Третій набір

Планета Семвела

Якби у спеки був голос, він, мабуть, звучав би з витонченим британським акцентом і чемно пояснював би, як саме збирається вас запекти – з хрусткою скоринкою чи без. Вітер був, але не той, що приносить прохолоду: радше той, що тільки нагадує, що повітря тут ще формально існує. Час доби вгадувався не за світлом, а за тим, наскільки вже “попливли” черевики. Тіні зникли, ніби випарувалися разом із калюжами, і навіть консервний завод, який колись давав прихисток, тепер скидався на величезну бляшанку, забуту на плиті.

На підлозі в затінку лежала бабуся Таллі, повільно обмахуючись записником.

– Це, – хрипко сказала вона, – незаконно. Абсолютно. Сто відсотків.

Хтось намагався організувати чергування з обмахування дітей. Хтось розвішував мокрі, просяклі потом футболки між вікнами, сподіваючись бодай на ілюзію тіні.

Сем – якого всі знали як “Джона” – сидів під сходами, втиснувшись у найтемніший кут, і стискав у долонях флягу з учорашнім відваром із житньої кави. Він виглядав виснаженим: лоб у бруді, волосся прилипло до щік, і все ж у погляді жеврів жалюгідний, але впертий вогник. Вал – тепер “Том” – стояв біля дверей, вдивляючись у горизонт так, ніби чекав, що сонце нарешті втомиться. Воно не втомлювалось. Або принаймні вміло це приховувати. Насправді ж у ньому кипіла не стільки спека, скільки зловтіха – від того, як люди знову й знову обирали найгірші рішення.

– Ще моторошно? – тихо спитав Вал, не повертаючи голови.

– Трохи.

– А на мою думку, це навіть кумедно. Наче дивишся виставу, яку поставили вдруге, але половина акторів забула текст.

– Вони не актори.

– Для нас – завжди були.

Сем хотів заперечити, але в ту ж мить помітив, як Сара вкриває дитину від сонця власною курткою, хоча сама ледь тримається на ногах.

– Ось чому ти помиляєшся.

Вал лише хмикнув:

– Боюся, що це ти помиляєшся.

За останню добу вони встигли стати частиною табору рівно настільки, наскільки це було необхідно. Люди перестали дивитися на них як на чужих. “Том” тягав ящики з таким виглядом, ніби це було особливо нудне покарання, а “Джон” допомагав із дітьми, лагодив зламані кріплення й кілька разів ходив по воду разом з іншими. Ніхто не ставив зайвих питань: якщо ти не намагався вкрасти чужу флягу – цього вже було достатньо.

Фріп, утім, залишався настороженим. Він сидів на перевернутій скрині й уже кілька хвилин уважно стежив за Томом.

– Можна питання?

– Ні, – одразу відповів Вал.

Фріп зробив вигляд, що не почув.

– Чому в тебе завжди чисті руки?

Вал подивився на свої долоні.

– Тому що я їх не брудню.

– Це не відповідь.

– Це буквально відповідь.

Фріп насупився ще більше.

– Учора ми тягнули бочку. Потім ящики. Потім копалися в піску. Потім ти допомагав розбирати завал. Води немає. У всіх руки як після археологічних розкопок, а в тебе – ні.

Вал на мить замислився.

– У мене особлива техніка.

– Яка?

– Не торкатися брудного.

Фріп відкрив рот. Закрив. Потім знову відкрив. Сем, що сидів неподалік, поспішно відвернувся й зробив вигляд, ніби його фляга раптом стала надзвичайно цікавою.

– Він знущається? – нарешті спитав Фріп.

– Постійно, – чесно відповів Сем.

Вогонь почався зі звуку. Не вибуху – радше глибокого, нутряного “вжжух”. І вже за мить спалахнула покрівля старого цеху.

Усе сталося настільки швидко, що ніхто навіть не встиг зрозуміти, звідки саме пішло полум’я. Таллі закричала. Хтось відповів їй криком. Метал почав “співати” – низько, жалібно, наче стародавній дзвін на заході світу.

– ПОЖЕЖА! – вигукнув Еліот.

Усі кинулися до виходу.

Мо різко озирнулася в бік їдальні – з дверного прорізу вже валив дим. Вона ненавиділа пожежі. Її батько колись працював на складі, який згорів за десять хвилин. Після того від нього тижнями тягнуло гаром і мазутом. Тепер цей запах ніби знову повернувся, розлитий всюди.

Вона крикнула Сарі, підхопила ящик із залишками провізії й жбурнула його в руки Ортону.

– Біжіть!

Десь зовні майнув Шейн, який щойно повернувся з обличчям, замотаним у ганчір’я. Він вихопив Менді з рук Сари, розвернувся і щодуху помчав геть від палаючого заводу. Двері з гуркотом розчахнулися, і назовні ніби виплеснулася вогняна тінь. Пориви повітря стали гарячішими за драконячий подих. Люди все ще намагалися вибратися із будівлі.

Сем саме допомагав Таллі вибратися, коли прохід раптово завалило. Він встиг затягнути її назад у зал, але стеля над ними вже тріснула.

Фір, блідий і тремтячий, відступив убік, помітивши полум’я під стелею. Він хотів розвернутися і допомогти – справді хотів – але побачив лише, як падає балка, і з жахом зрозумів: часу немає.

– ГЕТЬ З ДОРОГИ! – закричав він і штовхнув Сема в груди.

Сем не втримався. Послизнувся на чомусь, упав, ударившись головою. Усе закрутилося – гаряча підлога, крики, десь позаду плач Таллі.

Фір розвернувся, щоб бігти, але в цей момент поруч опинився Вал.

Він схопив Фіра за комір сорочки, підняв, ніби кошеня, і притис до розпеченої металевої стіни.

– Ти… – прошипів Вал, – …жалюгідна нікчемна істота.

Його очі спалахнули червоним – яскравим, як вогнище в серці всесвіту. На мить Фір побачив не людину. Не Тома. А щось давнє. Втомлене. Безжальне.

– Пробач! Я не хотів! Я злякався! – Фір метався в його руках. – Я… я… ПРОБАЧ! – він захлинувся власним криком, звивався, шепотів молитви, яких ніколи не знав.

Вал не відповів. Він просто дивився йому в очі – з такою ненавистю, якої сам від себе не чекав. Потім різко жбурнув його назад, у полум’я, в напівзруйнований зал. Пил і вогонь проковтнули крик.

Вал підійшов до Сема, який ледве підвівся з підлоги, і мовчки потягнув його геть – майже волоком.

– Вал… ти… – почав Сем.

Позаду обвалилася стіна. А разом із нею – все, що лишилося від консервного заводу.

Кілька хвилин усі просто бігли. Люди вибиралися з диму невеликими групами – кашляли, спотикалися, підхоплювали одне одного. Позаду все ще гримів завод. Метал вигинався від жару й видавав протяжні стогони, схожі на сигнали тонучого корабля.

Мо на ходу кілька разів перераховувала людей і щоразу збивалася. Хтось загубив взуття. Хтось тягнув чужий рюкзак. Хтось ніс дитину, і навіть не знав її імені.

Сем бачив усе це крізь мутну пелену болю. Його людське тіло тремтіло, кожен рух віддавався в голові тупими ударами.

Вал ішов поруч мовчки, жодного разу не озирнувшись. Він не дивився на інших і взагалі поводився так, ніби все це його більше не стосується. Сем час від часу кидав на нього погляд і ловив себе на спробі зрозуміти, що саме змінилося, але не знаходив у поведінці Вала нічого очевидного, за що можна було б зачепитися.

Людське тіло нагадувало про себе дедалі сильніше. Біль у голові став постійним, забите плече відгукувалося при кожному русі, і час від часу доводилося сповільнювати крок, щоб вирівняти дихання й не втратити рівновагу. Вал це помітив, але ніяк не прокоментував – лише одного разу майже непомітно зменшив темп, продовживши йти так само мовчки.

Ця мовчанка почала непокоїти Сема навіть більше, ніж дим і жар позаду, бо за весь час, що він знав Валентайна, той ніколи не залишав події без слів – навіть якщо ці слова були різкими або насмішкуватими.

Схил поступово ставав крутішим, дим залишався нижче, а попереду відкривалося все більше простору. І коли вони нарешті вийшли з-за гребеня пагорба, який до цього ховав палаючий завод, Сем зрозумів, що все ще не може нормально вдихнути. Не від спеки – від шоку. Вухо дзвеніло після удару, голова боліла, але ця біль ніби існувала десь окремо, на відстані, не торкаючись головного.

Він зупинився. Вал ішов попереду, навіть не обертаючись. Спина напружена, кроки різкі – так, ніби кожен рух був зібраною в струну злістю. Попіл клубочився довкола них, але дивним чином оминав Вала стороною. Десь унизу, біля підніжжя схилу, метушилися вцілілі. Їхні крики долітали глухо – чи то через відстань, чи через дим, що ніби застряг у вухах і глушив усе довкола.

Сем нарешті видушив із себе:

– Фір… він…

– Він зробив вибір, – не обертаючись, відповів Вал.

Сем важко ковтнув. Попереду Вал раптово зупинився, підняв обличчя до неба. Вітер торкнувся країв його порваної білої сорочки, а на потилиці блиснула кіптява. У звичайному світі він виглядав би як мандрівний актор, що запізнився на власну невдалу виставу. Але тут, серед попелу й іскор, у ньому було щось зовсім інше.

– Ти… ти його вбив, – видихнув Сем.

– Ні, – Вал кинув через плече, майже виплюнувши слова. – Його вбив страх. Я просто прибрав сміття з дороги.

Очі Сема розширилися. Він відступив на крок.

– Отже, ти так це бачиш? Людина, яка боїться – це сміття?

Вал розвернувся до нього повністю. На обличчі не було ні злості, ні тріумфу – тільки втома, важка й глуха, ніби вона накопичувалася роками.

– Я бачив достатньо, – сказав він.

– Ні, не бачив, – тихо відповів Сем.

Вал зупинився.

– Що?

– Якби бачив достатньо, ти б уже зрозумів, що страх робить людей гіршими. Але іноді саме він змушує їх рятувати одне одного. Повертатися за чужими дітьми. Віддавати останній ковток води. Стояти під вогнем за тих, кого вони майже не знають.

Вал нічого не відповів.

– Ти дивишся лише на одну сторону, – продовжив Сем. – І щоразу переконуєш себе, що іншої не існує.

– Бо друга зазвичай помирає першою.

Після цих слів вони замовкли.

Валентайн відвернувся і мовчки почав підійматися ще вище схилом – до сухого, потрісканого каміння, туди, де колись росли дерева. Тепер там залишилися тільки обвуглені пні та сіра, мертва земля.

Сем залишився на місці. Під ногами кришився пісок. У голові звучали чужі голоси, уривки фраз: “Наказ є наказ”, “Хто не працює – той зайвий”, “Це просто аномалія”. Усе це змішувалося в один важкий, липкий шум.

Він опустився на коліна й закрив обличчя руками. На мить у нього навіть промайнула думка позбутися людського тіла – дурна ідея було прийти в саму гущу подій не у своїй справжній формі, але надто вже сильним було це кляте цікаве бажання відчути все “по-людськи”. Було спекотно, боляче і соромно. Не за себе – за них. За все це. За цей світ.

А потім він підвівся.

Не тому, що хотів – тому що мусив. І пішов слідом за Валом.

Пожежа вже не ревіла так несамовито, як раніше, але дим усе ще підіймався над долиною величезною темною колоною. Біля підніжжя пагорба, в клубах гарячого серпанку, поволі збиралися вцілілі й починали рахувати одне одного.

– Джон? Твілл? Том?! – гукала Мо. – Фір! Таллі?

– Я їх не бачив, – раз у раз повторював Тобіш. – Я думав, вони вирвалися вперед.

– Не вистачає… чотирьох? – перепитав він уже сам себе, ніби сподівався, що арифметика якось виправить реальність.

– П’ятьох, – поправила Мо. – Фір, Таллі, Твілл, Том і Джон…

– Як гадаєте, хтось із них міг вижити? – озвався Ортон.

У відповідь настала тиша. Лише Фріп, уткнувшись у шматок обгорілого пластику, зосереджено намагався зібрати з нього щось, що хоча б віддалено нагадувало радіо. Він не любив говорити – йому здавалося, що дорослі все одно нічого не зрозуміють.

– Якщо й вижив, то в таку спеку довго не протягне, – Клементина обвела всіх поглядом, як учена – лабораторних мишей у клітці. – І, будь ласка, перестаньте дивитися на мене так, ніби я щойно сказала щось жахливе. Це просто факт. Біологія не робить знижок за хорошу поведінку. Навіть якщо хтось із них залишився живий – без води, без укриття й без елементарної здатності планувати – його організм згорить швидше, ніж ви встигнете вигадати зворушливу історію про силу дружби.

– Ходімо, – сказала Мо. – Треба спускатися вниз. Куди завгодно, аби тільки подалі від вогню.

Колона вцілілих повільно рушила вздовж підніжжя пагорбів, а Сем і Вал ще якийсь час спостерігали за ними здалеку. Планета Семвела горіла.

Боги піднялися вище схилом, подалі від людей і диму, і нарешті зупинилися на кам’янистому виступі. Жоден не говорив. Вал сів, спершися ліктями на зігнуті коліна, й вдивлявся в обрій, де досі клубочився чорний дим. Сем стояв, притулившись до голої скелі, стискаючи кулаки.

Знизу долинали звуки – уривчасті, віддалені: крики, кроки, дзенькіт металу. Люди рухалися. Жили. Чіплялися за життя. Хотіли залишитися собою.

– Я втомився, – тихо сказав Сем.

Вал підвів голову. Його очі були важкі, червоні від пилу, а може, й від люті. Він недбало махнув рукою в бік Сема й відвернувся. Тепер Сем стояв у чистому одязі, без подряпин, дихаючи на повні груди й відчуваючи щось дивне – не то вдячність, не то страх, не то вразливість, від якої хотілося відвернутися так само, як Вал щойно відвернувся від нього.