Третій набір

Обидві планети

Небо, яке майже тиждень виглядало як пересмажений млинець, нарешті полиняло до м’якої сірої рівноваги, і навіть сонце визирнуло з таким виглядом, ніби виправдовувалося: “А що, я хіба запізнилося?”

Еліот розплющив очі від відчуття, яке спершу навіть не зміг упізнати. Воно не було ні холодом, ні спекою, ні колючим вітром, ні липкою задухою. Воно було… нормальним. Його тіло не прилипало до ковдри, повітря не дряпало легені, навіть голова не пульсувала болем. Настільки незвичний стан, що він сів, підвівся і довго дивився в простір, ніби світ треба було заново зібрати в голові. Земля під ним була вологою, мох під пальцями напився роси, і коли він потягнувся – не застогнав, що вже само по собі здавалося підозрілим дивом.

Мо пройшла повз із чайником, у якому щось могло бути чаєм, а могло й не бути, і кивнула йому: – Прокинувся, герой. Сьогодні можна навіть не вмирати.

Еліот криво всміхнувся, протираючи очі: – Який щедрий прогноз.

Він підвівся й помітив, що біля яру вже зібралися люди. Вони щось гаряче обговорювали, хтось кричав, хтось сміявся – і ця суміш звучала майже неприродно після всього, що було раніше. Він рушив туди, і з кожним кроком серце билося вже не від тривоги, а від якогось забутого передчуття.

На самому краю яру дзюрчав тонкий, але справжній струмок. Прозора вода бігла по камінню, блимаючи в ранковому світлі, ніби не вірила, що їй дозволили існувати. Тобіш дивився на неї з підозрою: – Фріп, ущипни мене.

Фріп не став щипати, просто опустив палець у воду й одразу смикнув назад: – Справжня! І холодна!

Кріспіна сміялася, Сара тримала Менді за плечі, а дівчинка дивилася на потік так, ніби перед нею відкрили різдвяне диво.

Еліот опустився навколішки, зачерпнув воду – і вона обпекла, але навпаки: освіжила так, що по шкірі пішли мурахи. Він пив жадібно, ніби намагався запам’ятати сам смак цього моменту, і навіть не одразу зрозумів, що по обличчю течуть то краплі, то щось схоже на сльози. Флегма підняла підборіддя: – Я ж казала, що все налагодиться. Я шкірою відчуваю зміни.

Флер закотила очі: – Мамо, ти завжди “шкірою відчуваєш зміни”. Учора ти казала, що спека – це до добра.

– Так і є! – гордо відповіла Флегма. – От і добро прийшло.

Орт неподалік удавав байдужість, але його погляд затримався на Флегмі й Флер трохи довше, ніж було б “випадково”, і на губах у нього з’явилася ледь помітна усмішка. Еліот майже не слухав розмови – він дивився, як тече струмок, як Клементина присіла біля води й занурила смужку паперу, перевіряючи кислотність, як Шейн, ще вчора згорблений від спеки, тепер рухається різко й енергійно. Струмок здавався надто тонким, надто крихким, щоб йому довіряти, але все довкола було дивно теплим, живим і справжнім, і втрачати це не хотілося нікому.

За якийсь час люди почали прати одяг і змивати з рук кіптяву днів. Хтось уперше за довгий час мив обличчя знову і знову, ніби не вірив, що вода не зникне через хвилину. Менді сиділа біля струмка й запускала листочки за течією, уявляючи, що це кораблі. Навіть найпохмуріші раптом заговорили голосніше – жарти знову стали жартами, а не способом не з’їхати з глузду. І все ж час від часу хтось кидав погляд на обрій: ніхто не поспішав повірити повністю, і кожен дотик до води супроводжувався короткою внутрішньою думкою: “а раптом зараз усе зникне?”. Але вода не зникала.

Еліот увесь день рухався ніби в напівсні, допомагаючи іншим збирати воду: підставляв долоні під струмінь, складав жолоби з іржавих листів металу, різав пластикові пляшки, перетворюючи їх на імпровізовані воронки. День тягнувся рівно й спокійно, люди не помічали, як сонце повільно зміщується по небу, бо були зайняті простими речами, які раптом знову стали важливими – такими, без яких світ не тримається.

Ближче до вечора пішов дощ. Дошки, каміння, тенти – усе було звернене вгору, ніби світ раптом вирішив щось благально просити в неба. Люди бігали, розставляли відра, чашки, каски. Фріп спорудив якусь дивну конструкцію з радіоантени та каструлі й із гордістю заявив, що тепер це “гідропідсилювач точкового збору опадів”.

Спершу це навіть не був дощ у звичному сенсі – радше поодинокі важкі краплі, що падали з паузами, ніби небо ще вагалося. Але краплі ставали дедалі частішими, і за кілька хвилин світ уже звучав інакше: рівномірно, глухо, заспокійливо шумів дощ, і в цьому звуці було щось майже дивовижне.

Вода стікала з неба як дар, як обіцянка. Еліот стояв із розкуйовдженим волоссям у мокрій сорочці й сміявся, як дитина. У цей момент його худорляве обличчя з різкими вилицями та трохи кривим носом здавалося по-своєму красивим – не тією глянцевою красою кінозірок, а тією, якою бувають красиві дерева, що гнуться під бурею, але не ламаються. Його очі – темно-карі, майже чорні – мали той вираз, який, одного разу помітивши, вже не забуваєш: уважний, але ніби спрямований звідкись здалеку.

Він встиг перепробувати різні підробітки – водій, листоноша, диспетчер на будівництві, продавець. Знав, як не розсипатися серед рутини. І все ж останніми днями відчував: тут, серед цих дощок, каміння й виснажених людей, він був потрібніший, ніж будь-коли. Ніби став кимось іншим. Або ж нарешті – самим собою.

Коли Кріспіна підійшла й запитала, скільки води може вмістити відро, він відповів не одразу – дивився, як по її щоці повільно сповзає крапля дощу.

– Залежить від діаметра, – сказав він нарешті.

Дощ ще тривав, але вже змінювався. Ставав тоншим, рідшим, і поступово мокрий одяг почав прилипати не лише від води, а й від холоду, що піднімався знизу – від землі, від каміння, від вітру, який непомітно змінив напрям.

До ночі прохолода перетворилася на холод. Спершу приємний – майже довгоочікуваний після спеки. Потім люди почали цокотіти зубами.

Еліот першим запропонував розпалити вогнище, і Тобіш із Шейном побігли шукати все, що могло згоріти. Вони знайшли старий ящик, шматки обгорілого столу, кілька гілок біля мертвого дерева.

Еліот сидів біля вогню, підтягнувши коліна до грудей. Поруч – Менді, загорнута в плед, Фріп, який підкручував гайку на своїй радіостанції, і Сара, що мовчки тримала доньку за руку. Мо поставила біля вогню каструлю з водою. Клементина щось вимірювала в повітрі, ніби воно могло піддатися точності. Шейн розповідав Флер, що колись був дипломованим бджолярем, але всі його бджоли зрештою відмовилися з ним жити з етичних міркувань.

А Еліот просто слухав. Голоси здавалися музикою.

Він ловив себе на думці, що не пам’ятає, коли востаннє почувався в безпеці. Не вдома – такого вже давно не було, – а саме в безпеці, коли можна розслабити плечі й не чекати, що щось ось-ось зламається. Можливо, в дитинстві? Батьки працювали надто багато, надто довго, надто серйозно, щоб у них залишався час на щось на кшталт вечірніх розмов. А може, час і був, але Еліот занадто рано навчився помічати той особливий дорослий погляд, яким слухають дитину – трохи зверхній, трохи відсторонений. Не дуже хочеться відкриватися, коли тебе сприймають як жарт, який можна розповісти друзям.

Тоді порожнечу заповнювала бабуся. Він згадував, як вона варила какао з корицею. Як читала йому книжки різними голосами. Як розповідала історії так, ніби світ був добрим місцем.

А потім вона почала забувати. Спершу – імена сусідів. Потім – дати. Потім – обличчя.

Еліот не міг змусити себе це прийняти. Він намагався приглушити страх і так і не наважився попрощатися – можливо, саме тому тепер говорив людям усе одразу, поки ще можна було.

Він дивився на тих, хто вижив, довкола вогнища: на Кріспіну, яка сперечалася зі Шейном про те, чи існувала колись професія “офіційного тестувальника диванів”, на Фріпа, що розмовляв із радіоприймачем так, ніби той був йому щось винен, на Мо, яка помішувала воду з виглядом людини, готової нагодувати весь світ – якби тільки той перестав розвалюватися. Дивно: ще зовсім недавно вони були чужими одне одному, а тепер сама думка про те, що когось із них завтра може не стати, здавалася майже нестерпною. Вогонь рівно потріскував, розмови поволі стихали – не тому, що людям було нічого сказати, а тому що слова раптом почали вимагати більше сил, ніж у них залишалося. І що тихіше ставало, то виразніше проступали дрібні звуки: тріск гілок, шелест тканини, чиєсь дихання зовсім поруч. Люди збилися ближче одне до одного, накрившись усім, що бодай трохи могло зігріти: лахміттям, куртками, старими прапорами, навіть кухонними рушниками.

Тіло Еліота нило від утоми, але сон не приходив. Пахло кіптявою й дощем. Час від часу хтось ворушився, щось бурмотів крізь сон, важко зітхав. Він чув, як Отець Резіл тихо говорить із кимось – може, із самим собою, а може, з Богом. А потім, у якийсь момент серед усіх цих крихких нічних звуків, Еліот почув, як хтось плаче. Неголосно, майже беззвучно. Десь поруч. Може, Сара. Може, Кріспіна. А може, він сам – десь усередині. У темряві, на двох майже однакових планетах, біля двох майже однакових вогнищ, майже однакові люди дихали, боялися й сподівалися. І один із них – на ім’я Еліот – уперше за довгий час по-справжньому усвідомив: він живий.