РОЗДІЛ 20
Боги
На вершині гори Сем сидів, схрестивши ноги. Поруч знаходились залишки чаю – розлитого, висохлого, ніби він узагалі ніколи й не існував. Він дивився вниз, на табір, і говорив уголос, радше сам до себе, ніж до когось іншого:
– Вони роблять усе, що можуть. Із обпеченими пальцями та пересохлими ротами. У них не залишилося нічого. Ні дому. Ні планів. Але вони є одне в одного.
Він знав, що Вал стоїть позаду, трохи осторонь. Що він чує. І мовчить.
– Мені здається… можливо, у цьому й полягає сенс. Не в тому, щоб перемагати. А в тому, щоб… не припиняти спроб, – додав Сем і обернувся.
Вал дивився на горизонт. Його обличчя не виражало нічого, але пальці були стиснуті в кулак – не від люті, а від чогось значно складнішого, від неможливості сказати бодай щось або від того, що сказати можна було все, та жодне слово не було б достатнім.
– Скажи щось, – попросив Сем.
Тиша затягнулася. Легкий вітер ковзнув схилом, а десь далеко гора застогнала – чи то від спеки, чи від відчаю. Вал не відповів.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!