Третій набір

Землетрус відбувався одразу в двох місцях – на двох майже ідентичних планетах, просто під наглядом двох зовсім різних богів. Один сидів, підперши підборіддя рукою, і похмуро дивився на тремтячі будівлі так, ніби перевіряв домашнє завдання учня, в якому остаточно розчарувався. Інший потягував чай і старанно намагався не розхлюпати його на білосніжну скатертину з хмар.

– Мені нудно, – вкотре протягнув Валентайн, розтягуючи кожен звук так, ніби джазмен витягує останній акорд, – Вони безкорисні. Егоїстичні. Нудні. Противно дивитися. Навіщо ми взагалі так довго возимося з цими наборами для створення життя? Н-у-у-у-у-у-д-н-о.

Він упав на спину просто на край космічної платформи й театрально закинув руки за голову. Плащ розвівався навіть без вітру – просто тому, що відмовлявся підкорятися фізиці, як і його власник.

Семвел не відповів одразу. Він сидів у кріслі, задумливо постукуючи ложечкою об край чашки. На ньому був жилет із візерунком космічного розпорядку, і виглядав він так, ніби зібрався читати лекцію, а не обговорювати долю людства.

– Не всі, – нарешті сказав він. – Там усе ще є доброта. Щирість. Здатність до самопожертви.

– Усе це вони роблять тільки коли притисне, – відмахнувся Вал. – Або коли їм вигідно.

Він підвівся, пройшовся орбітальним уламком і зупинився на краю. Унизу тягнувся тонкий слід пилу – над планетою Валентайна.

– Ти тільки глянь на мою планету, – Вал театрально махнув рукою вниз. – Бачиш того чоловіка з сумкою? Він щойно сховав їжу від сусідів. А та жінка? Вона продасть чужу дитину за батарейку.

– Це рідкість, – м’яко заперечив Сем. – Більшість людей усе ж намагаються допомагати одне одному.

– На твоїй планеті, може, й так, – усміхнувся Вал. – А на моїй допомога закінчується разом із останнім шматком хліба. Побачиш, їм навіть пояснювати нічого не доведеться – вони самі покажуть, хто є хто. І на твоїй планеті теж, але, можливо, трохи пізніше.

Сем похитав головою, але сперечатися не став. Він надто добре знав: Валентайн завжди бачить найгірше – і іноді справді його знаходить.

– Тобі завжди нудно. Будь ласка, тримай себе в руках! Через твою запальність людям тепер доведеться розбиратися з наслідками землетрусу, – обережно зауважив Семвел, повільно розмішуючи чай. Ложечка дзенькала об порцеляну так тихо, ніби сама мріяла якнайшвидше втекти звідси.

– Я – спостерігач, Сем. Учений, експериментатор, натхненник великих змін, я…

– Ледар, – чемно підказав Сем.

Вал театрально сіпнувся, ніби його щойно звинуватили в побитті єдинорога.

– Вони огидні й одноманітні, Сем! Ці… люди. Розвиток зупинився. Гучні, жадібні, агресивні – і це ще до ранкової кави. І при цьому роблять вигляд, що вони хороші. Я сумую за старими добрими часами, коли хоча б хтось когось їв.

– Це були динозаври, Вал.

– І вони були значно цікавіші.

Сем зітхнув, зробив ковток чаю (на смак – як буття, розлите по чашках: гаряче, але абсолютно незрозуміло навіщо) й відклав ложечку.

– Якщо тобі нудно – може, займешся чимось? Поллєш те дерево, яке я тобі подарував. Воно досі стоїть у кутку.

– Воно здохло, Сем. Це просто шматок надії, встромлений у землю (після чаю Сема – вже остаточно й безповоротно мертвий шматок надії).

– Воно засохло від образи, але ти все ще можеш дати йому трохи любові.

– Це дерево, – Вал фиркнув. – І я повторюю: я не знав, що його треба поливати! У нього був надто незалежний вигляд. Я думав, воно саме впорається.

– Там була інструкція.

– Інструкції – для слабаків, – різко обірвав Вал і розвернувся, тицьнувши пальцем у простір між ними. – Давай спір. Якщо хоча б одна людина з будь-якого набору збереже людяність і всю цю іншу нудьгу, яку ти так любиш, – ти виграєш, і я більше не буду скаржитися та навіть читатиму інструкції. Ну… кілька століть. Якщо ж усі скотяться в банку маринованого егоїзму – виграю я. Переможець вирішує долю обох планет. Думаю, давно час їх позбутися і придумати щось цікавіше.

– І як ти пропонуєш це перевірити?

– Ми дамо їм невеликий струс, щоб розкрити весь потенціал.

– Ти пропонуєш наслати катастрофи?

– Випробування, Сем. Давай назвемо це так.

– Але… ніхто не постраждає, так?

Вал миттєво метнувся до полиці (якої не існувало, але вона з’явилася саме в ту секунду, коли він простягнув руку – класична божественна манера), дістав звідти кілька аркушів божественного паперу – такого, на якому зазвичай пишуть маніфести або дивні оголошення для чорних дір. Потім вихопив золоте перо й почав писати:

“Великий Спір.

Катастрофи.

Якщо хоча б одна людина на одній із планет збереже людяність – перемагає Семвел.

Якщо обидва світи її втратять – перемагає Валентайн.

Переможець вирішує долю обох світів.

Підписано: Валентайн Градж, Семвел Брайт.

П.П. Той, хто програє, зобов’язується вклонятися переможцю при кожній зустрічі протягом двох тисяч років.”

– Підписуй, – сказав Вал, простягаючи ручку, зроблену з чистого пафосу.

Сем закотив очі, але підписав. Аркуші лягли на стіл між ними – спокійно, урочисто. Один був синюватий, інший – теплий, золотий. Вони навіть не стали перечитувати: договір, як чай, стає лише гіршим, якщо в ньому надто довго копирсатися.

– А хто запускає катастрофи?

– Я. Ти сам не зможеш. Жалість, співчуття – усе це гарно, але гальмує.

Сем на мить замислився, а потім кивнув.

– Починаємо? – запитав Вал.

І все почалося.

Тремтіння пішло знизу. Хмари – розпухли. Наче щось у глибинах світів ворухнулося й прокинулося без дозволу. Десь позіхнув вулкан. Десь із тріском відповів льодовик. А десь начальник відділу кадрів раптом відчув, що сьогодні буде дуже довгий день.

У ту саму мить порив вітру зірвав обидва примірники угоди зі столу. Аркуші закружляли, спалахнули по краях – не вогнем, а світінням, від якого чорніли самі слова.

На секунду ще можна було розгледіти уривки:

“Ка…с....рофи…...

.…один…..планет…

.…перем.....ець..вирішу....долю…”

Потім і це зникло. Аркуші впали вниз – на планети. Де саме – не знав ніхто. Ні боги, ні люди.

Сем і Вал залишилися стояти, дивлячись униз, із чашками в руках. Чай вистигав. Тепер він мав ідеальний смак для тортур.

А реальність починала кипіти.