Третій набір

Планета Семвела

На іншому кінці планети Семвела стояла майже повна тиша. Можливо, тому що більшість людей уже просто не дожила до цього моменту. Лише небо, затягнуте важкими попелястими хмарами, і повільний пейзаж катастрофи на обрії – ніби німе кіно, яке хтось без кінця крутить на величезному екрані, не перемикаючи кадр.

Зоа Флінн сиділа на краю даху, звісивши ноги вниз, поруч Фіона – з підтягнутими до грудей колінами. Між ними стояв термос із давно вистиглим чаєм, а міста внизу майже зникли під щільною завісою диму. Десь далеко знову просів ґрунт – ледь чутно, майже як здогад, але навіть цього вистачило, щоб дах відгукнувся ледь помітною вібрацією. Фіона першою порушила тишу, кивнувши в бік горизонту:

– Дивись. Новий. Його ще не було зранку.

На обрії повільно піднімався черговий вулкан – крихітний, майже смішний, як прищик на тілі світу. Але поруч уже виростали десятки таких самих, і всі вони диміли, ніби світ вирішив одночасно видихнути останнє, що в ньому залишилось. Зоа навіть не повернула голови.

– Ще один? – тихо перепитала вона. – Ніколи б не подумала, що в Європі клімат може змінитися настільки радикально.

Фіона хмикнула:

– Може, це вже й не Європа. Людей майже не лишилося. Ми могли б вигадати їй нову назву. Якщо виживемо. Хоча це вже неважливо. Важливо інше – їх стає більше. Вони просто з’являються з-під землі.

Вона замовкла на мить, а потім додала, ніби між іншим:

– Мій сусід казав, що десь неподалік є секретна військова база. Там нібито мають бути запаси. Ми не протягнемо довго на тому, що залишилось. Зоа ледь повернула голову, але погляду від сірого горизонту так і не відвела. Колись вона працювала у ветеринарній клініці й іноді ловила себе на тому, що вже не зовсім пам’ятає, як розмовляти з людьми.

– Ти серйозно? Секретна база. Нас туди не пустили б навіть у найкращі часи. А тепер там або нікого, або все давно злетіло в повітря ще під час першого вибуху.

– Звучить надихаюче, – сухо відповіла Фіона. Вона трохи похитала ногами, ніби перевіряючи, чи витримає дах ще трохи цього світу.

– Внизу лава, паніка і черга на згоряння, – сказала Зоа після паузи. – А тут хоча б видно, як усе помирає. Навіть красиво. Майже поетично. Як концерт із феєрверками. Тільки всі феєрверки – з магми. Вони знову замовкли. З неба повільно сипався попіл, і здавалося, ніби йде дощ із самого праху. Фіона відкинулася назад і заплющила очі. – Якщо почне трясти – тримайся за антену. – Домовились, – кивнула Зоа. Після короткої паузи вона додала майже пошепки: – Як думаєш… там, унизу… хтось ще взагалі залишився живий?

Фіона не відповіла одразу. Лише через хвилину тихо сказала: – Сподіваюся, що хтось вижив. Хоча б для того, щоб потім було кому розповісти, як це виглядало. Десь далеко знову прокотився глухий гуркіт, і горизонт ніби на мить здригнувся. На даху ж усе залишалося нерухомим – лише тиша, дві постаті й світ, який повільно догорав разом зі своїми останніми легендами. Двоє, що вижили. Поки що.