, Ортон, Тобіш і сам Еліот.

Багатьом пощастило значно менше.

Перші години після удару хвилі перетворилися на безладний кошмар. Пліт то здіймався на гребінь, то провалювався вниз, і щоразу здавалося, що наступного підйому вже не буде. Люди чіплялися за мокрі дошки так сильно, що пальці зводило судомою.

Кілька разів поруч пропливали інші вцілілі. Хтось намагався підплисти ближче. Хтось кричав, благаючи про допомогу. Згодом хвилі поглинули їх усіх.

Вода була крижаною. Вона безперервно захльостувала пліт, пробиралася під одяг і змушувала тремтіти навіть тих, хто зазвичай добре переносив холод. Сара притискала до себе Менді й майже не випускала її з рук. Мо допомагала втримувати конструкцію, коли особливо сильні хвилі починали розвертати її боком. Тобіш командував навіть тут, перекрикуючи вітер і гуркіт води.

Берег поступово зник. Спочатку він перетворився на тонку смужку на обрії. Потім щезли останні будівлі. А згодом не залишилося нічого, крім води й неба. Темрява приховала відстані та розміри хвиль. Сил вистачало лише на те, щоб триматися й чекати світанку, але вранці виявилося, що навколо все так само самісінька вода.

Вони не знали, скільки часу дрейфували. Довкола плавали люди на дверях, дошках, уламках меблів. Одні кричали й кликали на допомогу. Інші мовчки зникали серед хвиль.

Першу добу вони майже не розмовляли. Трималися за пліт, перераховували людей і вдивлялися в обрій. На другий день почалися суперечки про напрямок, хоча жодного напрямку в них не було. На третій закінчилася більша частина врятованих запасів. На четвертий люди заговорили про дім так, ніби він і досі існував у колишньому вигляді. Час на воді дивно розтягувався. Один день здавався тижнем, а тиждень – одним довгим очікуванням.

На п’ятий день вода нарешті почала відступати. Втім, вони не зрозуміли, що це саме п’ятий день. Спочатку намагалися рахувати години, потім перестали. Сонце з’являлося й зникало без жодної системи, а розмови поступово скоротилися до коротких фраз, необхідних для виживання. Іноді хтось намагався згадати, якими були останні дні до того, як вони опинилися на плоту, але спогади вже почали змішуватися: табір, хвиля, обличчя, вода – усе складалося в один довгий безперервний епізод без початку й кінця.

І коли вода нарешті почала відходити, це не відчувалося як порятунок. Радше як перепочинок.

Спочатку ніхто не повірив, що вона справді відступає. Вода не зникала раптово – вона просто перестала наступати. Її поверхня більше не піднімалася, і в якийсь момент стало помітно, що сміття, яке ще вчора плавало на рівні очей, тепер повільно осідає вниз і чіпляється за землю.

Першим наважився хтось із тих, хто був позаду. Він зіскочив у мілку воду по коліна й одразу загруз у багнюці. За ним рушили інші – обережно, майже недовірливо, перевіряючи кожен крок, ніби берег міг знову зникнути, якщо ступити на нього надто впевнено.

Перші кроки по суші виявилися несподівано важкими. Після кількох днів на воді тіло все ще чекало хитавиці. Ноги слухалися погано, м’язи швидко втомлювалися, а кожна нерівність здавалася небезпечнішою, ніж була насправді.

Кілька людей майже одразу впали. Хтось послизнувся в багнюці, хтось просто втратив рівновагу. Усі виглядали однаково виснаженими.

Мо допомогла Сарі й Менді вибратися на берег, а потім сама кілька секунд стояла нерухомо, дивлячись собі під ноги. Нарешті вона повільно тупнула черевиком.

– Не хитається, – сказала вона.

Тобіш фиркнув.

– Дай собі пару годин. Тебе ще хитатиме навіть уві сні.

Він мав рацію. Багато хто рухався так, ніби палуба й далі вислизала з-під ніг. Люди розставляли руки для рівноваги, мимоволі шукали поглядом обрій і час від часу озиралися на воду.

Позаду залишалися плоти – жалюгідні конструкції з дощок, мотузок і пластикових бочок. Ніхто навіть не намагався їх зберегти. Увага поступово перемикалася на берег.

Усюди лежали гілки, уламки меблів, частини парканів та речі, принесені течією. Серед сміття траплялися предмети, які ще зовсім недавно комусь належали: дитячі іграшки, фотографії в розбухлих рамках, взуття, сумки, книжки без обкладинок. Люди намагалися на них не дивитися.

Вода відступила, але залишила після себе достатньо нагадувань про те, що сталося.

Через деякий час група розтягнулася вздовж узбережжя, і поступово всі почали рухатися в одному напрямку.

Додому.

Або туди, що ще зовсім недавно можна було назвати цим словом.

Дорога зайняла більше часу, ніж вони очікували. Не тому, що змінилася відстань, а тому, що все довкола стало чужим. Вулиці, які раніше можна було пройти за лічені хвилини, тепер нагадували незнайому територію: перекинуті автомобілі, відчинені вікна, смуги бруду на стінах, що показували, де ще зовсім недавно стояла вода.

Ніхто не говорив, куди вони йдуть. Це було водночас надто очевидно й надто звично. Просто в якийсь момент напрямок залишився лише один – туди, де ще є стіни.

Чим далі вони просувалися, тим більше траплялося слідів повені. Дороги вкривав товстий шар багнюки. Подекуди вода відступила зовсім недавно, залишивши по собі калюжі, в яких плавали уламки чиїхось колишніх життів.

Кілька разів групі доводилося обходити завали. Одна з вулиць виявилася повністю перекритою перекинутою вантажівкою та уламками сусідньої будівлі. В іншому місці шлях перегородила купа автомобілів, які вода зіштовхнула докупи, мов дитячі іграшки.

Тепер утома відчувалася значно сильніше. Поки пліт гойдався на хвилях, залишалося лише триматися й чекати. Тепер потрібно було йти, ухвалювати рішення й знову думати про завтрашній день.

Тобіш кілька разів оголошував короткі привали. Люди сідали просто на бордюри або уламки бетону, пили воду й мовчки дивилися перед собою. За кілька хвилин хтось підводився першим, і решта без слів рушала слідом.

Коли попереду нарешті з’явилися знайомі промислові будівлі, спочатку ніхто нічого не сказав – люди лише прискорили крок.

Консервний завод був іще далеко, але його вже можна було впізнати серед інших споруд. Він виглядав пошарпаним, брудним, місцями пошкодженим, але все ще стояв.

Кілька людей навіть з полегшенням видихнули. Після днів на воді та годин виснажливої дороги будь-яке місце з дахом над головою починало здаватися розкішшю.

До вечора всередині заводу палали багаття в металевих бочках, сушився одяг і пахло консервованим супом. Почали підтягуватися й інші вцілілі, зокрема військові, хоча їх було вже значно менше, ніж раніше.

Ніч після повернення минула напрочуд спокійно. Надто спокійно для людей, які ще зовсім недавно дрейфували серед уламків міста. Багато хто просто сидів біля вогню й мовчав, ніби будь-яке необережне слово могло знову підняти хвилю.

Ніхто не святкував. Ніхто до ладу не спав. Але тепер у них було місце, яке можна було назвати не тимчасовим прихистком, а чимось справді надійним.

Наступного дня Мо відправила групу на розвідку. Вранці стало особливо помітно, що місто не просто пережило затоплення – воно змінилося. Надто багато речей опинилося не на своїх місцях. Автомобілі стояли під дивними кутами, вітрини були вибиті.

Мо мовчки спостерігала за цим із воріт заводу, хоча бачила лише невелику частину передмістя. Потім сказала лише одне: потрібно з’ясувати, що тут залишилося корисного і як далеко простягнулися наслідки катастрофи. Треба зрозуміти, чи можна вже повертатися. А якщо ні – принаймні поповнити запаси й чекати допомоги тут.

Група зібралася швидко, майже без обговорень, і вже за пів години вирушила в дорогу. Спочатку йшли жваво, майже машинально, але що далі віддалялися від заводу, то сильніше виникало відчуття, що місто не просто постраждало – воно стало чужим.

Знайомі вулиці втрачали впізнаваність не через руйнування, а через тишу. У ній зникли звичні звуки: транспорт, голоси, випадкові кроки. Іноді хтось із групи мимоволі сповільнювався, просто щоб переконатися, що під ногами досі тверда земля, а не чергова прихована пастка з води та багнюки.

Вода відступила, залишивши бруд, іржу та розбиті вітрини. На стінах тягнулися рівні лінії – мовчазні мітки того, наскільки високо піднімалася вода, ніби місто хтось повільно топив, а потім так само повільно передумав.

Більшість будівель стояла порожньою. Лише біля старої бібліотеки вони помітили світло. Спершу здалося, що це просто відблиск сонця в уламках скла, але за мить воно знову блимнуло – і стало зрозуміло: всередині хтось рухається.

Група мимоволі сповільнилася. Вони завмерли перед будівлею довше, ніж це було розумно. Після останніх днів люди вже майже розучилися довіряти хорошим несподіванкам.

Двері відчинилися повільно. Разом із першим кроком назовні вдарив запах вогкої сирості, мокрих ковдр і надто великої кількості людей у надто маленькому просторі. Але головне було інше – всередині були живі.

Кріспіна підвелася першою. Виснажена, бліда, з мокрим волоссям, зібраним у недбалий хвіст, вона все одно виглядала так, ніби світ ще не встиг остаточно її зламати.

– м-р Кранкшафт?.. – тихо запитала вона.

– Так точно, мем, – кивнув Тобіш.

Із глибини бібліотеки визирнув худорлявий хлопець у окулярах, перемотаних дротом. Він говорив швидко, ніби боявся, що йому не дадуть договорити:

– Ви звідки? У вас є батарейки? Або радіо? Або генератор? Хоч половина генератора?

– А ти хто? – спитав Ортон.

– Фріппет Кердл. Але всі кличуть мене Фріп. Я… я втік із притулку в Грінвуді, їхав попутками. А потім усе… сталося. Тепер я збираю радіоприймачі з мотлоху. Один майже запрацював. Іноді ловить дивні шуми.

Поруч із ним стояла висока жінка з ідеально рівною спиною та рожевою хусткою на голові. Навіть після кінця світу вона виглядала так, ніби ось-ось збереться скаржитися адміністратору закладу. Флегма Призм. Біля неї її донька Флер розглядала власне відображення у тріснутому планшеті.

З кутка раптом пролунав різкий голос:

– Це все незаконно!

На старому кріслі сиділа Таллі Фрінк – літня жінка в піжамі з написом “Всесвітній день супу”. Вигляд у неї був такий, ніби кінець світу стався виключно для того, щоб їй було на що скаржитися.

– Ви вчасно! У вас є їжа? Притулок? Залишатися тут далі – це самогубство, – пролунав із тіні низький голос Ґреґа Тріммера, двоюрідного брата Еліота. Він стояв біля труби, яку намагався полагодити, але вода все одно крапала. На ньому була футболка з величезним єдинорогом, і усміхався він надто добродушно для людини, яка втратила місто.

– Гей, я тебе знаю, – сказав Тобіш. – Ти ж…

– Так, сантехнік.

Якийсь час у бібліотеці панував звичний для останніх днів хаос: кілька розмов одночасно, уривчасті питання, відповіді, спроби зрозуміти, хто звідки прийшов і що взагалі відбувається за межами цих стін.

Фріп одразу ж засипав усіх запитаннями про завод.

– У вас справді є електрика?

– Іноді.

– Справжня?

– Якщо дуже пощастить, – відповів Ортон.

– Неймовірно… – видихнув Фріп.

Таллі тим часом вимагала детальний звіт про запаси їжі, безпеку та санітарні умови.

– Якщо я вже десь маю жити, я маю право знати, наскільки там жахливо.

– Дуже жахливо, – чесно відповіла Мо.

– Тоді майже як тут.

А тим часом Ґреґ уже допомагав комусь складати речі в рюкзак, хоча ще десять хвилин тому навіть не збирався нікуди йти.

Кріспіна уважно слухала розповідь про консервний завод, час від часу ставлячи короткі уточнювальні запитання, ніби перевіряла не саму історію, а її придатність до життя.

– Стіни товсті? – запитала вона.

– Дуже.

– Дах цілий?

– Поки що так.

– Тоді вибору немає.

Вона підвелася й плеснула в долоні.

– Збираємося.

Люди почали витягати наплічники, скручувати ковдри, пакувати свої небагаті речі. Хтось забирав книжки, якими підпирали вибиті вікна. Хтось переливав залишки питної води в більш зручні пляшки.

Флер важко зітхнула, вимкнула планшет і сховала його в сумку.

– Ненавиджу переїзди.

– Стихійні лиха взагалі виявилися напрочуд незручними, – зауважила Мо.

Фріп обережно запакував кілька деталей від своїх радіоприймачів і довго вагався, які з них достатньо “важливі”, щоб тягнути через усе місто.

Таллі збиралася найдовше. Що кілька хвилин вона знаходила нову причину для невдоволення.

– Цей рюкзак став важчим.

– Не став, – спокійно відповів Ґреґ.

– Став.

– Ви туди поклали три книжки.

– Вони необхідні.

– Одна з них називається “Сто рецептів святкового супу”.

Збори затягнулися майже на годину. Коли нарешті все було готово, люди ще раз окинули бібліотеку поглядом. Прощальних слів ніхто не сказав. Просто один за одним вони рушили до виходу.

Дорога назад виявилася довшою, ніж шлях сюди. Люди то пришвидшувалися, то сповільнювалися без видимої причини. Іноді хтось озирався на бібліотеку, поки вона остаточно не зникла за поворотами зруйнованих вулиць. Ґреґ ішов збоку, не замовкаючи ні на мить, і його голос дивним чином утримував групу від повного занурення в тишу, в яку вони могли б провалитися без нього.

Коли група дісталася консервного заводу, люди на даху почали махати руками. Нових прибулих зустрічали так, ніби вони привезли із собою шматок старого світу.

Еліот підняв голову й раптом помітив Кріспіну. На кілька секунд він просто завмер. Після всього пережитого він уже не сподівався її побачити. Кріспіна теж зупинилася.

– Ти живий, – тихо сказала вона.

– І ти теж.

Вони всміхнулися одне одному, і поруч раптом з’явився Ґреґ. У Гейвен-Міллз деякі всерйоз підозрювали, що він належить до якогось таємного культу – просто тому, що ніхто не може бути настільки щиро життєрадісним.

– Привіт, брате! – вигукнув він, обіймаючи Еліота.

– Я знав, що ти десь тут! Слухай, у мене ідея: якщо натягнути дріт між двома машинами, вийде або Wi-Fi, або музична колонка. Поки не вирішив.

– Це… добре, Ґреґ, – сказав Еліот, уже усміхаючись.

– У нас буде новий старт! Ти, я, Кріспіна, завод… Може, навіть знову запустимо конвеєр! Або гойдалки зробимо! Іноді мені здається, що я можу все. Потім зазвичай минає, але зараз – ні. Зараз я точно знаю.

Еліот уже навчився пропускати голос двоюрідного брата повз себе, і зараз просто дозволив собі насолодитися тим, що інколи надія звучить голосніше за реальність.