Третій набір

Планета Валентайна

На цій планеті вода піднялася майже до самих дверей церкви. Спочатку вона накрила нижні сходинки, потім дісталася важких дерев’яних дверей, а невдовзі дзвіниця стала останнім сухим місцем у всій окрузі. Люди тіснилися всередині, стояли пліч-о-пліч, хапалися за поручні, мотузки й за будь-які рештки впевненості, які ще вдавалося втримати.

З боку горизонту наближалися три човни.

У першому сидів хірург – худорлявий, незворушний, з обличчям людини, яка вже бачила надто багато, щоб дивуватися черговій катастрофі. У другому пливла Патриція Резіл, сестра священика, і привітно махала людям на дзвіниці. У третьому були Клементина Купер та Ортон Мандей. Клементина веслувала рівно й упевнено, ніби розв’язувала чергову задачу, а Ортон напружено вдивлявся в обличчя нагорі. Якщо Сара жива, думав він, то неодмінно влаштує йому прочуханку за запізнення. І він дуже сподівався, що так і буде.

Коли човни підійшли ближче, хірург висадився першим і вже за п’ятнадцять хвилин стояв на верхньому майданчику дзвіниці, дивлячись на місто. Від колишніх вулиць майже нічого не лишилося. Над водою стирчали лише дахи будинків, рекламні щити та верхівки дерев. Усе виглядало так, ніби хтось випадково змахнув цивілізацію зі столу й навіть не спробував підняти розсипані деталі.

Тепер дзвіниця нагадувала маленьке плавуче містечко, яке випадково застрягло на вершині кам’яної вежі. На кожному майданчику сиділи люди. Хтось сушив одяг біля рідкісних сухих ділянок стіни. Хтось перераховував залишки харчів. Хтось без кінця визирав у вузькі вікна, ніби сподівався, що за останні десять хвилин вода якимось дивом зникла.

Вільного місця майже не залишилося, тому виснаженим людям доводилося спати сидячи, притулившись одне до одного. Спалахнула суперечка через половину буханця хліба. Після обіду двоє чоловіків ледь не побилися за місце біля вікна. Ближче до вечора отець Резіл був змушений виголосити коротку проповідь про те, що кінець світу – не найкращий привід поводитися як ідіоти.

– Нам потрібно знайти штаб або табір тих, хто вижив, – сказала Емма, викручуючи мокрий рукав.

– Якщо такий узагалі існує, – зауважив доктор Грінч.

У цей момент знизу пролунав вигук. Хлопчина з відром виловив із води дивний аркуш паперу. Він виявився абсолютно сухим, хоча навколо все було просякнуте вологою. До вечора знахідку вже розглядали всі. Обпалені краї, золотаві літери й лише кілька вцілілих рядків.

“Ка…с....рофи…...

.…один…..планет…

.…перем.....ець..вирішу....долю…”

Люди відразу почали будувати здогади. Хтось казав, що це інструкція. Хтось вважав папір попередженням. Інші переконували, що це просто чийсь жарт або сторінка зі старої книги.

– Або звичайне сміття, – різко сказала Клементина. – Ви знайшли обгорілий клапоть паперу посеред повені й уже вигадали собі кінець світу. Повені трапляються. Дамби руйнуються. Світ не зобов’язаний мати якийсь прихований сенс.

Дехто з полегшенням закивав. Інші й далі дивилися на аркуш так, ніби той міг розповісти більше.

Поки одні намагалися розібрати вцілілі літери, інші вже складали власні версії зниклого тексту. Чутки швидко розповзлися всією дзвіницею. Хтось запевняв, що папір пророкує нові лиха. Хтось вважав його частиною давнього пророцтва. Знайшовся навіть чоловік, який заявив, що це інструкція з керування погодою і саме тому хтось намагався її спалити.

Спочатку Клементина ще намагалася сперечатися, але згодом покинула цю справу. На кожне розумне пояснення виникали три нові божевільні теорії.

– Люди завжди так роблять, – сказала вона Ортону, спостерігаючи за черговою групою сперечальників. – Коли інформації бракує, вони заповнюють порожнечу фантазіями.

– А якщо це справді щось важливе?

– Тоді тим більше не варто робити висновки з половини речення.

Ніч минула тривожно. Люди майже не спали. Одні чергували біля сходів, інші вдивлялися в темряву за вікнами дзвіниці, ніби чекали побачити берег, якого більше не існувало. Аркуш із обпаленими краями ще кілька разів переходив із рук у руки – всі намагалися розібрати слова, що зникли. Та до ранку цікавість до нього почала згасати. Набагато більше людей хвилювало інше питання: скільки ще протримається їхній останній сухий прихисток.

На світанку з’явився корабель. Спершу люди побачили лише темну смугу на обрії. Потім вона поступово перетворилася на величезний сірий силует. Судно було надто великим для рятувального корабля і надто похмурим, щоб вселяти надію. Воно повільно наближалося крізь дощ, розтинаючи хвилі важким металевим корпусом. Раптом зашипіли гучномовці.

– Усім, хто вижив, підготуватися до посадки.

Почалося перевезення людей. Мовчки передавали дітей, вузли з речами та останні речі, які вдалося врятувати. Еліот досі тримав стару кавову чашку з кав’ярні Мо. Тріщина на ручці залишалася єдиним нагадуванням про часи, коли найбільшою проблемою могла бути надто міцна кава.

Дуже швидко стало зрозуміло, що це не рятувальне судно у звичному розумінні. Радше плавучий табір. Високі борти, довгі металеві коридори, черги за їжею, черги за водою, черги за будь-якою подобою порядку. Усюди ходили військові. Вони розподіляли місця для сну, складали списки та стежили за дотриманням правил.

Перші години на кораблі багатьом здавалися справжнім дивом. Після сирої дзвіниці, постійного холоду та страху перед водою, що невпинно піднімалася, навіть металеві стіни виглядали затишними. Тут було тісно, гамірно й душно. Повітря пахло машинною оливою, мокрим одягом і сотнями людей, які занадто довго перебували поруч одне з одним, але ніхто не скаржився. Уперше за довгий час над головою був надійний дах, а під ногами не відчувалося, як прибуває вода.

Поступово люди почали розслаблятися. Дехто навіть обережно будував плани на майбутнє. В одному з коридорів жінка розповідала доньці, що вже за кілька днів вони неодмінно знайдуть новий дім. Неподалік літній чоловік переконував сусідів, що людство переживало й страшніші катастрофи. Хтось говорив про відбудову міст, хтось згадував покинуту майстерню, а хтось уже сперечався про те, скільки років знадобиться, щоб повернути життя в нормальне русло.

Найдивовижнішим було те, як швидко люди намагалися повернути собі звичне життя. Уже на другий день з’явилися постійні місця за столами. Утворилися черги, яких ніхто спеціально не організовував, але яких усі чомусь дотримувалися. Кілька дітей носилися одним із проходів, граючи в квача, поки дорослі безуспішно намагалися змусити їх поводитися тихіше.

Одного разу Еліот помітив чоловіка, який стояв перед маленьким дзеркалом і ретельно голився. Чомусь саме це вразило його найбільше. Навколо все ще лютувала повінь, а цей чоловік спокійно змивав піну з підборіддя, ніби за кілька годин мав іти на роботу. Можливо, саме так люди й рятували власний розум – чіпляючись за найзвичайніші звички.

Спочатку ніхто не звертав уваги на дивні деталі. Військові були ввічливими, їжу видавали вчасно, а правила здавалися цілком логічними для надзвичайної ситуації. Та згодом деякі речі почали впадати в око. Під час реєстрації одних людей розпитували значно довше, ніж інших. Іноді офіцери по кілька разів уточнювали професію, досвід роботи та практичні навички. Почувши слова “електрик” чи “інженер”, вони помітно пожвавлювалися. Лікарів одразу заносили до окремих списків. Механіків теж. А от розмови з колишніми продавцями, музикантами чи офіціантами зазвичай завершувалися значно швидше.

Спершу ніхто не бачив у цьому проблеми. Зрештою, кораблю справді були потрібні фахівці. Але день за днем різниця ставала дедалі помітнішою. Одних запрошували допомагати екіпажу, інших залишали чекати. Для одних знаходилися важливі завдання, іншим радили просто не заважати. Поки що ніхто не говорив про це вголос, але нове правило вже починало непомітно формуватися. Одні люди вважалися цінним ресурсом. Інші поволі перетворювалися на зайвих пасажирів.

Перші два дні всім видавали однакову їжу, усім шукали місце для сну й усім обіцяли, що ситуація тимчасова. Але електриків переселяли ближче до генераторів. Лікарям діставалися кращі каюти. Механіків звільняли від найважчої роботи. Решті дедалі частіше казали зачекати. Або потерпіти.

Потім люди почали зникати. Вранці людина ще сиділа поруч із тобою, а ввечері її місце вже пустувало.

– Його перевели, – пояснювали військові.

Куди саме – ніхто не уточнював.

На четвертий день капітан зібрав усіх на палубі. Дощ гупав по металу, вітер шарпав його плащ, а хвилі важко билися об борти корабля.

– Ми не можемо врятувати всіх, – спокійно сказав він. – Ми рятуємо тих, хто здатен допомогти іншим. Їжі стає дедалі менше. Місця стає дедалі менше. Якщо хтось знає рішення краще за моє, можете вийти сюди й запропонувати його.

Ніхто не вийшов.

І найгіршим було навіть не це. Найгіршим було те, що багато хто почав із ним погоджуватися.

Після тих зборів корабель змінився остаточно. Люди збивалися в невеликі групи, спали поруч, їли поруч і дедалі частіше дивилися одне на одного оцінювальним поглядом.

Хто надто слабкий?

Хто хворіє занадто довго?

Хто приносить замало користі?

Хто наступний?