Третій набір

Планета Валентайна

Сонце зійшло, як ворог – яскраве, безжальне, з тією нелогічною впевненістю, ніби його поява тут справді комусь потрібна. З кожною хвилиною світло ставало густішим, повітря – важчим, а тіні – дедалі коротшими, ніби ховалися від сорому. Здавалося, плавиться все: спочатку вода в бочках, потім фарба на шкільних стінах, а слідом – і людське терпіння, яке й без того трималося на чесному слові.

Спека висіла над містом прозорою тремтливою плівкою. Асфальт місцями розм’як, підошви липли до землі, металеві поручні обпалювали долоні, а пластикові пляшки ставали м’якими, мов віск. Хтось буркнув, притискаючи до чола порожню пляшку: “Ми тут зваримось заживо…”

У дворі школи стояли металеві чани, що нагрівалися так швидко, ніби були не ємностями, а зброєю. Трохи вище по схилу лишався колодязь – колись скромний, тепер майже священний. До нього тягнулися люди, відра за відрами витягуючи воду, хоча її, здавалося, ставало дедалі менше. Після недавнього потопу це виглядало майже знущанням: як узагалі можна залишитися без води, коли ще вчора не було куди від неї тікати?

Відро опускалося вниз, вдарялося об каміння і лише потім знаходило тонкий шар каламутної вологи. Щоразу люди витягували все менше. “Ще тиждень тому ми тонули”, – похмуро кинув Нолан, зазираючи в глибину колодязя.

Воду, яку вдавалося добути, обережно несли до школи. Сем ішов попереду, тримаючи в руках бак, важкий і живий, що здригався від кожного кроку. Валентайн деякий час мовчки спостерігав за ним, ніби вивчав якусь особливо вперту форму життя.

– Знаєш, що мене завжди дивувало в людях? – нарешті озвався він.

– Що? – коротко відгукнувся Сем.

– Вони добровільно тягають важкі речі.

– Тому що їх треба переносити.

– Ні, це не відповідь. Якщо річ важка – її треба залишити там, де вона лежить.

Сем ледь усміхнувся.

– Тоді так можна сказати про половину обов’язків у житті.

– Саме так, – спокійно погодився Валентайн. – Тому я ніколи й не розумів, навіщо люди їх вигадують.

Назустріч їм пройшов Рой із двома порожніми каністрами.

– Гей, ви там швидше! – гукнув він. – Поки ви філософствуєте, вода сама себе не донесе!

– Бачиш? – сказав Вал. – Ще один прихильник безглуздої праці.

Рой показав йому великий палець і пішов далі, навіть не сповільнившись.

– Мені здається, він вирішив, що ти жартуєш, – усміхнувся Сем і трохи оступився. Вода хлюпнула через край, змочивши йому руки.

– Обережно, – різко кинув Вал, ідучи слідом із порожніми руками так, ніби просто прогулювався парком. Його сірі сорочка й штани, куплені у вцілілих за мідну застібку та посмішку, виглядали бездоганно, попри спеку. На відміну від Сема, чорна тканина якого прилипла до тіла, мов друга шкіра.

– От халепа… – видихнув Сем і зупинився. Обличчя почервоніло від спеки й напруги, він виглядав по-людськи виснаженим. По-людськи живим. І, здається, йому це навіть подобалося.

Вал швидко ковзнув по ньому поглядом, примружився, а тоді ледь помітно клацнув пальцями. Піднявся вітер – м’який, мов чийсь подих поруч. Бак залишився повним, але раптом став майже невагомим.

Сем випрямився і подивився на Валентайна.

– Це ти зробив? Мені стало легше.

– Що? – Вал огидно всміхнувся. – Може, в тебе просто помутніння свідомості через сморід усіх цих людей?

Сем нічого не відповів. Він просто пішов далі, тримаючи бак, що раптом перестав чинити опір. Але в його погляді оселилося щось невизначене – то чи сумнів, то чи вдячність, а можливо, й обидва разом, загорнуті в мовчання, яке між ними ставало дедалі щільнішим.

Поблизу стіни школи, у тіні, що з кожною хвилиною ставала дедалі коротшою, Мо стояла, притиснувши до чола мокру ганчірку, ніби намагалася втримати власну голову від розплавлення.

– Хтось бачив, куди подівся Шейн? Я його вже давно не бачу… – пробурмотіла вона.

– Усе нормально, певно, вивчає нові професії, щоб було що розповідати у своїх байках, – відповів Тобіш, який поруч акуратно складав свої інструкції. – У мене все під контролем. Я провів перепис населення, зробив карту й позначив на ній зони спеки, зони відносної вологості та зону “туди краще ніколи не ходити”. Щодо води… так, ситуація складна.

Сара тримала на колінах маленьку Менді: губи в дівчинки потріскалися, а очі примружувалися навіть у тіні, ніби світло все одно знаходило її всюди. Фір роздавав останні ковтки води з фляг, а Рой лагодив тріснутий пластиковий бочонок, тихо мугикаючи щось про шланг, долю й Господа. Раніше Рой вірив, що будь-яку поломку можна виправити молотком – навіть якщо це дверний дзвінок або кавоварка. Кажуть, він дружив лише з Тобішем, але насправді дружив з усіма, хто мав терпіння слухати його історії про варення.

– Треба йти шукати воду, – сказав Еліот. Голос у нього був тихий, але впевнений. Він дивився на порожню пляшку так, ніби це була загадка, яку обов’язково треба розв’язати. Він пам’ятав поради зі старого форуму “Виживання в екстремальних умовах”: шукати старі колодязі, розбирати кондиціонери – там накопичується конденсат, викопувати ями в дюнах, щоб збирати нічну вологу. Але тепер усе це здавалося теорією з підручника математики посеред бойовища. Залишалося лише одне – йти в місто, в руїни, туди, де, можливо, ще залишилася бодай крапля надії.

– Вода вся виварилася на такій спеці, – кинув Нолан. – Я бачив, як кактус згорів. Прямо на очах. Як узагалі можна спалити кактус?

– У нас немає вибору, – втрутилася Кріспіна. – Ми не помремо тут тільки тому, що не дійшли за ріг.

Так і вирішили.

Три групи.

Еліот, Нолан і Твілл рушать на південь – туди, де колись був парк і насосна станція.

Кріспіна, Сара і Мо – на захід, до колишнього муніципалітету, де могли лишитися резервуари.

Тобіш, містер Фір і Рой – на схід, до зруйнованого стадіону, який колись збирав дощі в бетонні чаші.

Збори зайняли лічені хвилини: брати було майже нічого. Порожні каністри, мотузки, старі карти і – на диво – надію. Мо ще раз перевірила напрямки. Тобіш намагався видати всім інструкції з пошуку води, але вже після п’ятого пункту люди почали розходитись.

– Головне – не панікувати! – крикнув він їм услід.

Групи розійшлися розпеченим містом. Перші пів години вони ще заглядали у знайомі будівлі, перевіряли підвали й склади. Еліот помітив автобусну зупинку, біля якої колись чекав на брата. Нолан зупинився біля спаленого кіоску й кілька секунд дивився на вивіску, ніби намагаючись згадати, що там колись продавали.

Чим глибше вони заходили в місто, тим менше воно нагадувало місце, де ще недавно жили люди.

За годину стало очевидно: спека виграла раніше за них. Фонтан у парку перетворився на розтріскану чашу з товстим шаром висохлого бруду. Насосна станція була мертва – іржаві труби порожні, всередині стояв запах гарячого металу. Біля муніципалітету резервуари таки знайшли, але в них плескалося лише кілька сантиметрів мутної рідини, більше схожої на суп із пилу.

Та люди все одно перевіряли кожну будівлю. Відчиняли підвали, заглядали в технічні приміщення, шукали колодязі на старих картах. Хтось навіть розібрав кондиціонер, сподіваючись зібрати конденсат.

Даремно. Місто ніби висохло зсередини. На дні ванн лежав пил. У бачках унітазів – сухий наліт. Навіть у калюжах, які мали б лишитися після повені, тепер потріскалася земля.

Одного разу Твілл радісно закричав, побачивши блиск за гаражем. Усі троє майже бігом кинулися туди – і завмерли. Це був шматок дзеркала.

Від розчарування вони сіли просто на суху землю й деякий час мовчки дивилися вдалечінь. Розмовляти ставало дедалі важче. Повітря палило горло, піт виступав швидше, ніж його встигали витирати, але навіть він уже не приносив жодного полегшення.

Тим часом Сем і Валентайн не затрималися з іншими. Вони пішли своїм шляхом, сказавши, що не можуть просто сидіти без діла й теж хочуть перевірити, чи не лишилося в місті води. Їх не зупиняли – останніми днями люди взагалі перестали дивуватися чужим дивацтвам. Якщо хтось не кричав, не підпалював школу і не намагався оголосити себе мером, його зазвичай просто залишали в спокої.

Боги спускалися вулицею, яка колись була однією з головних артерій міста. Тепер асфальт потріскався і місцями здувся від спеки, ніби сама земля намагалася скинути з себе цей шар штучної шкіри. Подекуди з тріщин визирали висохлі корені рослин – тонкі, ламкі, як пам’ять про те, що тут колись щось росло.

– Ти не відчуваєш запах? – запитав Валентайн.

Сем вдихнув.

– Запах чого?

– Не знаю. Ніби щось знайоме. Або просто спека. Неважливо.

Він відмахнувся й штовхнув ногою порожню пластикову пляшку. Вона прокотилася кілька метрів і зупинилася біля обгорілої автобусної зупинки, яка виглядала так, ніби пережила особисту війну з сонцем і програла.

Деякий час вони йшли мовчки. Десь ляскали незачинені двері, десь скрипіла вивіска, яку вітер вперто не міг відірвати від світу. Із розбитого вікна п’ятиповерхівки звисала вицвіла фіранка, що повільно ворушилася, ніби не могла вирішити, чи їй ще залишатися частиною цього міста.

– Знаєш, я бачу біль людей, – нарешті сказав Сем. – Він справжній. І вони страждають. Мені здавалося, я зможу це витримати. Але тепер уже не певен.

– То не дивись, – відповів Вал.

Він підняв із землі камінець і кинув уперед. Той ударився об дорогу й майже одразу “потонув” у шарі розпеченого пилу, ніби місто проковтнуло його без залишку.

– І взагалі, спостереження не обов’язково означає участь. Навіщо ти взагалі тягав воду й допомагав носити ящики? Ми тут не для цього.

Сем нічого не відповів, і вони звернули за ріг. Попереду повільно відкривалося місто у всій своїй випаленій, майже трагічній красі – вицвіле, зморщене, чуже, ніби хтось забув його і воно поступово втратило право на власне ім’я.

Колишня центральна вулиця перетворилася на алею порожніх віконних прорізів. Там, де колись були вивіски “Аптека Гейвен-Міллз” і “Пекарня у Розі”, тепер лишилися лише сліди назв. Містечко колись пишалося тим, що “тут усі всіх знають”, але тепер здавалося, ніби навіть вулиці забули, як їх звуть. Місто намагалося стерти власне обличчя.

Штори, почорнілі від кіптяви, ледве ворушилися в залишках вітру. Вітрини тріснули, ніби їх торкнувся чийсь злий погляд, і обсипалися на тротуар скляними уламками, що лежали, як тьмяні пелюстки чогось давно мертвого.

Сем стояв серед цього мовчки. Валентайн закотив рукави й сперся на стіну, спостерігаючи за ним так, ніби чекав реакції, яка нарешті поставить усе на свої місця.

– Ти хотів доказів, Сем, – сказав він. – Ось вони. Місто, спалене власною гординею. Хто будує зі скла в зоні повеней?

– Вони не знали. Ніхто не знав. Ти ж сам знаєш, тут раніше не було повеней, – тихо відповів Сем.

– Або просто не хотіли знати й завчасно підготуватися, – спокійно сказав Валентайн. – Ось у чому їхня справжня риса: заперечення. До останнього. Поки не стане надто пізно.

***

На іншому боці міста – там, де ще зовсім недавно був парк і дитячий майданчик, рухалася перша група: Еліот, Твілл і Нолан.

Твілл ішов босоніж – так було легше відчувати, де асфальт ще не перетворився на липку пастку. До того ж спека була такою, що він майже біг, а отже й усій групі доводилося тримати його темп, що дивним чином тільки прискорювало їхній рух. Він мовчав, міцно стискаючи в руках мотузку, ніби вона могла втримати цей розпечений світ від розвалу.

Нолан, намагаючись триматися бадьоро, розповідав, як у дитинстві намагався зварити макарони під лупою.

– Вийшло? – не обертаючись, спитав Еліот.

– Ні. Лупа тріснула. Я тоді ридав.

Вони звернули за ріг і побачили площу. Там, де ще недавно височіла міська ратуша, тепер чорнів кратер. Вікна були вивернуті, дахи сповзли, ліхтарі стояли зігнутими, ніби старі, втомлені люди, які вже не намагаються тримати спину рівно.

А далі – нічого. Кілька секунд ніхто не вимовив жодного слова. Вони очікували побачити околиці: старі заправки, склади, дорогу, що тікає за горизонт, бодай щось знайоме.

Але знайомого більше не було. Навіть птахів. Лише гаряче повітря тремтіло над землею так сильно, що здавалося – світ розмивається просто на очах, втрачаючи чіткість, як зображення у старому склі.

Вони дійшли до краю міста – туди, де закінчувалася реальність.

Далі починалася пустеля.

Величезна, безмовна, розпечено-руда, мов цукор, який хтось пересмажив до межі терпіння. Усе, що ще недавно було передмістям – супермаркети, парковки, сади, – зникло, ніби змите невидимою водою. Замість цього простяглися дюни: хвилясті, нескінченні, що тягнулися до горизонту, як океан без води.

Вони не були першими, хто сюди прийшов.

Ліворуч, кам’янистою стежкою, підійшли Кріспіна, Мо і Сара. Їхні обличчя були замотані тканинами, але це майже не рятувало від спеки, яка пробивалася всюди.

Праворуч, з іншої вулиці, з’явилися Тобіш, Фір і Рой. Тобіш розмахував рукою так, ніби в нього був план, але навіть здалеку було видно – план розсипався разом із реальністю. Фір не відривався від карти, яку сам і намалював, хоча на ній пустелі, звісно, не було. Рой ніс якийсь металевий бак, від якого тхнуло бензином.

Вони зустрілися на краю міста. Дев’ятеро людей, які дивилися, як дихає пісок.

Ніхто не поспішав робити крок уперед. Еліот пам’ятав, що ще тиждень тому тут були заправка, автомийка і величезний магазин садового приладдя з безглуздою статуєю моркви біля входу. Тепер не залишилося нічого – ні дороги, ні парковки, ні тієї самої моркви, яка колись здавалася чимось буденним і смішним.

– Чорт, – сказав хтось. – Це ненормально.

– Тобто вся ця пустеля просто взяла й з’явилася? – запитав Нолан.

Еліот зробив крок уперед.

– Якщо є пустеля – значить, десь має бути оаза.

Він усе ще намагався вихопити поглядом хоч щось знайоме.

– Там був торговий центр, – тихо сказала Сара, показуючи кудись удалину. – Ми з Менді їздили туди на вихідних.

Тепер там була дюна.

– А там стадіон, – додав Рой.

– Ні, стадіон мав бути лівіше, – заперечив Тобіш.

Еліот присів і зачерпнув жменю піску. Піщинки вислизали крізь пальці й одразу ж підхоплювалися вітром, ніби їм не дозволяли довго залишатися в одному місці.

Твілл стояв трохи осторонь і дивився вдалечінь. Обличчя в нього не змінювалося, але погляд був прикований до горизонту так, ніби там ховалося щось важливіше за страх.

– Що там? – спитав Еліот.

Твілл знизав плечима.

– Не знаю. Але я б такий кадр у газеті надрукував. Боже, та я б на цьому прославився.

Мо повільно витерла піт із чола і подивилася на горизонт.

– Мені це зовсім не подобається, – сказала вона.

У цей момент піднявся вітер. Спочатку легкий, майже як подих. Потім сильніший. Пісок заворушився, пішов хвилями, закручуючись у спіралі, ніби сама земля почала втрачати рівновагу.

І вони побачили вдалині, як наближається піщана буря – занадто швидко, щоб це могло бути природним.

– Назад! – закричав Рой. – Усі назад!

Далі все сталося майже миттєво. Вітер ударив, як розпечена стіна. Пісок різав шкіру, забивався в рот і очі. Дихати стало неможливо. Фір упав, Мо схопила його за плече й накрила голову кофтою. Еліот ще встиг побачити поруч Твілла – лише на мить. А потім його силует зник у бурі, ніби його просто викреслили з простору.

– ТВІЛЛ! – закричав Еліот. – ТВІЛЛ!

Але відповіді не було. І, швидше за все, її вже неможливо було почути.

Вони навпомацки чіплялися одне за одного, за стіни, за будь-що, що могло втримати їх від падіння, відступаючи назад до міста. Одяг обпікав шкіру. Повітря було настільки гарячим, що здавалося – легені от-от розтануть разом із ним.

Коли вони нарешті дісталися центру, буря почала стихати.

Твілла не було.

***

Вони поверталися мовчки. Зрештою Мо першою опустила голову, і всі зрозуміли одне й те саме: залишатися там далі означало наражати на небезпеку решту.

Пил в’ївся в шкіру й одяг так, ніби вже став його частиною. Сара дрімала просто на ходу від виснаження. Мо несла порожню баклажку, як безглуздий символ надії, що раптом втратив сенс. Еліот раз у раз озирався, ніби чекав почути голос того, хто залишився десь у піску.

Двері школи були відчинені, коли вони підійшли. Усередині стояв гул голосів і запах гарячого дерева. Кілька військових, знявши каски, сперечалися про каністри так, ніби від цього щось могло змінитися. Емма сиділа в кутку й перев’язувала комусь ноги. Доктор Грінч дивився у вікно нерухомо, ніби там було щось важливіше за все, що відбувалося всередині. Шейн уже повернувся і сидів осторонь, задуманий і, здається, пригнічений.

– Де Твілл і Сем? Де той високий… мовчазний? – одразу спитала Патриція, щойно побачила тих, хто повернувся.

Мо озирнулася.

– Хіба вони не тут?

– Вони пішли на розвідку, – сказав Біґ. – Удвох, майже одразу після вас. Я бачив, як звернули до річки.

– Або до того, що від неї лишилося, – додав Тобіш.

– Ми їх у бурі не бачили, – тихо зауважила Кріспіна. – Взагалі.

– У якій бурі?

Мовчання лягло на всіх важким шаром. Втрата Твілла вже була болючою. Зникнення ще двох людей – значно гірше.

– Ми… не могли залишитися, – сказав Еліот. – Пісок… Твілл… ви не уявляєте. Його просто зірвало поривом вітру. Можливо, він живий.

Нолан, виснажений до межі, скинув рюкзак і витер обличчя.

– Я піду їх шукати, – сказав він. – Завтра. З першими променями. Вони могли просто сховатися. Не встигли повернутися за нами.

– Ти не підеш сам, – твердо сказала Мо. – Ми досі тримаємося разом.

– А який у цьому сенс? – озвався хтось із натовпу. – Один за одним зникають. Це вже не спека. Це… ніби гра на вибування.

Усі обернулися. Це сказав високий хлопець із перебинтованою рукою – один із тих, кого знайшли в школі. Поруч хтось прошепотів: “Шоу…”

Мо різко підвелася.

– Ні! Жодних шоу! Ми не в реаліті. Ми просто живемо. І намагаємося вижити. А ті, хто зник, – не учасники гри, а люди. Ми будемо пам’ятати кожного. І будемо шукати… коли відновимо сили і знайдемо воду.

Еліот тихо додав:

– Твілл вважав себе ніким. Він сам казав, що з нього ніколи не вийде добрий журналіст. Але він намагався. Він щось залишив після себе. Я впевнений, що він знайдеться і напише про все це статтю. А може, навіть цілу книгу.

Ввечері, коли школа стихла і вечерю – останній рис – було з’їдено, Еліот піднявся на дах. Там вітер був трохи прохолодніший, ніби місто ще пам’ятало, як це – не палити все навколо.

Він стояв і дивився на те, що колись було містом. Без будинків, без маршрутів, без звичних орієнтирів – лише розпечена пустка, що ще недавно мала назву.

До нього підійшла Кріспіна і мовчки простягнула напівпорожню жерстяну кружку з водою.

– Це все, що залишилося?

– Ні. Але майже.

– Ми повернемося додому? – спитав він.

– Ми вже повернулися. Просто… в інший дім. І ми зробимо його навіть кращим. Разом.

– Пам’ятаєш, що казав отець Резіл?

– “Хочеш розсмішити Бога – розкажи йому про свої плани”, – хмикнула Кріспіна. – Він казав це мені щоразу, коли я хотіла звідси поїхати. Еліоте, я справді вірю, що в нас усе вийде.

У цей момент він подумав про Твілла, Сема і Вала. Де вони зараз? Чи “вийде” для них теж?

Кріспіна перехопила його погляд, але не відвела очей – лише усміхнулася так легко, що Еліот раптом відчув: заради такої усмішки можна йти хоч у пустелю, хоч назад у пекло, якщо доведеться.