Третій набір

Планета Валентайна. 5-й день падіння метеоритів

Спершу прийшов біль. Не думка, не страх і навіть не спогад про те, що сталося кілька хвилин тому – лише важкий, тупий, розлитий по всьому тілу біль, ніби кожна кістка, кожен суглоб і кожен м’яз одночасно вирішили нагадати про своє існування. Тобіш відкрив очі й кілька секунд просто лежав нерухомо, намагаючись зрозуміти, де він узагалі знаходиться. Над ним нависала розколота бетонна плита, з тріщин стирчали обірвані дроти, а зі стелі повільно осипався сірий пил. Десь у темряві розмірено капала вода – і цей звук був єдиним доказом того, що світ ще не зупинився остаточно.

Він спробував вдихнути глибше й одразу закашлявся: горло було забите цементною крихтою, у роті стояв присмак крові й пилу. Кілька секунд кашель трусив усе тіло, перш ніж йому вдалося видушити хрипке:

– Хто тут?

Відповідь не прийшла одразу. Потім з темряви пролунало:

– Фріп.

Навіть цей короткий голос приніс несподіване полегшення.

– Живий? – видихнув Тобіш.

– На жаль.

Попри біль, Тобіш криво усміхнувся, і десь поруч почулося нервове хмикання.

– Я теж жива, – озвалася Кріспіна. – Хоч поки не впевнена, чи це взагалі привід радіти.

Тобіш намацав у кишені хімічний світляк. Пальці тремтіли й майже не слухалися, але йому таки вдалося зігнути пластикову трубку – і всередині спалахнуло тьмяне зелене світло, повільно розганяючи темряву. Його вистачило, щоб побачити інших: Фріп сидів біля стіни з розбитою губою й розсіченою бровою, вся його куртка була вкрита товстим шаром сірого пилу; Кріспіна обхопила себе руками й тремтіла, її волосся, вії та плечі так густо припорошило цементом, ніби на неї випав сніг.

Тунель виглядав як після вироку. Стеля місцями просіла, частину проходу повністю перекривали бетонні брили, а зламані арматурні прути стирчали зі стін, мов іржаві кістки якогось мертвого чудовиська. Повітря було настільки насичене пилом, що кожен вдих дряпав легені.

– Де інші? – запитала Кріспіна.

Фріп мовчки кивнув уперед.

Вони рушили крізь завали, обережно переступаючи каміння й шматки бетону. Часом доводилося перелазити через брили, часом протискатися між плитами боком, а подекуди – навіть повзти вузькими щілинами, які дивом ще не обвалилися остаточно. З кожним кроком ставало дедалі тихіше, аж поки навіть власні рухи не почали здаватися чужими.

Перше тіло вони побачили біля зруйнованої стіни – ніхто не зупинився, ніхто не сказав ані слова. За кілька метрів лежало друге, потім третє. З кожним новим загиблим надії ставало менше, і вже ніхто не намагався вдавати, що цього не бачить.

Нарешті з-під купи скрученої арматури долинув кашель.

Еліот лежав на боці, затиснутий металевими прутами. Обличчя було в крові й пилюці, але очі залишалися відкритими.

– Живий? – запитав Фріп.

– Більш-менш.

– Огидна відповідь.

– Інших немає.

Вони разом відтягнули арматуру, допомогли йому підвестися й рушили далі. Трохи попереду, біля тріснутої стіни, сиділа Мо. Вона не плакала і не кликала нікого – просто дивилася перед собою так нерухомо, ніби разом із обвалом тунелю всередині неї теж щось зламалося й остаточно просіло.

– Мо, – тихо покликав Еліот.

Вона не одразу підняла погляд.

– Я їх чула.

– Кого?

– Усіх.

Її голос був настільки тихим, що його ледь можна було розібрати.

– Коли все валилося… я чула, як вони кричали.

Ніхто не знайшов, що відповісти. У тунелі знову залишилися лише далеке капання води та тихий тріск конструкцій, які повільно осідали в темряві.

З глибини тунелю раптом долинув протяжний стогін.

Усі одночасно обернулися й кинулися на звук. За кілька хвилин пошуків вони знайшли Нолана – його затисло між двома бетонними плитами майже по коліно. Обличчя зблідло від болю, губи тремтіли, але, побачивши інших, він усе одно спробував усміхнутися.

– Якщо хтось запитає, – прохрипів він, – я героїчно бився з горою.

– І програв, – сухо додав хтось.

Фріп швидко оглянув завал і коротко кивнув.

– На рахунок три.

Вони навалилися на плиту одночасно. Спершу бетон не піддався, але за мить повільно зрушив із місця. Коли Нолана нарешті витягли, його крик прокотився тунелем і повернувся луною. Стало зрозуміло: нога зламана, можливо одразу в кількох місцях.

Поки Фріп майстрував ноші зі старої металевої скрині, з глибини тунелю раптом долинув ще один голос – слабкий, майже невловимий.

– Допоможіть…

Мо застигла першою.

– Флер.

Кілька секунд ніхто не рухався. Усі вже розуміли, що почують далі. Голос лунав з-під ділянки тунелю, яка обвалилася повністю. Мо повільно підійшла до вузької щілини між плитами й опустилася на коліна.

– Мо?.. – ледве чутно прошепотіла Флер. – Будь ласка…

Із темряви тягнуло пилом, кров’ю та запахом свіжого бетону. Мо довго дивилася в щілину, ніби намагалася розгледіти там щось, окрім суцільної пітьми.

– Ми тут.

– Я не хочу помирати.

Ці слова прозвучали по-дитячому просто. Без істерики. Без крику. Як констатація факту.

У цей момент десь угорі з тріском луснула чергова балка, і тунелем знову пішла вібрація. Зі стелі посипалося нове каміння. Фріп глянув угору, потім на завал і нарешті поклав руку Мо на плече.

– Якщо почнемо це розбирати, тунель обвалиться повністю.

Мо не відповіла.

– Залишимось тут – і загинемо всі.

Вона ще кілька секунд стояла нерухомо, слухаючи слабке дихання Флер по той бік завалу, а тоді повільно заплющила очі й відвернулася.

***

Понад годину вони продиралися каналізаційними тунелями в пошуках виходу, але з кожним новим поворотом упевненість у тому, що він узагалі існує, ставала дедалі примарнішою, ніби сама ця підземна система була створена не для порятунку, а для того, щоб остаточно заплутати й розчинити в собі кожного, хто наважиться зайти надто далеко. Люди рухалися майже наосліп, підсвічуючи шлях рідкими джерелами світла, що радше виривали з темряви брудні стіни та струмки вологи на них, ніж справді допомагали орієнтуватися, і поступово втома стерла між ними будь-які відмінності, залишивши лише однаково виснажені обличчя, зірвані нігті, подряпані руки та кров, змішану з брудом на рукавах.

Коли вони нарешті зупинилися, аби хоча б на кілька хвилин перевести подих і не впасти просто на мокрий бетон, тиша здалася майже неприродною – надто щільною після безперервного шурхоту кроків і крапання води. І саме в цей момент із глибини тунелю долинув шум: спершу нечіткий, схожий на відлуння їхніх власних рухів, але швидко він набув форми – виразні голоси й кроки інших людей, таких самих виснажених, таких самих брудних і таких самих тих, хто вижив.

***

На поверхню вони вибралися ближче до півночі, коли небо вже остаточно втратило межу між ніччю та днем і перетворилося на мутну сіру масу. Першою назовні вибралася Кріспіна, за нею – Шейн, і вона майже одразу примружилася, видихнувши щось на кшталт “занадто яскраво”, хоча світла ледь вистачало, щоб розгледіти власні руки; просто після тунелів будь-який зовнішній світ здавався надто агресивним. Слідом Еліот, напружившись, витягнув нагору Нолана, намагаючись не зачепити зламану ногу. Один за одним вибралися Мо, Клементина, Фріп та інші вцілілі, і ніхто вже навіть не пробував рахувати, скільки їх лишилося, бо сама цифра втратила сенс десь між обвалом і тим, що вони називали дорогою назовні.

Навколо лежав мертвий світ: дерева стояли чорними обвугленими стовпами, наче обпалені кістки чогось гігантського, а від поселення попереду залишилися лише димні каркаси будинків, і десь у глибині цих руїн ще тлів вогонь – уже не як життя, а як інерція руйнування.

– Це… наш дім? – тихо спитав хтось із тих, що вижили.

– Уже ні, – коротко відповіла Мо.

Небо було густо замулене попелом, і навіть зорі здавалися випадковими прорізами в сірій тканині світу. Тобіш, озирнувшись довкола, видихнув:

– Усі вибралися?

Мо повільно похитала головою, не називаючи імен, бо ім’я робить відсутність остаточною, а до остаточності тут ще ніхто не був готовий.

– Не питай, – додала вона тихіше.

З іншого пролому за кілька хвилин з’явилися ті, кого ще нещодавно називали переможцями, і тепер це слово звучало майже як насмішка. Попереду йшла Флегма – обличчя в сажі, погляд людини, яка вже не впевнена, що попереду взагалі є щось живе. За нею рухалися доктор Грінч, двоє військових і Орт, який не дивився ні на кого.

Напруга спалахнула миттєво, щойно Тобіш перехопив арматурину.

– Ну треба ж, – втомлено мовив він. – Знову ви.

Один із військових одразу підняв руки.

– Ми не хочемо битися.

– Раніше хотіли, – кинула Мо.

Орт тихо сказав:

– Якщо ми продовжимо вбивати одне одного… ми всі здохнемо ще до ранку.

Це прозвучало без загрози. Просто як констатація. Фріп переглянувся з Еліотом Тімблом. Ніхто нікому не довіряв. Ніхто нікого не пробачив. Але всі були надто виснажені для нової війни.

– Гаразд, – нарешті сказав Тобіш. – Поки що разом.

– Поки що разом, – повторив Орт.

Це не було перемир’ям. Це була відстрочка.

Вогонь розпалили в кратері від невеликого метеорита, і в нього пішло все, що могло горіти: дошки, уламки меблів, сухі гілки, навіть частини старих конструкцій. Полум’я вийшло нерівним, живим, наче воно теж не могло вирішити, чи має право існувати. Люди сиділи навколо впереміш, і тепер уже неможливо було сказати, де закінчуються переможці й починаються просто вижилі – залишилася лише втома, однакова для всіх.

Флегма сиділа ближче за всіх до вогню, дивлячись у полум’я так довго, ніби намагалася витягнути з нього відповідь, і нарешті запитала:

– Скажіть чесно… ми взагалі навіщо все це робимо?

– Щоб не померти просто зараз, – озвався хтось.

– Це не відповідь, – втомлено кинула вона.

Еліот довго дивився у вогонь, потім знизав плечима:

– Я не знаю. Але якщо ми зупинимось, ми точно програли.

– Ми вже програли, – тихо сказала Флегма.

Пізніше Мо відійшла до краю пагорба, де земля обривалася вниз до мертвого міста, і стояла там, поки поруч не з’явився Орт. Він зупинився трохи збоку, не нав’язуючи своєї присутності.

– Я не прошу пробачення, – сказав він.

– І правильно, – відповіла Мо, не обертаючись.

– Але мені шкода.

– Запізно.

– Я знаю.