Третій набір

Планета Семвела

Мо не відчувала ніг. Спочатку зникли пальці, потім ступні, далі холод дістався до колін і ніби з’їв усе, що було нижче. Вона йшла лише тому, що за звичкою продовжувала переставляти ноги. Десь позаду Еліот підтримував Ґреґа, майже тягнучи його на собі – після укусу вовка той помітно шкутильгав. Рану якось перев’язали смугами тканини, але кров усе одно час від часу проступала крізь пов’язку й намерзала темними кірками. Кожен крок давався йому з боєм: інколи він тихо шипів крізь зуби, інколи просто стискав щелепи й мовчав.

Кріспіна йшла поруч з Еммою, тримаючи її під лікоть. Дівчина дедалі частіше спотикалася й дедалі рідше підіймала голову. Доктор Грінч плентався трохи позаду й щось бурмотів собі під ніс. Спершу Мо подумала, що він розмовляє сам із собою, але згодом зрозуміла – він молиться.

Десь усередині них ще жевріла думка, що попереду може трапитися прихисток. Дім. Печера. Покинутий сарай. Що завгодно. Але вони йшли вже другу годину після нападу вовків, а навколо нічого не змінювалося – лише безкінечні білі пагорби, засніжені дерева й сіре небо, яке ніби опускалося все нижче й нижче.

Вітер майже вщух, та від цього ставало тільки гірше. Тепер холод не бив у обличчя поривами – він проникав повільно, спокійно й упевнено, як вода крізь тріщину: заповзав під одяг, під шкіру, у суглоби.

Мо раптом усвідомила, що дивиться на власні черевики й не може згадати, скільки часу минуло. Пів години? Три? Цілий день?

Попереду Емма знову перечепилася – цього разу серйозно. Коліна підломилися, і вона майже впала в сніг, але Кріспіна встигла її втримати.

– Обережно!

Емма спробувала відповісти, але замість слів вирвався важкий напад кашлю. Її зігнуло навпіл. Кашель був глибокий, вологий, болісний – здавалося, кожен вдих дряпає легені зсередини. Доктор Грінч пришвидшив крок і підійшов ближче.

– Нам треба зупинитися, – прохрипів він.

– Ми не можемо… – видихнула Кріспіна. – Ми замерзнемо…

– Якщо підемо далі – теж замерзнемо, – сказав Еліот.

Його голос звучав спокійно, але Мо чула, як він тремтить. Ґреґ несподівано хмикнув:

– Чудовий вибір. Померти стоячи чи померти лежачи.

– Заткнися, – втомлено кинула Мо.

Кілька секунд вони дивилися одне на одного. Потім Ґреґ раптом похитнувся від болю й мимоволі схопився за поранену ногу – усмішка зникла миттєво. Мо побачила, як він зблід.

Еліот обережно підтримав його.

– Покажи.

– Не треба.

– Ґреґ.

– Я сказав – не треба, Еліоте.

Але Еліот усе одно присів і відгорнув край пов’язки. Кріспіна тихо вилаялася. Навіть у сутінковому світлі було видно, що рана виглядає погано: шкіра навколо укусу розпухла й потемніла, а на тканині застигли бурі плями крові.

– Чорт…

– Я знаю, як виглядає нога, – буркнув Ґреґ. – Дякую.

– Ти взагалі можеш іти?

– Поки що можу.

– А потім?

Він не відповів.

Мо першою скинула рюкзак у сніг.

– Все. Досить. Розбиваємо табір.

Копати почали майже одразу – руками, ногами, всім, що траплялося під руку. Хтось знайшов стару алюмінієву каструлю, напівзанесену снігом. Хтось вирвав шматок дошки зі снігового паркану. Сніг виявився щільним і важким: верхній шар був пухким, але під ним лежала спресована крижана маса. Працювали мовчки, дихання виривалося хмарами пари, пальці швидко німіли.

За кілька хвилин Мо перестала відчувати долоні. Вона дивилася на них і бачила лише почервонілу, потріскану шкіру, ніби це були не руки, а щось чуже, що давно відмовилося їй підкорятися.

Кріспіна викопала яму глибше за всіх і буквально зсунулася всередину, як мішок із кістками.

– Тут хоча б вітру менше.

– Продовжуй копати, – сказала Мо.

– Я тебе ненавиджу.

– Взаємно.

Ще за двадцять хвилин у них вийшло щось, що з натяжкою можна було назвати сніговим укриттям: нерівна яма з піднятими стінками, достатньо глибока, щоб сховатися від вітру й не одразу згадати, що ти взагалі живий.

Емму поклали першою. Вона важко опустилася на розстелені куртки й одразу згорнулася набік, підтягнувши коліна до грудей. Обличчя навіть у тьмяному сірому вечірньому світлі здавалося болісно блідим, щоки вкрилися нерівними червоними плямами, губи потріскалися й пересохли, а дихання виривалося короткими хрипкими поштовхами, ніби кожен вдих був окремим маленьким випробуванням.

Доктор Грінч опустився поруч і обережно торкнувся її чола тильною стороною долоні. Кілька секунд він мовчав, потім насупився і торкнувся знову – так, ніби перевіряв, чи світ не вирішив його розіграти.

– Вона гаряча.

Мо й без того бачила, що з Еммою щось не так. Вона вже кілька годин ледве трималася на ногах: кашель ставав дедалі важчим, а між нападами вона ніби провалювалася кудись усередину себе і переставала помічати все довкола.

Грінч важко видихнув і сів навпочіпки.

– Легені. Ймовірно, запалення. Якби в нас були ліки, нормальне тепло і хоча б кілька днів спокою…

Він не договорив. І це було навіть зайвим.

Мо повела поглядом навколо. Біла порожнеча тягнулася в усі боки без кінця, чорні силуети дерев стирчали зі снігу, як обвуглені кістки якогось гігантського звіра. Небо повільно темнішало, і в цій тиші не було нічого – ні будинків, ні вогню, ні людей. Лише сніг, холод і вони самі.

– У нас немає вогню, – сказала вона. – Узагалі нічого. Ні сірників, ні запальнички, ні сухого дерева.

– Тоді добудемо, – вперто відповів Еліот.

Вони пробували довго. Еліот збирав сухі гілки під нижніми лапами ялин, Кріспіна зішкрібала ножем тонкі смужки кори, Грінч шукав бодай щось, що могло зайнятися, навіть Ґреґ, попри біль у нозі, сидів у снігу й ламав дрібні сучки. Але ліс ніби знущався з них: усе було мокрим, просякнутим холодом і водою, пальці дерев’яніли швидше, ніж у них встигав з’явитися шанс на іскру.

Мо з люттю терла дві палички одна об одну. Долоні пекли від болю, шкіра вже почала злазити, але вона продовжувала знову й знову, ніби могла змусити вогонь з’явитися силою злості. Нічого. Лише тонка цівка диму, що одразу розчинялася в крижаному повітрі.

Вона спробувала ще раз. І ще. Коли чергова спроба провалилася, Мо різко жбурнула дерев’яні уламки в сніг.

– Та щоб тебе…

Еліот повільно сів поруч. Його вії вкрилися інієм, обличчя стало сірим від втоми.

– Досить.

– Ні.

– Мо.

– Ні, Еліоте.

Вона сама почула, наскільки жалюгідно це прозвучало. І він нічого не відповів – лише подивився на неї довгим, виснаженим поглядом, у якому не було ні докору, ні сили сперечатися далі.

Коли остаточно стемніло, вони всі разом забралися в снігову яму. Поодинці цю ніч не витримав би ніхто. Ґреґа поклали ближче до центру – після укусу вовка його дедалі сильніше трусило, інколи він здригався навіть уві сні й несвідомо хапався за перебинтовану ногу. Поруч із ним лежала Емма, притулившись до батька; доктор Грінч обіймав її обома руками так міцно, ніби міг утримати хворобу силою власної волі. Клементина влаштувалася біля Еліота, а Мо пригорнулася до нього з іншого боку – усі посунулися настільки близько, наскільки дозволяв простір, зливаючись у дивний клубок людських тіл, курток, рук і збитих у купу ніг, який ззовні, мабуть, виглядав чимось майже нереальним.

Тепліше від цього майже не ставало, але принаймні вітер більше не діставав їх напряму. Час ніби втратив форму: хвилини тягнулися повільно й в’язко, розчиняючись у темряві. Час від часу хтось починав тремтіти сильніше, і тоді всі інстинктивно ще трохи підсувалися одне до одного; іноді Емму накочував черговий напад кашлю, іноді Ґреґ крізь сон тихо стогнав від болю в нозі, а десь зверху ледь чутно шаруділо падіння снігу, що невпинно насипався на їхній прихисток.

У якийсь момент Ґреґ різко розплющив очі й сіпнувся так, ніби знову побачив вовків. “Вони тут?” – хрипко спитав він. “Ні”, – тихо відповів Еліот. Ґреґ кілька секунд вдивлявся в темряву перед собою, а потім повільно видихнув, ніби повертаючись із місця, куди не хотів іти навіть у сні. “Добре…” – прошепотів він і майже одразу знову провалився в сон.

Мо лежала з розплющеними очима, слухаючи подих усіх довкола – кашель Емми, важке сопіння Ґреґа, рідкі звуки лісу за межами їхнього снігового укриття. І раптом вона зрозуміла, що плаче: сльози просто текли по щоках і губилися десь у комірі куртки. “Вибач…” – прошепотіла вона, сама не знаючи, до кого звертається, але Еліот почув і нічого не спитав – лише намацав її долоню й легенько стиснув пальці у відповідь.

Зовні сніг падав і далі, повільно вкриваючи край їхнього укриття дедалі товстішим білим шаром, ніби світ поступово вирішив поховати їх у тиші, м’якій і холодній водночас.

***

На ранок п’ятого дня стало ще холодніше. Мо прокинулася від дивного звуку, який спершу прийняла за тріск гілок. Кілька секунд вона лежала, не розуміючи, де взагалі перебуває, а тоді збагнула, що це хропе Ґреґ. Він лежав поруч, уткнувшись обличчям у чиєсь плече, і навіть уві сні то тихо підсміювався над власними безглуздими думками, то починав жалібно стогнати. Обличчя в нього почервоніло й розпухло, під повіками неспокійно рухалися очі. Вовчий укус на нозі виглядав ще гірше, ніж учора: пов’язка просякла сукровицею, а тканина навколо рани потемніла й примерзла до шкіри.

Мо обережно витягнула руку з-під наваленої на неї купи тіл і вибралася зі снігового укриття. Холод ударив одразу, без попередження. Здавалося, за ніч світ став ще більш порожнім і мертвим. Вітер гнав по снігу дрібний крижаний пил, дерева стояли нерухомими чорними тінями, а небо було таким блідим, ніби сонце давно померло й просто забуло повідомити про це землі.

Вона довго стояла, вдивляючись у далечінь. Сил думати майже не залишилося. Останні дні перетворилися на нескінченний ланцюг однакових рішень: йти далі, шукати їжу, шукати тепло, не померти сьогодні. Колись їй здавалося, що в людини мусить бути мета. Тепер метою стало просто зробити ще один крок.

Нарешті Мо повернулася до снігової ями й тихо сказала:

– Треба йти далі. Або ми тут і залишимось.

Доктор Грінч навіть не спробував сперечатися. Він лише повільно кивнув, ніби почув те, що й так давно розумів. Інші відреагували приблизно так само: без обурення, без обговорень. У людей уже не лишилося сил навіть на те, щоб заперечувати погані рішення.

Піднімати Ґреґа довелося вдвох. Коли Еліот і доктор Грінч допомогли йому встати, той тихо застогнав і ледь не впав назад у сніг.

– Мені здається, вовк був несправжній, – пробурмотів він мутним голосом. – Бо справжні вовки не можуть так боляче кусатися.

– Замовкни і йди, – втомлено відповіла Мо.

Попри жарт, виглядав він жахливо. Кожен крок віддавав болем у нозі. Часом Ґреґ починав так сильно кульгати, що Еліоту доводилося буквально підхоплювати його на плече. Кілька разів Мо помічала, як він нишком дивиться на рану, ніби намагається зрозуміти, скільки ще витримає.

Вони знову рушили крізь сніг. Чути було лише хрускіт замерзлого насту під черевиками, важке дихання та кашель Емми. Дівчина трималася з останніх сил: обличчя стало болісно блідим, під очима залягли темні кола, а після кожного нападу кашлю вона довго не могла відновити подих.

За якийсь час Еліот наздогнав Мо й вирівнявся з нею.

– Знаєш, – сказав він, не підводячи голови, – інколи мені здається, що ти тут остання доросла людина.

– Дуже смішно.

– Я серйозно. Усі навколо поступово божеволіють, а ти робиш вигляд, що розумієш, що відбувається.

– Я теж не розумію.

– Але виглядаєш переконливо.

Мо мимоволі всміхнулася. Позаду Кріспіна допомагала йти доктору Грінчу. Час від часу вони тихо перемовлялися, і хоча слів Мо не чула, було видно: дівчина спеціально підтримує розмову, щоб старий не замкнувся в собі. Кілька разів Кріспіна кидала погляди в бік Мо й Еліота. У тих поглядах було щось дивне, і Мо спершу вирішила, що їй здалося, але потім помітила це знову.

“От тільки ревнощів мені ще не вистачало”, – подумала вона.

І все ж десь глибоко всередині ця думка чомусь виявилася не такою вже й неприємною, як мала б бути.

Оленя вони помітили не одразу: спершу Мо вловила під деревами темну пляму, потім – нечіткий силует, і лише згодом розгледіли роги. Тварина лежала на боці, напівзасипана снігом, ніби просто прилягла відпочити й заснула назавжди. На білій шерсті поблискували кристали льоду, а вітер ледь-ледь ворушив довгу гриву на шиї. Всі завмерли – навіть Ґреґ перестав стогнати, а запах сирого м’яса вони відчули раніше, ніж до кінця усвідомили, що саме бачать: слабкий, майже примарний, але після кількох днів голоду він бив по свідомості сильніше за будь-який алкоголь.

Мо підійшла ближче й торкнулася туші кінчиками пальців – шкіра виявилася твердою, як камінь, і пальці одразу ж прилипли до замерзлої поверхні, тож вона різко відсмикнула руку. Еліот першим порушив мовчання:

– Що будемо робити? Посмажити не вийде, але можна просто… полизати. У тебе ще лишився ніж?

Доктор Грінч дивився на тушу, не відводячи погляду, і в його мовчанні було більше розрахунку, ніж емоцій.

– У таборі людей більше, ніж тут, – нарешті сказав він.

– Саме тому вони все заберуть, – кинув Ґреґ. - Чесно кажучи, вперше в житті пропоную побути егоїстами.

Кріспіна похитала головою:

– Або ми можемо віднести його назад і просити, щоб нас впустили.

Мо довго дивилася на замерзлого оленя – шлунок стискався від голоду так, що хотілося просто витягнути ніж і різати м’ясо прямо тут, без зайвих думок, бо тіло вимагало цього майже тваринною люттю.

– Ділимо на всіх, – нарешті сказала вона. – Несемо назад.

– Ти впевнена? – запитав Еліот.

– Ні.

– Тоді чому?

Мо подивилася на нього й тихо додала:

– Бо якщо ми перестанемо ділитися, то дуже скоро перестанемо бути людьми. А ще ми можемо замерзнути, так і не знайшовши притулку – і тоді цей олень не допоможе нікому.

Після кількох секунд Еліот просто кивнув. Потім – Кріспіна. Далі доктор Грінч. І навіть Ґреґ важко видихнув, пробурмотівши:

– Ненавиджу, коли ти маєш рацію.

***

Тушу оленя тягнули поперемінно, волоком, на саморобних підстилках із гілок і клаптів тканини, крізь глибокий сніг, що місцями сягав майже до стегон. Мотузки врізалися в долоні навіть крізь рукавиці, а важка здобич раз у раз чіплялася за приховані під снігом корені й каміння. Здавалося, сама земля намагається не віддати те, що вже вважала своїм. Мо просто нахилялася вперед і йшла, рахуючи кроки, бо думати про відстань було надто страшно: п’ятдесят кроків, коротка зупинка, ще п’ятдесят – і знову. Усе інше поступово втратило будь-яке значення.

Емма трималася найгірше. Іноді їй вдавалося пройти кілька хвилин самостійно, спираючись на плече Кріспіни або Еліота, але потім напад кашлю згинав її навпіл, і доводилося зупинятися. Кожен такий приступ звучав дедалі важче, ніби легені дівчини намагалися розірватися зсередини. Доктор Грінч кілька разів прикладав долоню до її чола й щоразу темнів обличчям ще більше. Він майже перестав говорити – слова тут уже нічим не могли допомогти, коли не було ліків.

Ґреґ теж слабшав із кожною годиною. Вовчий укус на нозі виглядав погано ще вчора, а сьогодні розпухла рана буквально пульсувала під пов’язкою. Він кілька разів перечепився і ледь не впав. У якийсь момент Еліот помітив на снігу краплі крові, що проступили крізь тканину.

– Чудово, – пробурмотів Ґреґ, перехопивши його погляд. – Якщо переживу кінець світу, мене все одно доб’є якийсь вовк.

Чим ближче підходив вечір, тим важчим ставав шлях. Втома накопичилася настільки, що люди рухалися вже як механізми, які працюють на останніх залишках енергії. Час від часу хтось просто падав у сніг – не спотикався, не перечіплявся, а ніби тіло раптово відмовлялося робити наступний крок. Тоді інші підхоплювали його, поправляли мотузки й мовчки йшли далі.

Мо помітила, що більше не відчуває ні образи, ні злості на табір. Усе це залишилося десь далеко позаду. Тепер її тримали лише дві думки: чи встигнуть вони дійти до людей до темряви і чи доживе Емма до цього моменту. Кожного разу, коли дівчина починала кашляти, Мо мимоволі озиралася, і щоразу серце неприємно стискалося, аж поки напад не вщухав.

Еліот майже не говорив. Він ішов поруч із тушею, тримаючи одну з вірьовок, і виглядав так, ніби за останні дні постарів на кілька років. Губи потріскалися від морозу, під очима залягли глибокі тіні, рухи стали повільними й обережними. Без окулярів він бачив погано, але, здається, вже просто звик до цього нового світу – розмитого й холодного.

Коли попереду нарешті з’явилися розмиті обриси табору, ніхто спочатку не повірив власним очам. На тлі нескінченної білизни проступили темні плями укриттів, тонкі струмки диму й знайомі силуети. Табір був ще далеко, але він існував. Не міраж. Не витвір змученої уяви.

– Або я божеволію, – прохрипів Ґреґ, – або там справді люди.

– Там табір, – тихо відповів Еліот.

Від цих слів усередині Мо щось здригнулося. Вона навіть не одразу зрозуміла, що саме відчула. Полегшення накрило її різким, майже болючим ударом, і їй довелося на кілька секунд зупинитися. Після всіх останніх днів табір уже не здавався місцем, звідки їх вигнали – він знову став просто місцем, де є інші люди.

На одному з пагорбів хтось помітив рух. Людина довго вдивлялася в снігову рівнину, а потім різко підвелася.

– Гей! Хтось іде!

Крик швидко підхопили інші:

– Почекайте… це ж…

– Вони повернулися!

За кілька секунд над табором уже прокотився новий вигук:

– Вони зі здобиччю! У них олень!

Люди почали виходити з укриттів. Хтось спускався схилом назустріч, хтось просто стояв і мовчки дивився. Після кількох днів голоду туша оленя привертала увагу не менше, ніж самі вигнанці, що повернулися – як щось майже нереальне в цьому виснаженому світі.

Серед перших назустріч вийшли Тобіш і Отець Резіл. За останні дні Тобіш несподівано став однією з тих людей, до яких почали прислухатися: виявилося, що досвід старого ветерана важить куди більше за красиві промови, коли довкола холод, голод і смерть.

– Навіщо повернулися? – запитав він, щойно відстань між ними скоротилася.

Кріспіна втомлено всміхнулася:

– Бо могли. І тому що хотіли допомогти.

Мо зупинилася просто перед табором і повільно обвела поглядом знайомі обличчя. Ніхто не виглядав щасливим, але й відверто ворожості не було – лише виснаження, таке ж саме, як у них самих.

– Ми знайшли оленя, – сказала вона. – І принесли його сюди.

По натовпу прокотився тихий шепіт.

– Ми могли залишити його собі, – додала Мо. – Але вирішили повернутися.

Тобіш уважно дивився на неї, потім перевів погляд на Емму, яка ледь трималася на ногах, на Ґреґа з розпухлою закривавленою ногою і на Еліота, який виглядав так, ніби ще трохи – і впаде просто в сніг.

– А той аркуш паперу? – озвався хтось із натовпу.

Мо важко видихнула.

– Ми шкодуємо, що не розповіли одразу. Але поставте себе на наше місце: якби ви знайшли дивний папірець із уривками слів, ви б теж вирішили, що це маячня. Ми не приховували правду навмисне. Ми просто їй не повірили.

Тобіш довго мовчав. Мабуть, занадто довго. Потім перевів погляд на тушу оленя, на закривавлені мотузки, на сліди, що тягнулися по снігу, і нарешті повільно кивнув.

– Гаразд.

Хтось із полегшенням видихнув.

– Досить уже, – сказав він голосніше, звертаючись до всього табору. – Якщо вони повернулися сюди зі здобиччю після всього, що сталося, значить їм можна довіряти.

Кілька людей нервово усміхнулися.

– Допоможіть їм, – додав Тобіш. – Бо стоять так, ніби зараз самі поруч із тим оленем і ляжуть.

***************************************************

На планеті Валентайна доктор Грінч прокинувся від тиші. Спершу він навіть не зрозумів, що саме його вирвало зі сну: кілька секунд лежав нерухомо, дивлячись у тьмяне ранкове світло, яке просочувалося крізь щілини саморобного укриття. Надворі все було, як завжди: вітер блукав між заметами, десь поруч хтось неспокійно перевертався уві сні, дерев’яні стіни ледь чутно поскрипували. І все ж щось було інакше – бракувало кашлю.

Останні кілька днів Емма кашляла майже без упину: то тихо, уривчасто, то так сильно, що її виснажене тіло здригалося цілком. Він звик прокидатися від цих звуків, звик кожні кілька годин торкатися її чола, перевіряти дихання, жити в постійному напруженому страху. А тепер стояла тиша. Він повільно повернув голову й подивився на доньку: Емма лежала під кількома куртками та старою ковдрою, обличчя її було дивно спокійним – уперше за багато днів без болю, без жару, ніби вона просто спала. – Емма? – тихо покликав він. Відповіді не було.

Він простягнув руку, торкнувся її чола – шкіра була прохолодною. Усередині щось важко обірвалося. Доктор швидко знайшов її зап’ястя, шукаючи пульс, потім шию, знову зап’ястя; пальці дедалі сильніше тремтіли, хоча розум уже знав те, чого не хотіло приймати серце. – Ні… – прошепотів він. – Ні, будь ласка… Він нахилився нижче, прислухаючись до дихання, перевірив зіниці, знову шукав пульс – знову і знову. У будь-якій лікарні світу він поставив би діагноз за секунди, але тепер відчайдушно тримався за неможливу надію, ніби досвід усього життя міг якось змінити реальність. Не міг. Емма померла – мабуть, уночі, уві сні. Доктор повільно опустився поруч із нею, і перед очима раптом спливли не останні дні хвороби, а інше життя: як маленька Емма одного разу пофарбувала сусідського кота зеленою фарбою й щиро не розуміла, чому всі обурені; як ховалася під столом після першої двійки; як сперечалася з ним про музику так запекло, ніби від цього залежала доля планети; як сміялася. Він навіть не помітив, коли почав плакати – сльози просто пішли самі, плечі затремтіли, і з грудей вирвався приглушений звук, більше схожий на стогін, ніж на ридання.

Першою підійшла прокинута Мо. Їй вистачило одного погляду, щоб усе зрозуміти; вона нічого не запитала і нічого не сказала – просто сіла поруч і поклала долоню йому на плече, але доктор, здавалося, навіть не відчув цього жесту. Поступово почали сходитися інші: Тобіш зупинився осторонь і важко видихнув, Кріспіна відвела погляд, Сара затулила рот долонею. Над табором зависла густа, неприродна тиша. Смерть давно стала частиною їхнього життя, але до смерті молодих неможливо звикнути – це розумів кожен.

За якийсь час підійшов Отець Резіл. – Мені дуже шкода, – тихо сказав він. – Якщо хочеш, я можу провести службу. Доктор довго дивився на нього, а потім повільно похитав головою. – Ні. Не треба. У його голосі не було ані злості, ані спротиву – лише виснаження, таке глибоке, що воно здавалося старшим за сам світ.

Земля промерзла настільки, що викопати звичайну могилу виявилося неможливо. Люди кілька разів намагалися вбити лопати в ґрунт, але метал лише дзвенів об лід. Зрештою довелося обрати місце між великими сніговими заметами й камінням, де вдалося видовбати глибоку нішу.

Доктор робив усе сам. Сам загорнув доньку в ковдру. Сам обережно прибрав пасмо волосся, що впало їй на обличчя. Сам підняв її на руки. Вона була напрочуд легкою.

Коли він ніс її через табір, ніхто не промовив ані слова. Люди просто розступалися, проводжаючи його поглядами, в яких не було ні запитань, ні рішень – лише мовчання.

Опустившись біля підготовленої могили, доктор Грінч довго дивився на Емму. Потім обережно нахилився й поцілував її в чоло.

– Пробач мене, – ледь чутно прошепотів він.

Після цього він поклав її в сніг.

Пішов снігопад. Великі лапаті сніжинки повільно кружляли в повітрі, осідаючи на одязі, волоссі й плечах людей. Доктор першим узяв жменю снігу й кинув униз. Потім ще одну. Потім третю. Невдовзі інші почали допомагати, але навіть тоді здавалося, що основний тягар цього прощання він несе сам.

Коли все завершилося, над білою рівниною залишився лише невеликий пагорб – без імені, без хреста, без дати. Лише сніг. Люди поступово розходилися: хтось повертався до вогнища, хтось до своїх укриттів. Ніхто не намагався втішити доктора.

Він ще довго стояв біля могили, а потім повільно повернувся й пішов геть від табору, йшов і йшов, доки голоси людей остаточно не розчинилися за спиною. У глибині засніженого лісу він зупинився й опустився на повалене старе колоду. Перед ним тягнулася безкрая біла порожнеча. У цей момент він уже не був лікарем. Не був тим, хто знає відповіді. Не був тим, хто рятує інших. Він був просто батьком, який пережив власну дитину.

***

Клементина розклала карту прямо на снігу, притискаючи її долонею, щоб вітер не згорнув мокрий папір, і одразу ж ткнула пальцем у ланцюжок ліній, які вони вже встигли вивчити напам’ять. Люди зібралися навколо неї щільніше, ніж зазвичай, і це було не проявом довіри, а радше втомленим бажанням хоч за щось зачепитися. Усі виглядали однаково – промерзлі, сірі, з почервонілими очима й потрісканими від холоду губами, ніби саме життя поволі стирала з них відмінності.

– Якщо ця схема правильна, – сказала Клементина, не підводячи голови, – то кожна катастрофа триває приблизно п’ять днів. Потоп тривав п’ять, спека – п’ять, холод зараз добігає кінця п’ятого дня.

– І що далі? – спитав Рой, не приховуючи роздратування.

– Далі змінюється тип лиха, – відповіла вона. – Це не кінець. Це просто перехід.

– Якого типу? – Шейн поправив на руках дві різні рукавички й нервово всміхнувся. – У нас уже були потоп, спека, холод, метеорити. Що далі? Чума? Радіація? Чи одразу інопланетяни, раз уже фантазувати?

– Будь-якого, – спокійно сказала Клементина. – Я не вигадую варіанти, я бачу закономірність.

Тим часом Рой знову підняв аркуш із тим самим текстом, який вони знайшли раніше, і втупився в нього так, ніби намагався випалити зміст поглядом.

– І що нам дає цей папір, окрім страху? – спитав він.

– Може, це попередження, – тихо сказала Таллі. – Або перевірка. Або чиясь хвора гра.

Клементина на мить замовкла, а тоді похитала головою, ніби спрощуючи думку до чогось більш оголеного й чесного.

– Ми не повинні вбивати одне одного заради виживання, це нерозумно, – сказала вона.

До вечора табір уже перестав бути єдиним. Це не сталося різко – не було жодного моменту, коли хтось підвівся й оголосив розкол. Просто люди поступово почали тягнутися до різних вогнищ, відповідати одне одному менш охоче, слухати одних і ігнорувати інших, і в якийсь момент стало очевидно, що тут тепер існують дві різні логіки. Одні називали себе переможцями й говорили, що правила треба прийняти й пройти до кінця, інші просто намагалися залишитися людьми й дожити до наступного дня.

Містер Фір став говорити частіше, ніж раніше, і його слова поступово втратили вигляд міркувань – вони звучали як рішення. Він читав божественний папір так, ніби це інструкція, яку нарешті правильно зрозуміли.

– “Той, хто виживе, стане богом. Останній”, – промовив він, тримаючи аркуш так, щоб усі бачили. – Усе гранично ясно. Це випробування. Той, хто відмовляється грати, допомагає катастрофам. Той, хто бере участь, підвищує шанс, що залишиться хтось здатний усе завершити. Мені байдуже, хто це вигадав – уряд, система чи щось вище. Сенс один: залишиться один.

– Це не доказ, – різко сказала Клементина. – Це інтерпретація.

– А в тебе є інша? – спокійно відповів він.

Військові стояли позаду нього надто тихо й надто впевнено, і в цій тиші було більше тиску, ніж у будь-яких погрозах. Отець Резіл намагався заперечити, але його вже майже не слухали – слова розчинялися в наростаючій напрузі, як молитви, яких ніхто не хоче чути. Доктор Грінч повернувся до вогнища ближче до вечора й сів так, ніби не збирався ні з ким говорити. Він відкрив свою аптечку, хоча в ній майже нічого не лишилося, й почав розкладати залишки бинтів і таблеток.

Фір підійшов ближче:

– Ви з нами, докторе?

Грінч довго мовчав, але Містер Фір не відходив.

– Я з тими, хто хоче перемогти, – глухо сказав лікар. – Заради доньки. Заради тих, кого ще можна врятувати.

Мо різко глянула на нього так, ніби не повірила власним вухам.

– Це неправильно, – прошепотіла вона.

– Усі, хто проти, йдіть, – спокійно сказав Фір. – Або самі, або ми вам допоможемо.

Він дав зрозуміти, що вибору більше немає: або люди приймають його бік, або залишають це місце просто зараз, поки ще можуть. Це не звучало як пряма погроза – радше як остаточна крапка в розмові, після якої будь-які слова вже нічого не змінять.

Мо першою підвелася, міцно взяла Еліота за руку. Потім піднялася Сара, за нею Кріспіна, і ще невелика група майже мовчки почала збиратися до виходу – без суперечок, без обговорень, бо обговорювати вже було пізно. Вони просто брали те, що вважали своїм, і відходили від багаття.

– Ми не станемо чудовиськами, – сказала Сара на прощання Фіру й підхопила Менді на руки. – Ходімо, Орт.

Тільки Ортон не зрушив із місця. Він стояв поруч із усміхненими військовими й дивився в землю.