Третій набір

Боги

– У тебе цукор закінчився? – запитав Валентайн, тримаючи в руці кухоль із тим, що Семвел уперто продовжував називати чаєм.

– Я поклав три ложки, – відповів Сем, сидячи на перевернутому відрі й зосереджено розмішуючи ложечкою те, що формально все ще можна було вважати напоєм.

– З кожним разом виходить усе гірше, – сухо констатував Вал. – Не надто божественно з твого боку. Міг би вже просто створити йому нормальний смак, а не намагатися заварювати це як смертний.

Вони сиділи на дерев’яному ґанку й спостерігали. Позаду стояв кривуватий будиночок, який з невідомої причини все ще витримував сильні вітри, ніби сам вирішив, що руйнуватися йому сьогодні не цікаво. Довкола стояла дивна тиша – без ворон, без вітру, навіть без звичного капання з ринви. Здавалося, сама планета затамувала подих перед розв’язкою, яку ніхто не репетирував.

– Знаєш, – сказав Сем, ставлячи кухоль собі на коліно, – мені здається, вони досі сильні. І світлі. Навіть після… всього. Навіть Сара.

– Ну, не всі, – Валентайн хмикнув. – Дехто вже вирішив, що це просто реаліті-шоу. І, чесно, мені подобається ця версія. Я б і сам підписався. Уяви: Валентайн Ґрадж, ведучий “Стань богом 3000”.

Сем видихнув – не втомлено тілом, а якось глибше, людяніше, ніби навіть божественність іноді втомлюється бути відповідальною.

– Це не гра, Вал.

– Але виглядає саме як гра, – той знизав плечима. – Ти дав їм правила, я додав трохи складності. І ось вони й грають. Хтось виграє, хтось зникає. Ніхто ж не винен, що вони настільки кмітливі, щоб вигадати для цього ще й теорію. Де тут трагедія?

– Повсюди. Хіба ти не відчуваєш?

– Я не відчуваю, Сем, – усміхнувся Валентайн. – У цьому й краса. Я спостерігаю. А ти… ти весь час хочеш стати частиною їхнього болю. Навіщо? Може, тобі вже час повністю стати людиною? Обіцяю, буду тобі зразковим богом.

– Людяність… біль… у цьому їхня правда, – тихо сказав Сем.

Вал закотив очі.

– Ти навіть говориш як вони. Ще трохи драматичної паузи – і звучатимеш майже як Сара.

– Сара мертва, – сказав Сем тихо.

– Поки ні, – Вал потягнувся. – Дай їй ще кілька годин.

Сем відвернувся до горизонту, де під землею, в старих каналізаціях, ще ховалися люди. І саме тоді він побачив у небі щось легке, димне – воно рухалося повільно, але невідворотно прискорювалося.

– Ти це бачиш?

– Ага, – спокійно відповів Вал.

– Це метеорит.

Настала тиша, після якої прийшов дивний низький гул, і повітря ніби затремтіло.

– Він іде прямо на нас, – прошепотів Сем. – Вал…

– Помітив, – Валентайн допив чай одним ковтком, аж здригнувся всім тілом, поставив кухоль на траву і встав. – Як думаєш, скільки в нас… секунд? Двадцять?

– Вісім.

– Чудово.

Сем різко підвівся, але було запізно. Світло накрило все. Глухий, майже щільний удар розірвав землю десь зовсім поруч, будиночок спалахнув білим, і в наступну мить… усе зникло.

Гуркіт стояв такий, ніби сам Всесвіт вирішив переглянути поняття “тиші”. Повітря перетворилося на суп із каміння, піску й попелу. Світ хитнувся, як п’яний бегемот на каруселі, і обвалився.

Сем розплющив очі.

– …Вал, – прохрипів він. – Ти… ти в порядку?

Він лежав напівзасипаний уламками колишнього ґанку, колишньої стіни й чогось, що колись, можливо, було фіранкою. У вухах дзвеніло. Ліве плече нило. У носі – попіл. В очах – сльози… чи штукатурка. Схоже, людське тіло знову продемонструвало свою підозрілу вразливість.

Десь збоку пролунало приглушене:

– …раз… два… три!

Із розвалин, із виглядом людини, що щойно вийшла не з-під завалів, а зі сцени, піднявся Валентайн. Пил вкривав його рівним шаром, волосся стирчало в усі боки, а на губах блукала легка, майже образливо спокійна усмішка. В руках він тримав щось дуже обережно, ніби це було важливіше за сам факт кінця світу.

– Ти живий? – спитав Сем.

– Живіший за тебе, – бадьоро відповів Вал і легко, майже танцювальним кроком наблизився, простягаючи руку. Потім відмахнувся, струсив із себе пил так, ніби той просто передумав існувати, копнув уламок дошки й кинув погляд на димну пляму за двадцять метрів, де ще недавно був горизонт. – Знаєш… це навіть весело.

– Весело?! – Сем із зусиллям підвівся. – Нас ледь не випарувало! Дім знищено! Усе знищено!

– Усе, – спокійно уточнив Вал, – крім ось цього. І тебе ніхто не змушує далі тягати це крихке тіло, яке так болісно реагує на кожен камінець. Нас, до речі, не можна “випарувати”.

Він розкрив долоні. На них стояв чайний сервіз – блискучий, потріпаний, закопчений, але цілісний. Навіть із блюдцем.

– Бачиш? Таку гидоту навіть метеорит не бере.

Сем завмер.

– Ти… ти його врятував?

– Звісно. Я ж не монстр, – Вал ледь підняв брову. – Без нього ти стаєш удвічі сумнішим. А я не терплю, коли ти сумний. Це… дратує.

Сем обережно взяв чашку. Вона була теплою. Ніби все, що залишилося від “дому”, раптом умістилося в його долонях.

– Дякую.

– Не дякуй. Я врятував сервіз, не тебе.

– Усе одно… дякую.

Вал сів на уламок балки, закинувши ногу на ногу.

– Я починаю їх розуміти. Людей, – сказав він. – Прикидатися смертним виявилося значно веселіше, ніж просто спостерігати. Ці страхи, метушня, імпровізація… напруга. Майже театр. Тільки з гарантованим фатальним фіналом. Я навіть майже відчув цей ваш… адреналін.

– Вал, – Сем сів поруч, не випускаючи чашку, – для них це не вистава. Це не гра. Це життя. Їхнє життя. Їхні діти, надії. Вони помирають. Справді.

– Так, – Вал кивнув. – Смішно. Майже зворушливо.

– Я не розумію, як ти можеш так легко сміятися.

– Я сміюся, бо все інше надто нудне, – спокійно відповів він. – Якби я сприймав усе так серйозно, як ти… я б давно себе знищив.

Вони замовкли. Над ними знову повзла ніч – обвуглена, ніби випалена сторінка. Пил ще тримався в повітрі, але вже рідшав. Десь далеко чувся глухий тріск – то чи нові обвали, то чи чиїсь крики, що не встигли стати словами.

Валентайн заплющив очі й вдихнув.

– Ах. Свіжість виживання. Пахне гаром і страхом. Хочеш, зроблю нормальний чай?

Сем ледь усміхнувся.

– Давай.

І вони сиділи поруч серед руїн – як двоє дітей, що сховалися в уламках старої школи: один із вогником у погляді, інший – із тінню всередині.