Третій набір

Чотири дні тому. Обидві планети

Після потопу, спеки, холоду й метеоритного дощу майже сонячний день здавався чимось підозрілим. Земля не здригалася, небо не гуркотіло, каміння не сипалося з висоти – і саме ця тиша здавалася неприродною. Вперше за довгий час люди дозволили собі думати не про те, як дожити до вечора, а про те, що буде через тиждень.

Поселення на схилі розрослося швидко й без жодного плану. Будиночки зі старих дверей та рекламних щитів тулилися поруч із наметами з брезенту й пластику. Десь замість даху лежав перевернутий дорожній знак, десь стіною служили складені камені. Між укриттями протопталися вузькі стежки, а біля деяких осель уже зеленіли перші грядки – вперта, майже образлива для всього пережитого рослинність.

Люди знову взялися за речі, які ще місяць тому здалися б божевіллям. Хтось лагодив старий стілець. Хтось фарбував стіну, ніби колір міг повернути світ у попередній стан. Хтось вирізав із дерева фігурки – зосереджено, майже вперто, ніби доводячи самому собі, що світ не розвалився остаточно.

Мо йшла центральною стежкою, і волога глина чіплялася за підошви чобіт. Сонце м’яко гріло плечі, в повітрі змішувалися запахи диму й щойно розритої землі. Біля напівзруйнованого сараю Фріп вовтузився з дверима, зосереджено забиваючи кривий цвях каменем замість молотка.

– Думаю, тобі час переїхати, – сказала Мо, не сповільнюючи кроку.

Фріп підвів голову.

– Куди?

– До мене.

– Це пропозиція чи погроза?

– Не тіш себе ілюзіями. Просто мені потрібен хтось, хто зачинятиме за мною двері. Я боюся протягів.

Фріп хмикнув, коротко й майже задоволено.

– Брешеш.

– Звісно.

– Тоді переїду.

Мо кивнула й пішла далі, ніби розмова не мала жодного значення. Але чомусь саме вона зробила цей день трохи кращим.

На обох планетах життя повільно, обережно поверталося. Люди лагодили взуття, варили супи з усього, що ще можна було назвати їжею, зводили нові укриття, сперечалися через дрібниці й навіть інколи сміялися – так, ніби сміх теж був частиною виживання.

Клементина кілька годин поспіль пояснювала групі вцілілих, чому не можна складати запаси просто біля вогнища.

– Бо висока температура прискорює процеси розкладу.

– Нас уже шість разів ледь не вбив кінець світу, – зітхнув Орт. – Мені здається, їжа зараз не найбільша проблема.

– Саме тому вона і є найбільшою проблемою, – спокійно відповіла Клементина. – Більшість людей переживає катастрофи, а потім помирає від поганої логістики.

Ніхто так і не зрозумів, жартує вона чи говорить цілком серйозно.

На планеті Валентайна Орт майже весь час тримався поруч із Флегмою. Після смерті Сари й Менді всередині нього щось остаточно тріснуло. Світ міг скінчитися завтра – і тому він більше не бачив сенсу відкладати зізнання, ховати почуття чи чекати “доречного моменту”.

Доречних моментів більше не існувало.

На планеті Семвела все виглядало значно болючіше.

Сара була жива.

І чудово бачила те, що відбувається.

Вони стояли біля недобудованого будинку, де кілька людей монтували новий дах. Здалеку долинав сміх Флегми, різкий і безтурботний, ніби він узагалі не належав цьому місцю.

– Ти навіть зараз дивишся на неї, – сказала Сара.

Орт не відповів.

– Дивно, – продовжила вона спокійно. – Раніше я думала, що люди йдуть раптово. А виявляється, усе відбувається значно раніше. Просто одного дня помічаєш, що людини поруч уже немає. Тіло є. Голос є. Звички залишились. А самої людини – ні.

Він відвів погляд.

– Я не хотів робити тобі боляче.

– Усі так кажуть, – відповіла вона рівно. Без злості. Без сліз. І від цього стало тільки гірше.

Вони трохи помовчали.

Потім Сара глянула кудись за його плече й тихо додала:

– Якщо підеш у бруд – сам станеш брудом.

Після цього вона розвернулася і пішла.

Орт довго дивився їй услід. Потім перевів погляд на Флегму. І не пішов за Сарою.

Того ж дня Флегма сиділа біля стіни одного з будинків і малювала. Саморобна фарба бруднила пальці, на щоці лишилась зелена смуга, а волосся постійно спадало на очі. Вона виводила на дерев’яних дошках дивні спіралі, що водночас нагадували квіти, водяні вирви й цілі галактики.

На мить їй пригадалась Флер. Колись давно маленька дівчинка боялася заходити в зарослий сад за будинком і була переконана, що там неодмінно загине серед бруду, калюж і дощових черв’яків. Тоді Флегма сміялась так сильно, що ледве могла говорити, а потім пояснювала, що бруд легко змивається.

Спогад виник раптово – і так само раптово зник.

Флегма подивилась на свої вимазані руки й мимоволі всміхнулась.

Поруч проходила Клементина з ящиком рослин, які вони збирались пересадити ближче до струмка. Вона звично розсортувала їх за якимись лише їй зрозумілими ознаками й одночасно щось пояснювала двом розгубленим вижилим, які давно перестали розуміти половину її слів, але все одно чемно кивали.

Іноді їй пригадувалось попереднє життя – наприклад, захист докторської дисертації. Більшість людей на її місці згадували б хвилювання, страх або безсонну ніч перед виступом. Клементина ж пам’ятала тільки роздратування: один із членів комісії поставив запитання, відповідь на яке містилась на сто сорок сьомій сторінці роботи, а інший сперечався з розрахунком, який сам неправильно прочитав. Тоді їй довелося майже двадцять хвилин пояснювати власне дослідження людям, які мали його оцінювати.

Вона вже збиралась продовжити висаджування рослин, коли помітила щось над вершиною гори.

Тонку сіру смугу.

Спершу Клементина вирішила, що це звичайна хмара. Потім насупилась і придивилась уважніше. Хмара не рухалась, вона ставала щільнішою.

Тим часом і інші почали помічати дивний дим. Розмови поступово стихали. Один за одним мешканці поселення піднімали голови й дивились у бік гори. Навіть діти перестали бігати між будинками.

Над вершиною клубувалася темна маса. Вона підіймалася рівним стовпом, повільно розтікаючись по небу, і в цьому видовищі було щось тривожно знайоме, ніби світ уже колись бачив подібне – і волів би не згадувати коли саме.

Земля під ногами ледь помітно здригнулася. Настільки слабко, що більшість навіть не звернула уваги, але Клементина це відчула одразу – і так само одразу все зрозуміла. Поруч зупинилася Кріспіна.

– Це не туман, – тихо сказала вона.

Клементина ще кілька секунд дивилася на вершину, ніби сподіваючись знайти помилку у власних висновках, але помилки не було.

– Ні, – відповіла вона. – Це вулкан.

Неподалік Фріп випустив з рук в’язку дощок, і вони з гуркотом розсипалися по землі. Сара зблідла. Хтось нервово засміявся – так, ніби почув невдалий жарт, який просто не має права бути правдою.

– Але ж гора мертва, – пробурмотів хтось.

Клементина перевела погляд на вершину.

– Судячи з наявних ознак, вона має іншу думку.

До вечора дим став значно густішим. У повітрі з’явився сухий, металевий запах, який неможливо було сплутати зі звичайним димом від багать. Він ніби підіймався з глибин самої планети й повільно заповнював усе довкола. Люди почали переглядатися. Хтось поспіхом збирав інструменти, хтось знімав білизну з гілок, хтось уже закидав речі в рюкзак.

Паніка ще не почалася, але спокій уже закінчився.

На обох планетах люди заходилися збирати все, що могли винести з собою: ковдри, воду, їжу, інструменти, залишки ліків. Дехто намагався забрати занадто багато, а потім дорогою викидав половину речей просто в багнюку. Інші стояли посеред своїх осель і дивилися на майно так, ніби намагалися вгадати, яка з цих речей переживе їх самих.

На планеті Семвела отець Резіл спокійно розподіляв обов’язки й організовував колону. Його голос залишався рівним, наче йшлося не про втечу від виверження, а про звичайну подорож. І саме ця впевненість дивним чином заспокоювала людей, навіть попри те, що всередині в кожного вже повз холодний страх.

Лише Мо нікуди не поспішала. Вона сиділа на перевернутому візку й спостерігала за загальною метушнею.

– Все одно здохнемо, – повідомила вона навколишньому світу.

Еліот, який проходив повз із мішком через плече, фиркнув.

– Іноді мені здається, ти спеціально шукаєш найобнадійливіші формулювання.

– Це не песимізм, – знизала плечима Мо. – Це статистика.

– І яка ж саме?

– Нас уже шість разів намагався вбити кінець світу. Поки що рахунок не на нашу користь.

Еліот уже хотів щось відповісти, але в ту мить обидва подивилися на обрій. Там розгорався багряний відблиск – настільки виразний, що ігнорувати його стало неможливо.

Уночі гірський хребет ніби зайнявся зсередини. Червоне світло відбивалося у вікнах, калюжах і в очах людей.