Третій набір

Планета Валентайна

Коли вода нарешті почала відступати, люди з корабля опинилися біля підніжжя гори. Місце здавалося ідеальним для посадки судна, але для життя підходило погано – надто сире, надто мертве, надто незрозуміле. Спершу ніхто не знав, що робити далі: частина пропонувала рушити до міста, інші – розпалити вогнища й чекати рятувальників або інших уцілілих. Зрештою вирішили йти вперед, бо залишатися було ще гірше.

“Час будувати місто самостійно”, – кинув хтось у натовпі, ніби це було найочевидніше рішення у світі.

Вода відходила швидко, майже неприродно, ніби випаровувалась просто на очах, залишаючи по собі сіру багнюку, запах мокрого каміння й вулиці, що скидалися на декорації після кінця світу. Люди йшли нерівною колоною – без чіткого порядку, але й без хаосу: втома вирівнювала їхні рухи, роблячи всіх майже однаково повільними.

Вони просувалися вузькою дорогою між деревами з оголеним корінням і будинками, з яких стирчали іржаві антени. Мо йшла попереду, майже не помічаючи, як чоботи грузнуть у болоті. Шейн увесь час тримався поруч і, ніби нічого навколо не сталося, розповідав, як колись проєктував ферми дощових черв’яків у пустелях.

– Тут усе можна полагодити, – говорив він упевнено. – Потрібен лише мішок солі й дві батарейки.

Ніхто навіть не здивувався. Це ж був Шейн – йому дозволялося бути дивним.

Раптом він обірвав фразу на півслові. Зупинився посеред дороги й подивився в бік гори. Не на вершину – нижче, ніби там було щось знайоме. Або щось давно забуте, що раптом повернулося.

– Шейне? – гукнула Мо.

Старий моргнув і повільно повернув голову. На мить він виглядав розгубленим, майже наляканим. Але цей вираз зник так швидко, ніби його й не було.

– Я дещо забув біля гори, – пробурмотів він. – Не чекайте на мене.

І, не пояснюючи нічого, швидко пішов назад. Містер Фір насупився.

– Дивний дід.

– Це його базовий стан, – спокійно відповіла Мо.

Далі група деякий час ішла мовчки. Спершу ще озиралися в бік гори, куди зник Шейн, але він швидко розчинився серед мокрих дерев і перекошених парканів, і розмова сама зійшла нанівець. Дорога поступово вивела їх із приватної забудови до щільнішої міської структури: вулиці ставали рівнішими, будівлі – вищими, а поміж ними з’являлися вивіски, зупинки й напівзруйновані вітрини.

Кілька разів хтось пропонував зупинитися в розбитих будівлях, але ідея подобалася не всім. І лише коли між будинками з’явилася велика споруда з вибитими вікнами та широким входом, люди нарешті сповільнили крок.

Найкраще серед усіх збереглася стара школа.

Коли вони підійшли ближче, з верхнього вікна раптом пролунав знайомий крик:

– ЦЕ НЕЗАКОННО!

Містер Фір із полегшенням видихнув.

– Таллі жива.

Крім неї всередині було ще кілька десятків уцілілих. Нолан Мікелс – помічник у барі Мо, як завжди з кавником у руках, вийшов першим назустріч. Флегма Призм і її донька Флер стояли осторонь, як і Фріппет Кердл.

Школа давно перетворилася на справжній прихисток. У спортзалі стояли розкладачки, у класах зберігалися запаси їжі, а саморобні лампи давали достатньо світла вечорами. Новоприбулих прийняли напрочуд тепло, і поки люди облаштовувалися, Мо помітила в кутку класу двох незнайомців.

– Сем і Вал, – представилися вони.

Один був невисокий, темношкірий, спокійний, у старому сірому плащі. Другий – на голову вищий, у чорному балахоні, з лінивою усмішкою і виглядом людини, якій усе це одночасно і нудно, і кумедно. Вони з’явилися серед уцілілих ще вранці – мокрі, виснажені. Особливо ніхто не ставив запитань: після кінця світу люди надто цінували сам факт, що поруч хтось ще дихає.

Валентайн сидів на перевернутій шухляді й похмуро розглядав шкільну стелю, ніби намагався знайти в ній відповідь на питання, яке йому вже давно набридло ставити.

– Визнай, це дурість, – тихо сказав він Семові. – Вони як під якимись пігулками. Після всього, що сталося. Це вже не виживання. Це впертість і короткозорість.

– Або надія, – м’яко відповів Сем.

– Ти безнадійний.

– Ти теж.

Вал усміхнувся, ледь помітно, як людина, якій подобається власна безжалісність.

– Я хоча б не прикидаюся хорошою людиною.

– Ти й людиною прикидаєшся так собі, – спокійно кинув Сем.

– Зате стильно.

Мо підійшла до них майже одразу, і суперечка зникла сама собою, ніби її й не було. Вона уважно подивилася спершу на Семвела, потім на Валентайна, оцінюючи їх без поспіху, але й без особливої делікатності.

– У вас надто чесне обличчя, – сказала вона Семові. – А у вас – надто нахабне.

– Дякую? – уточнив Вал.

– Ви не місцеві.

– Ми… з околиць, – відповів Сем.

– Тут немає околиць.

– Тепер уже є, – буркнув Валентайн. – Світ розвалився. Географія стала умовною. Ми вижили. Хіба цього недостатньо?

Мо примружилася.

– І чим ви займалися до всього цього?

Валентайн трохи затримав погляд, ніби вирішував, скільки правди варто віддавати цьому простору. Сем глянув на нього попереджувально, але Вал лише усміхнувся – надто спокійно.

– Я присипляв невиліковно хворих тварин, – сказав він так солодко, ніби щойно зізнався, що все життя роздавав дітям цукерки.

Сем повільно заплющив очі.

– Не найприємніший профіль, – зауважила Патриція, яка підійшла непомітно, як це вміють робити люди, що звикли чути більше, ніж говорити.

– Я й не намагаюся подобатися людям, – іронічно відповів Вал.

– Виходить чудово, – сказала Мо.

Поруч раптом з’явився величезний чоловік із обличчям доброго монаха і виразом вічної паніки в очах. Рухався він надто різко для своїх розмірів, через що виглядав так, ніби будь-якої миті може випадково знести пів кімнати просто фактом свого існування.

– Вибачте! – випалив він, ледь не врізавшись у Валентайна. – У мене погана координація… дзвони… колоколи…

– Тут немає дзвонів, – скривився Вал.

– Так, я знаю, що їх немає, – швидко погодився чоловік, але це його явно не заспокоїло. – Просто іноді мені здається, що вони є. Особливо коли я різко повертаюся.

– Це Збіґнєв, – спокійно пояснив Нол. – Але всі звуть його Біґ.

Біґ на це надто енергійно кивнув, потім ніяково підняв руку, помахав усім одразу і завмер, ніби забув, що з цією рукою робити далі. Постоявши кілька секунд у стані глибокого внутрішнього розгублення, він відійшов у найдальший кут кімнати й сів так, щоб бачити всіх, але самому бути максимально непомітним.

Інколи він здригався від будь-якого різкого руху поруч, хоча ніхто не видавав жодного звуку, який можна було б сплутати з дзвоном. Як пояснив Нолан, колись Збіґнєв працював дзвонарем у маленькій церкві на околиці міста. Одного разу дзвін зірвався з кріплення і впав просто поруч із ним. Ніхто тоді не постраждав, але відтоді будь-який різкий металевий звук змушував його здригатися.

Школа поволі оживала – кожному знаходилося діло й місце. Навіть Тобіш знайшов старого знайомого, Роя Грандера, колишнього завгоспа школи, і тепер показував свої плани евакуації.

Світ знову збирався з уламків. Хтось мив підлогу, хтось рахував запаси, хтось сперечався, який клас краще перетворити на склад. Після кінця світу ці звичайні людські заняття виглядали майже безглуздо – але саме вони чомусь переконували, що життя все ще триває.

Здавалося, боги непогано справлялися серед людей – принаймні намагалися. Коли Сема попросили потримати драбину, він підійшов до завдання з максимальною серйозністю і взявся за неї обома руками, водночас фактично піднявши разом із нею людину, яка саме працювала нагорі й лагодила проводку лампи. Підняти вийшло не надто високо – усе ж тіло в нього було людське, та й сили не безмежні, але Сем явно старався: руки помітно тремтіли, а він тримав драбину так, ніби від цього залежав увесь сенс ремонту.

– Гей! Опусти! Відпусти драбину! – заверещав чоловік згори.

Сем кивнув і спокійно відповів:

– Добре.

Після чого відпустив.

Драбина одразу пішла вниз, і чоловік разом із нею звалився в купу коробок і мішків із речами. На секунду в кімнаті стало тихо. Сем миттєво присів поруч, уже повністю втративши свій спокійний вигляд.

– Ти живий? У тебе функціонують кінцівки? Ти можеш говорити? – швидко питав він, розгрібаючи коробки й намагаючись зібрати людину назад у правильну форму.

Постраждалий сам вибрався назовні, увесь у пилюці й із виразом людини, яка щойно втратила останню віру в людство.

– Ти… ти навіщо відпустив?!

Сем завмер.

– Ти сказав відпустити.

І в цей момент Вал просто вибухнув сміхом. Спершу зігнувся, потім сперся об стіну, але втриматися вже не зміг – сміявся так, що на очах виступили сльози.

Після цього Сему почали довіряти трохи менш небезпечні справи – зараз він, наприклад, допомагав носити пледи. Валентайн спостерігав за цим із виразом людини, яку змусили бути присутньою на дуже дивному сімейному святі.

– Ти занадто стараєшся виглядати людиною, – сказав він, коли Сем присів перепочити.

– А ти занадто стараєшся виглядати чудовиськом.

– Це мій шарм.

– Це твій діагноз.

Вал тихо розсміявся, отримуючи очевидне задоволення від перепалки. А потім раптом подивився в бік дверей школи. На мить його обличчя стало серйозним.

– Дивний запах, – пробурмотів він.

– Що?

– Нічого, забудь. Думаю, вони нічого не зрозуміли, – продовжив він уже рівнішим тоном. – Занадто тупі. І припини звинувачувати себе. Вони й без нас стільки років руйнують світ. Дивно. Спершу знищили, а тепер намагаються його полюбити.

– Саме це я й хотів показати, – відповів Сем.

Валентайн повернув голову.

– Дурість?

Семвел ледь усміхнувся.

– Ні. Впертість. А отже – надію.