Третій набір

Ранок пах глиною, пилом і чимось металевим. У підвальному залі “Вроді Кофе” стояла задуха. Десь у темряві хтось тихо закашлявся. Хтось перевертався на підлозі, вмощуючись між мішками з борошном і зламаною кавомолкою.

Еліот лежав, згорнувшись клубком і притулившись до стіни. Він не спав – просто втупився в одну точку й намагався нічого не відчувати. Землетрусів він раніше ніколи не бачив, але, здається, його не надто здивувало, що щось подібне взагалі сталося. Він прийняв це як даність і просто чекав, коли прийдуть рятувальники, оцінять масштаби руйнувань і почнуть усе відбудовувати наново.

Десь у кутку хтось знову намагався зловити сигнал на телефоні. Різкі клацання кнопок супроводжувалися роздратованим зітханням. Пшик-пшик – Мо знову чистила рушницю.

– Хтось взагалі зрозумів, що сталося? – вкотре озвався голос у темряві. Здається, це був той хлопець із телефоном, Твілл. Молодий, із чубчиком, що майже повністю закривав пів обличчя. Журналіст, який приїхав сюди всього кілька днів тому в пошуках чогось вартого уваги – і застряг тут. На вигляд йому ледь можна було дати двадцять, хоча він запевняв, що йому тридцять дев’ять.

– Землетрус, – сонно відгукнулася одна з жінок. – Дуже сильний, якщо судити з кількості та тривалості поштовхів. Я виглядала надвір: людей немає, будівлі зруйновані. Не знаю, чи взагалі вже безпечно виходити на вулицю. Боже мій, я ж ледве встигла… – її голос затремтів. – Будинок ходив ходором. Сходи під ногами ламалися, одна тріснула просто під п’ятою. Якби я затрималась хоч на секунду… – вона урвалася на півслові.

Шейн відірвався від стіни:

– Я жив у Лос-Анджелесі. Там, коли трясе, ти чітко відчуваєш: це просто плити. Просто Земля. А тут… щось інше. Ніби поштовхи йшли не з-під землі, а звідусіль одразу.

Повисла тиша.

– Я був на площі, – раптом озвався старий військовий, добре відомий у містечку. – Чекав автобус. Дорога під ногами здулася, як шкіра над наривом. Будинок поруч склався, як картонний. Я… – він ковтнув і потер шию. – Я побіг сюди, бо в підвалах усе ж якась захищеність. Думав пересидіти, а потім перебратися в іншу кав’ярню з укриттям. Але по дорозі бачив, як усе це просто провалюється під землю.

– А ми були вдома, – сказала жінка з азійськими рисами обличчя, гладячи по волоссю дівчинку, що міцно притислася до неї. – Підлога пішла хвилями. Я навіть не встигла взяти речі… лише дитину схопила й вибігла в тому, що було. Двері заклинило, довелося лізти через вікно. – Її голос зламався. – Я думала, ми не встигнемо. Не знаю, де зараз мій чоловік і чи він взагалі живий…

– Хтось збирається замовляти каву? – Мо перервала розмову, як завжди сухо й беземоційно. Їй було тридцять п’ять, але виглядала вона старшою.

Ніхто не відповів. Навіть Еліот, який ще вчора був би не проти взяти дві чашки лише б його не вигнали.

– Отже, ні. Ну й гаразд, – буркнула Мо. – Але сидіти тут – погана ідея.

– Чому? – несміливо озвався священник. Отець Резіл сидів на ящику, загорнувшись у ковдру.

– Стеля. Якщо буде ще один поштовх – вона просто завалиться. Мені не хочеться бути похованою власним закладом.

– Тоді куди йти? – спитала жінка, чиє ім’я Еліот так і не запам’ятав. Дівчинка притиснулася до неї ще сильніше. – Ми ж не можемо просто… блукати вулицями.

– Є одне місце, – озвався Шейн. – Старий консервний завод. Далі, за південним районом. Його закрили років десять тому, але будівля міцна. Фактично це бомбосховище. Товсті стіни, підвал. Колись там зберігали продукти.

– А як туди дістатися? – Твілл знову втупився в екран. – Новини не вантажаться. Інтернет мертвий. Телефон теж. Мережі немає взагалі.

– Дороги можуть бути перекриті, – задумливо сказав отець Резіл. – Тріщини. Розломи.

– Або мерці, – пробурмотів хтось. Усі подивилися в його бік.

Еліот нарешті підняв голову.

– Я… я знаю, де той завод, – тихо сказав він. – Бачив його, коли намагався продати кактуси. Він недалеко. Але дорога туди – через міст.

– Через який? – спитала Мо.

– Через той, що біля Золотого озера, – відповів Еліот. – Іноді воно справді стає золотим за кольором… але краще не питати чому.

Мо кивнула, потім підвелася, струснула штани, провела рукою по короткому чорному волоссю й, закинувши рушницю на плече, сказала:

– Гаразд. Жвавіше, клієнти. Екскурсія на консервний завод. Доїдемо туди – і вже там ближче познайомимось. Бонусом іде шанс не бути похованими під бетонною стелею моєї кав’ярні. Хто зі мною?

Почалася метушня: кроки, рюкзаки, лямки, нервове шарудіння. У повітря навіть пролетіла пачка крекерів, кимось кинута в поспіху. Десь поруч уже гучно командував літній, але ще міцний Майор Тобіш Кранкшафт, вимагаючи, щоб усі стали в шеренгу, ніби це був не підвал кав’ярні, а військовий плац.

До нього тут уже звикли: щоранку він починав однаково – три ковтки з фляги “для хоробрості” (хоч усі чудово знали, що там просто надміцна кава), а потім обов’язковий огляд території. І не мало значення, що територія складалася з напівзруйнованого дворика без даху й половини стін – він усе одно обходив його по периметру, ніби перевіряв оборону. “Ворог завжди десь поруч. Просто ще не показався”, – бурмотів він собі під ніс. Ніхто не питав, кого саме він має на увазі, і це всіх цілком влаштовувало.

– Вперед, – сказав Шейн.

І вони рушили.

Спочатку – ланцюжком через двір, обережно переступаючи через уламки цегли та шматки штукатурки. Після нічних поштовхів ніхто вже не довіряв ні стінам, ні балконам, ні навіть землі під ногами. Люди мимоволі задирали голови на кожен підозрілий тріск і завмирали, коли десь угорі скрипів метал.

Вони пройшли під аркою, що вела з двору на вулицю, і один за одним залишили відносну безпеку свого тимчасового прихистку.

Місто виглядало інакше.

Небо залишалося сірим і важким, ніби його хтось притиснув згори. Повітря стояло нерухоме, а запах – землі, металу й дивної електричної гіркоти – нагадував одночасно зварювання, страх і мокрі батарейки. Асфальт під ногами потріскався, як старе дзеркало, а подекуди з-під землі стирчали вигнуті ребра арматури. Поштовхи стихли ще на світанку, але люди, які ніколи раніше такого не бачили, поводилися так, ніби земля в будь-яку секунду могла знову розчинитися під ними.

– Бачите, он там вулиця провалилася майже до самого підземного переходу, – попередив Шейн.

Група завмерла, вдивляючись у темні розломи, що ніби розрізали місто.

– Я бігла через цей район, – тихо пробурмотіла одна з жінок, їй було десь тридцять п’ять. – Коли все почалося. Стіни падали просто навколо. Я ледве вижила.

– А мене ледь не накрило стіною готелю, – додав Твілл, міцніше стискаючи рюкзак.

Еліот відчував, як серце гупає щоразу, коли вони перестрибували через завали, тримаючись за стіни, за одне одного, за власні рюкзаки й намагаючись не дивитися вниз – у тріщини, з яких дихала порожнеча. Кожен звук падаючого уламка змушував здригатися. Останні двадцять дві години для нього злилися в один розмитий клубок: надто багато всього сталося, надто багато того, чого він волів би не бачити, і мозок ніби відмовився це нормально приймати. Було відчуття, що це відбувається не з ним – ніби він перейшов у режим очікування, а страхи ще просто не встигли наздогнати свідомість. І десь на краю думки навіть жила дивна вдячність за те, що він не побіг до іншого укриття, яке тепер невідомо куди провалилося.

– Обережно, тут провал, – знову попередив Шейн, який ішов попереду. – Тримайтесь ближче до стін.

– Якщо вони взагалі ще не вирішать упасти, – буркнув Твілл.

Позаду кав’ярня виглядала як останній уламок нормальності. Не надто охайна, не надто приємна, але справжня. Тепер вона залишалася за спиною, як щось зі сну, який уже почав розчинятися. Дивно було навіть те, що будівля встояла. Або, можливо, ніхто насправді не вцілів, і все це – просто галюцинація тих, хто помирає. Еліот ловив себе на подібних думках, але швидко відштовхував їх, як робив майже все своє життя з тим, що було надто незручним.

Він ішов посередині групи, тримаючи рюкзак, у який встиг запхати воду, зарядку (яка тепер, по суті, була марною), книжку “Як знайти себе” (іронічний вибір, але перше, що потрапило під руку) і пластикову виделку.

Повздовж них промчалася коляска, яку гнав вітер. Дитини всередині не було.

На розі валявся повалений ліхтар. Далі, на сусідній вулиці, пожежна машина лежала на боці, мов перевернута іграшка, забута в поспіху. У вітрині взуттєвого магазину розчавлений манекен ніби обіймав черевик – дивна, майже абсурдна сцена, від якої ставало не легше, а ще тривожніше.

– Сюди, – сказав Шейн, показуючи в бік провулка. – На головній дорозі тріщини, асфальт ходить ходором. Тут… є шанс пройти.

Вони минули покинуту школу. На стіні хтось крейдою вивів: “У ПОНЕДІЛОК ЗАНЯТЬ НЕ БУДЕ”.

Над містом уже починало сутеніти, і приблизно сорок людей, які ще вчора не знали одне одного, продовжували шлях до озера. До того, що колись називалося озером.

Коли вони наблизилися, Еліот зупинився. Зупинилися всі.

– Воно було тут, – сказав він, відкидаючи з очей вологе від поту волосся. – Я… точно. Я бачив.

Води не було. Зовсім. Озеро зникло, залишивши по собі лише величезну западину, розсічену тріщинами. На дні – грязьові вирви й калюжі кольору міцного чаю.

– Святі отче… – прошепотів Твілл. – Воно… випарувалося?

– Або пішло вниз, – спокійно відповів отець Резіл. – Таке трапляється. Якщо порушується структура ґрунтів, вода може просто зникнути. Нічого надзвичайного в цьому немає.

– Тихіше, – різко сказала жінка з дитиною. – Ви його лякаєте!

На дальньому березі, там, де колись був пляж, стирчав уламок човна, застряглий у мулі. Обгорілий, викривлений, чорний, ніби його хтось довго тримав у вогні.

Мо мовчки витерла піт із чола. Вона перестала говорити ще тоді, як вони пройшли аптеку з обваленим дахом. Відтоді просто йшла вперед, міцно стискаючи рушницю. Хоч вона й тримала кав’ярню, балакучою її ніхто б не назвав – зайві слова вона завжди вважала розкішшю, яку місто давно собі не може дозволити. Мабуть, саме тому вона так швидко знайшла собі помічника.

– Залишилось небагато, – сказав Шейн. – Вгору по пагорбу, і будемо на місці.

– Я, здається, тебе раніше не бачив, – раптом озвався Еліот. – Хоч я знаю майже всіх у місті. Ти ж приїхав тільки вчора? І як ти взагалі про це місце дізнався?

– Я працював тут вантажником. Я ж казав, – відповів Шейн.

– Справді? – Еліот примружився, але списав це на втому. Проте десь усередині вирішив тримати цього нового хлопця в полі зору.

І саме в ту мить на телефоні спалахнуло маленьке диво – одна смужка сигналу. Лише на секунду. Еліот різко зупинився, підняв пристрій угору, ніби це був якийсь священний артефакт. Він навіть не усвідомлював, наскільки сильно вже залежить від цієї крихкої технології.

– Є! – видихнув він. – Є мережа. На секунду.

– Щось прийшло? – Шейн обернувся.

– Так… щось прийшло…

Він завмер, втупившись у екран.

– Еліоте? – напружено спитав Твілл. – Що там?

Еліот повільно прочитав, і голос у нього став чужим:

– “Міста Мейсон, Антонвіль, Райтон – зруйновані. Прорив дамби на узбережжі. Великі втрати. Очікується друга хвиля тектонічної активності. Будьте обережні”.

Усі завмерли.

– Господи… – прошепотіла жінка з дитиною. – Там була моя сестра. Вона жила в Антонвілі з батьками…

Отець Резіл перехрестився й почав молитву, але голос його тремтів, і було чути: у ній більше страху, ніж віри.

Твілл нервово засміявся.

– Чудово. Просто чудово! – він провів долонею по обличчю. – Вийшов за сенсацією, а отримав кінець світу.

– Замовкни, солдате, – гаркнув Кранкшафт. – Скоро приїдуть рятувальники, все відновлять, а ти тільки паніку розводиш.

Мо, не дивлячись, увімкнула ліхтарик і направила промінь уперед – на завод. Він стояв там, похмурий, бетонний, заколочений. Але цілий.

– Пішли, – тільки й сказала вона. – Тут і здохнемо, якщо будемо стояти.

Вони рушили – майже бігом.

Завод виявився значно більшим, ніж здавався з дороги. Він стояв на узвишші, захований у колючих заростях, ніби хтось спеціально намагався сховати його від світу. Дорога вела вниз, місцями розсічена тріщинами, наче земля тут уже кілька разів передумувала залишатися цілісною. Іржавий паркан подекуди лежав на боці, а у воротах чорніла діра – ніби хтось просто вирвав їх разом із рамою зсередини.

– Консервний завод “Риба”, – прочитав уголос Твілл, витираючи пил із таблички. – Чудова назва. Цікаво, що тут узагалі виробляли?

Коли вони проходили під металевою балкою, кожен мимоволі пригинався – не стільки через небезпеку, скільки через дивне відчуття символічності моменту. Ніби вони залишали за спиною старий світ, у якому ще бодай щось мало сенс.

Всередині було прохолодно й різко тхнуло рибою. Так, ніби тут зберігали не просто консерви, а саму ідею риби, яка встигла зіпсуватися ще до того, як її законсервували. Повітря було густе, насичене – як у приміщенні, де зберегли не лише запах, а й усі недомовлені фрази, які колись тут зависали в повітрі й так і не були договорені.

Велика центральна зала з рядами порожніх контейнерів скидалася на собор. Стіни – сірі, обсипані, з напівздертими плакатами:

“Спочатку консерви – потім усе інше!”

“Їж консерви перед вихідними!”

– Тут є вода, – сказала жінка з азійськими рисами обличчя (Сара Мандей, як пізніше згадав Еліот), зазираючи в умивальник біля стіни. – Не питна, але хоч щось.

– Електрики немає, – констатував Твілл, копирсаючись у розкритому щитку.

– А вікна цілі? – запитала Мо, зазираючи в суміжний склад. – Не так уже й погано. Принаймні закриваються. І дверей багато. Тут і перечекаємо, доки прийдуть рятувальники.

Вони розійшлися оглядати приміщення: комори, офіс на другому поверсі з одним уцілілим кріслом і двома розбитими моніторами, кімнату відпочинку – обшарпану, але з дивом вцілілими подушками. Хтось знайшов кавник без шнура.

– Електрики точно немає, – повторив Твілл, клацаючи вимикачем, який нічого не вмикав. – Ні світла, ні розеток. Інтернет остаточно мертвий. Навіть радіо не ловить. Ми ніби повернулися в кам’яний вік.

– А що, погано було б? – усміхнулася Мо, оглядаючи залу. – Люди якось жили без вайфаю і не вимерли. Ну, більшість.

– Так, але без кави вони точно страждали, – кинув Еліот, але ніхто навіть не посміхнувся.

– Я не збираюся жити як дикун, – заявив Твілл, струшуючи з себе пил і знімаючи піджак. – Коли все закінчиться, я вимагатиму компенсацію. – Він обвів усіх поглядом, ніби шукав підтримки.

– Заткнися, хлопче, і терпи!

Тобіш Кранкшафт був шістдесятисемирічним ветераном і дуже любив розповідати історії з “тієї війни” (ніхто так і не з’ясував, з якої саме). “У ту війну, – починав він завжди однаково, – ми думали, що ворог іде з півночі. А він прийшов із півдня. Бо ідіоти сперечалися, хто правий за статутом, замість того щоб дивитися навколо”. На цьому місці він зазвичай хмурнів і бив кулаком по найближчій поверхні. “Висновок простий: ніколи не сперечайтесь про карти, коли вже чути гуркіт. Спочатку виживіть – потім сперечайтеся”. І ніхто не наважувався нагадати йому, що він ніколи не уточнював, про яку саме війну говорить.

– Спочатку б дожити, – спокійно сказав Шейн. – А вже потім щось вимагати.

– Ти говориш так, ніби ми тут надовго, – пробурмотів Твілл. – А я, між іншим, звик жити в готелі. Мінібар, гаряча вода, білі простирадла…

– Звик – відвикнеш, – відрізала Мо. – Хочеш мінібар? Он шафа з порожніми бляшанками – наповни й милуйся. – Вона перевела погляд на Шейна. – Ти ж казав, що тут працював? Знаєш, де хоч кран із чистою водою?

– Чистої немає, – спокійно відповів він. – Але є бочки для технічної. Прокип’ятимо – буде питна.

– Прокип’ятимо… – фиркнув Твілл. – Ну звісно. Тепер ми ще й кухарі.

– Ти хоч раз у житті щось варив, окрім кави? – кинув Еліот. – Я максимум яйця круто. І то якщо вони не вибухнуть.

– Я варив суп, – несподівано м’яко втрутився отець Резіл. – У семінарії. Коли нам вимикали електрику, ми готували при свічках. Головне – не боятися робити те, чого раніше не робив.

Еліот здивовано глянув на священника. Такого досвіду він від нього не очікував. Але ще більше його вразило те, як швидко всі почали сперечатися не про катастрофу, а про воду, їжу й те, кому дістануться подушки.

Шейн знайшов шафу з робочим одягом. На деяких формах ще трималися нашивки з іменами: “Джеральд”, “Тіна”, “Вал”. Еліот подумав, що “Вал” – дуже дивне ім’я.

– Тут можна жити, – нарешті озвався хтось. Можливо, отець Резіл. А можливо, просто всі одразу.

– Тимчасово, – уточнила Мо. – Не розслабляйтесь.

– У нас немає іншого варіанту, – сказав Еліот і сів просто на підлогу. – Ну, поки не з’явиться. Я впевнений, скоро прийдуть рятувальники і все відбудують. А поки ми чекаємо – можемо хоча б чекати з комфортом, так?

Настав вечір. Або щось дуже на нього схоже – світло падало дивно, ламано, ніби через підбитий ліхтар. Пил у повітрі блищав, як крихітні зорі в закритому небі. Хтось розклав підушки, хтось постелив куртку, хтось просто сидів, вдивляючись у темряву.

– Ми ж не єдині, правда? – тихо, майже по-дитячому запитав Еліот, ніби звертаючись не до людей, а в порожнечу. Він одразу пожалкував, що це сказав – не хотів звучати слабко.

– Звісно, ні, – відповів отець Резіл. – Люди виживали й у значно гірших обставинах. Страх після такого – нормальний. У деяких країнах землетруси трапляються постійно, і світ не зупиняється. Просто ми не були готові. Зате тепер тобі буде що розповісти онукам.

– Скоро знайдемо інших, – додала Сара, вкриваючи доньку ковдрою.

– Скоро, – повторив Шейн і кивнув. – А поки… ми тут.

Він зробив паузу.

– Ласкаво просимо до Нового Гейвен-Міллз.

Хтось тихо кивнув.