Третій набір

Планета Семвела

Підніжжя гори залишилося позаду, але там усе ще було чимало людей. Хтось був надто старий для довгого підйому, хтось не встиг оговтатися від ран, а хтось просто не вірив, що на вершині знайдеться щось, окрім нових запитань. Тому серед розбитих укриттів, мокрої землі й нагромадження каміння поволі народжувався новий табір.

Люди знову займалися тим самим дивом, яке в них завжди виходило найгірше і найкраще водночас, – вони будували життя. Хтось вбивав у землю кілки й натягував між ними шматки брезенту, хтось складав невисокі стіни з каміння, зібраного на схилі. Декілька людей розбирали рештки зруйнованих будинків на дошки й балки, сперечаючись, як краще зміцнити дахи. З боку це виглядало майже безглуздо: після повеней, спеки, холоду, метеоритів і нескінченної низки смертей спроби звести черговий прихисток скидалися на дитячу гру проти світу, який, здається, вирішив остаточно позбутися своїх мешканців. Але люди все одно будували.

Неподалік кілька жінок розпушували землю під майбутні грядки. Ґрунт був важкий, вологий, із камінням і уламками старого коріння, проте вони не зупинялися.

Час від часу табір завмирав. Високо в небі з’являлася нова вогняна смуга – метеорит входив в атмосферу десь за горизонтом, лишаючи по собі довгий слід сліпучого світла. На кілька секунд небо ставало майже білим, тіні зникали, а людські обличчя ніби вирізьблювалися з каменю. Хтось хрестився, хтось шепотів молитви, хтось просто дивився вгору, поки світло не згасало. А потім усі поверталися до роботи.

Зовсім інакше виглядала група, що підіймалася до вершини.

Еліот тримався поруч із Кріспіною. Час від часу він допомагав їй долати особливо круті ділянки, інколи вона підхоплювала його за руку, коли земля починала осипатися під ногами. Після всього, що вони пережили, сперечатися про те, хто кому більше допомагає, просто втратило сенс.

Трохи позаду йшов Фріп, який використовував знайдений посох не стільки як опору, скільки як спосіб перевіряти підозрілі ділянки стежки.

– Якщо я зірвуся вниз, – оголосив він після чергового підйому, важко переводячи подих, – офіційно звинувачую гору в упередженому ставленні до красивих людей.

– Тоді тобі нічого не загрожує, – сухо відповіла Мо.

– Ось за що я тебе ціную – за підтримку.

– Неправда. За їжу.

– Це теж.

Тобіш тягнув на спині величезний рюкзак і кожні десять хвилин запевняв усіх, що більше не зробить ані кроку. Після цього проходив ще сто метрів і починав скаржитися заново.

Клементина піднімалася разом з усіма, хоча мала вигляд людини, яка бере участь не в експедиції тих, хто вижив, а в науковій екскурсії.

– Якщо гора справді вулканічного походження, – промовила вона, уважно розглядаючи схил, – то з цієї висоти вже мали б бути помітні сліди давніх лавових потоків.

– Клементино, – застогнав Тобіш, – ми піднімаємося до вершини кінця світу.

– Саме тому спостереження особливо цінні.

– Іноді мені здається, що катастрофи трапляються виключно для того, щоб тобі було що досліджувати.

– Дякую. Я сприймаю це як комплімент.

Трохи осторонь ішли Флегма й Флер. Вони майже не розмовляли, але час від часу переглядалися – коротко, ніби перевіряючи, що обидві ще тут і все ще йдуть далі.

Підйом ставав дедалі важчим. Повітря холоднішало, а табір унизу поступово зменшувався, перетворюючись на розсип крихітних плям на схилі. Люди звідси скидалися на мурах, які вперто тягнуть свій мурашник угору, навіть коли хтось постійно намагається його знищити.

Кілька разів група зупинялася перепочити. Тоді всі мимоволі озиралися назад – на табір, на долину, на світ, який усе одно продовжував існувати попри здоровий глузд. А потім знову рушали вище.

Зрештою постаті внизу майже розчинилися в кам’янистому схилі. Рухалися повільно, виснажено, час від часу спотикалися й підхоплювали одне одного, але ніхто не повертав назад.

***************************************************

Планета Валентайна

Тунель не мав відчуття часу. Тут не існувало ані ранку, ані вечора, не було навіть натяку на те, що день колись завершується. Лишалася тільки волога темрява, однакова в усіх напрямках, ніби світ колись склали навпіл і заховали глибоко під землю. Світло виривало з мороку лише кілька метрів шляху, решта ж розчинялася в чорнилі пітьми. Під ногами хлюпала вода, стіни вкривали плями плісняви й потьоки вапна, а десь далеко над головами ледь відчутно тремтіла земля. Час від часу зверху осипався пил або долинав глухий удар – ніби віддалений грім, приглушений товщею бетону й каменю.

Еліот зупинився біля стіни й провів долонею по шорсткій поверхні. Під шаром бруду ще можна було розгледіти старі технічні позначки й вицвілі стрілки.

– Це старі комунікації, – сказав він. – Їх будували ще до війни. Бабуся розповідала. Такі тунелі використовували як укриття. Тут мали бути аварійні склади, технічні вузли й пости обслуговування.

– Тобто ми не перші, хто вирішив перечекати кінець світу під землею, – втомлено видихнула Мо.

– І, судячи з усього, не останні.

Фріп поглянув у нескінченний коридор попереду.

– Чудово. Завжди мріяв провести решту життя у гігантській каналізації.

– Це не зовсім каналізація.

– Ти буквально стоїш по кісточки у воді невідомого походження.

Вони йшли ще близько пів години, поки тунель раптово не розширився. Праворуч з’явилися важкі металеві двері, перекошені від часу. На них зберігся напівстертий напис: “Пост обслуговування №17”.

Двері відкривали втрьох. Петлі протяжно й обурено заскрипіли.

За дверима виявилася невелика кімната розміром зі старий гараж. Уздовж стін стояли металеві шафи. У кутку – стіл із потрісканою стільницею. На підлозі валялися папки, інструменти та шматки дротів. А біля дальньої стіни сиділа людина. Точніше, те, що колись нею було.

Скелет у залишках робочої форми все ще притулився до шафи, ніби просто вирішив перепочити після зміни й заснув назавжди. На грудях зберігся пластиковий бейдж, настільки потемнілий, що ім’я вже неможливо було розібрати.

Кілька секунд ніхто не рухався, розглядаючи цю картину. Мо першою відвела погляд.

– Дивно.

– Що саме? – запитав Нолан.

– Не знаю. Просто дивно бачити людину, яка померла ще до всього цього.

Вона обвела рукою тунель.

– Ніби кінець світу почався задовго до нас.

Еліот підійшов до столу. На ньому лежав старий журнал чергувань. Більшість сторінок розмокли й злиплися, але деякі записи ще можна було прочитати. Останній датувався десятками років тому.

Звичайний робочий день. Перевірка насосів. Перевірка вентиляції. Заміна ламп.

Людина писала це, навіть не підозрюючи, що колись її знайдуть ті, хто пережив потопи, метеорити й кінець цивілізації.

Фріп тим часом нишпорив у шафах.

– Ого.

– Що там? – запитала Кріспіна.

– Здається, сьогодні нам пощастило.

Усередині однієї зі шаф лежали два старі ліхтарі. Один був повністю розряджений, але другий після кількох ударів раптом ожив. Світло вийшло слабким і жовтуватим, проте на тлі їхнього єдиного ліхтаря це здавалося справжнім скарбом.

У другій шафі знайшлася коробка хімічних світлячків. Більшість давно втратила силу, але кілька ще працювали. Фріп струснув один – і всередині пластикової трубки повільно розтікся зеленкуватий світ. Потім він надламав другий і простягнув його Кріспіні.

– Тримай.

– Дякую.

Зелене сяйво зробило тунель ще дивнішим: обличчя людей зблідли, майже стали примарними, а вода на підлозі виблискувала так, ніби десь під землею текла рідка ртуть. Мо відчинила нижню шухляду столу й витягла звідти кілька старих упаковок батарейок, вкритих товстим шаром пилу.

– Сьогодні нам щастить, – сказала вона. – Мабуть, скоро за це доведеться розплачуватися.

– Судячи з останніх подій, рахунок уже давно відкрито, – відгукнувся Нолан.

Попри жарт, його голос звучав втомлено. Він важко опустився на старий металевий стілець і скривився, коли той жалібно заскрипів під вагою. У тісному приміщенні вперше за довгий час з’явилося щось схоже на безпеку – не справжню, звісно, просто тут ще не валилися стелі, не сипалося каміння, не палало полум’я і ніхто не стріляв одне в одного. І цього виявилося достатньо, щоб люди затрималися довше, ніж планували.

Клементина уважно оглядала кімнату: іржаві шафи, старі схеми на стінах, потьмянілі таблички з технічними позначеннями ковзали в її погляді, ніби вона складала їх у якусь внутрішню карту.

– Побудовано приблизно сорок років тому, – сказала вона. – Можливо, навіть раніше. Судячи з маркування, це частина старої міської системи аварійного обслуговування.

– Ти це визначила по одній табличці? – здивувався Фріп.

– По шрифту, року на схемі евакуації й моделі розподільного щита.

Фріп кілька секунд мовчки дивився на неї.

– Інколи мені здається, що ти не людина.

Мо тихо фиркнула, а Нолан навіть ледь усміхнувся. У кутку, як нагадування про те, що спокій тут завжди тимчасовий, сидів скелет робітника. На поясі – іржава рація, яку Фріп уже встиг помітити й без особливого успіху намагався відчепити.

– Прийом… прийом…

Клацання. Шум. Порожнеча, що ніби відповідала зсередини металу.

Сара обережно присіла поруч із Менді й поправила доньці куртку. У зеленому світлі світлячків дівчинка здавалася ще молодшою, майже крихкою, як щось випадково забуте в цьому підземеллі.

І саме в цей момент рація в руках підлітка ожила. Спершу – тріск, ніби хтось дряпався крізь метал, потім короткий свист, і нарешті голос.

– …прийом, хто на лінії? – пролунало, здається, військове.

Мо одразу напружилася.

Голос продовжив, уже з легкою насмішкою, але в ній було щось насторожливо людське:

– Ми знаємо, що це ви. Ми не хочемо вас убивати. Вижилих тут і так залишилось небагато.

Пауза зависла густою, майже фізично відчутною.

– Ситуація змінилася. Ми помилилися. Якщо ми не об’єднаємось, не виживе ніхто. У нас є їжа й ми знайшли медикаменти. Ми можемо допомогти одне одному.

Тиша стала щільною, як бетон. Фріп стиснув кулаки.

– Це пастка, – кинув він.

– Або шанс, – тихо відповіла Сара.

Рація потріскувала так, ніби хтось дихав просто в мікрофон.

– Вийдіть на зв’язок. Назвіть координати. Ми прийдемо без зброї.

Люди переглянулися. Ніхто не хотів визнавати очевидне: слова звучали надто розумно, щоб бути просто обманом. Бо коли ворог погрожує – все зрозуміло. А коли пропонує допомогу – стає набагато страшніше.

Еліот підійшов до дверей технічного поста й зазирнув у темний тунель. Світло ліхтаря розчинялося в чорній порожнечі вже за кілька метрів.

– Нам не можна тут затримуватися, – сказав він. – Якщо вони вже йшли за нами, то знайдуть і цей пост.

– А якщо вони справді хочуть домовитися? – тихо запитала Сара.

Мо повернулася до неї:

– Після всього, що сталося?

– Після всього, що сталося… у нас може просто не залишитися іншого вибору.

Десь далеко над ними знову здригнулася земля. Зі стелі посипався пил. Лампочка над старим розподільним щитом блимнула й остаточно згасла.

І на кілька секунд у приміщенні залишилося тільки зелене світло хімічних паличок – тьмяне, майже неживе. Саме тоді кожному стало особливо ясно, наскільки величезний цей підземний лабіринт і наскільки мало людей ще залишилося всередині нього.

***************************************************

Планета Семвела

Схил здригнувся так раптово, що спершу ніхто навіть не збагнув, чи справді щось сталося. Під ногами ніби пройшов короткий спазм, і дрібне каміння загриміло одне об одне, скочуючись униз стежкою. Кріспіна вже відкрила рота, щоб щось сказати, коли раптом небо вибухнуло сліпучо-білим світлом. На одну мить зникли тіні, кольори, сама гора – світ перетворився на розпечену білу пляму. Люди інстинктивно примружилися, і майже одразу прийшов удар. Гуркіт прокотився гірським масивом із такою силою, ніби повітря вдарило просто в груди. Десь за перевалом щось вибухнуло – не просто впав черговий метеорит, здавалося, ніби сама гора роззявила пащу й видихнула в небо вогонь.

Земля хитнулася знову, цього разу набагато сильніше, і вже не лишалося сумнівів, що відбувається щось жахливе. По схилу побігла довга тріщина: спершу тонка, майже примарна, а за мить – ширша й глибша, як розріз у живій плоті. З глибини долинув тріск коріння і скрегіт каменю, і за ним одразу ж посипалися валуни – спершу поодинокі, потім десятки. Тобіш першим зрозумів, чим це закінчиться. – Назад! Назад, швидко! – вигукнув він.

Але схил уже рухався цілком. Земля буквально попливла під ногами, і величезні пласти ґрунту повільно з’їжджали вниз, тягнучи за собою дерева, кущі й каміння. Люди втрачали рівновагу, хапалися одне за одного, падали на коліна. Флер оступилася першою – край стежки під нею раптово провалився, і дівчина скрикнула, намагаючись ухопитися за виступ скелі, але пальці лише зіслизнули по сипучій землі. Мо кинулася до неї раніше, ніж устигла подумати. Їй вдалося схопити Флер за рукав, і на мить здалося, що цього достатньо – ще секунду, і її вдасться витягнути назад. Та разом із Флер почав просідати й сам схил під Мо. Земля роз’їхалася під ногами, світ різко нахилився, і вона відчула, як її тягне вниз услід за дівчиною. В останню мить чиясь рука вчепилася в її куртку з такою силою, що тканина ледь не тріснула. Мо вдарилася коліном об камінь і зціпила зуби від болю, а Фріп утримував її обома руками, майже лежачи на землі. – Назад! Чорт тебе дери, назад!

Флер зникла в хмарі пилюки. Лише на мить майнув червоний шарф – і все, далі залишилася тільки сіра завіса, що піднімалася з урвища. Тобіш був трохи вище за інших, він намагався перебратися на більш стійку ділянку стежки й майже встиг, коли просто під ним розкололася земля. Тріск був такий гучний, що перекрив навіть гуркіт зсуву. Він зробив крок, ще один, намагаючись утриматися, але край схилу обвалився цілком, і його потягло вниз разом із величезним пластом ґрунту. Кріспіна закричала його ім’я, та Тобіш уже зникав серед каміння й пилу. Він ще спробував учепитися за виступ скелі, на мить навіть затримався, але камінь під рукою відламався – і за секунду його поглинула сіро-коричнева буря.

Еліот рвонув уперед так різко, що ледь сам не полетів слідом за рештою. Чиясь рука встигла схопити його за плече й буквально відкинути назад. Він боровся, кричав, показував униз, туди, де щойно зникли люди, але навіть він розумів: там уже нікого не врятуєш. Ще кілька болісно довгих секунд схил продовжував рухатися, потім гуркіт почав стихати. Останні камені ще котилися вниз, підскакуючи на виступах, а тоді настала тиша.

Люди повільно підводилися із землі. Хтось кашляв, хтось витирав кров із розбитого обличчя, хтось просто стояв нерухомо, намагаючись осягнути, що щойно сталося. Еліот першим підійшов до краю нового урвища. У грудях важко гупало дихання, ніби повітря раптом стало густішим і неохоче впускало його всередину.

Внизу більше не було схилу – лише хаос перемеленого каміння, зламаних дерев і пилу, що повільно осідав. Жодного руху. Жодних голосів. Жодних слідів тих, хто зник кілька секунд тому. Лише серед сірих валунів виднілася яскрава червона пляма: шарф Флер зачепився за камінь і ледь помітно ворушився на вітрі.

Еліот довго дивився на нього, не кліпаючи. Потім повільно перевів погляд на Флегму. Вона ще нічого не помітила. Поки що – ні.