Третій набір

Планета Семвела

Сонце більше не світило – воно пресувало. Плавило. Ламало. Асфальт на шосе здувався бульбашками, які лускали з огидним тріском. Консервний завод, що став прихистком для вцілілих, тепер був водночас і сховищем, і велетенською піччю.

Металеві стіни тримали жар так само вперто, як колись тримали банки – до останнього. Гарячим ставало все: дверні одвірки, ручки, навіть підлога. Люди перестали сидіти. Вони стояли, переминаючись з ноги на ногу, ніби під ними був не бетон, а розпечене вугілля.

– Скільки там градусів? – запитав хтось у Клементини.

До катастрофи Клементина постійно їздила на конференції, де сперечалася з професорами про природу часу й простору. Її светри з оленями знали навіть там, де не знали її імені. Вона справді вміла вимовляти слово “оптимізм” так, що воно звучало як діагноз.

Клементина театрально закотила очі, ніби їй поставили запитання рівня “чому вода мокра”:

– Якщо бути точною – а точність, звісно ж, усім вам абсолютно чужа, – температура відчувається десь як шістдесят градусів. Але це лише для тих, у кого ще залишилися нервові закінчення. Якщо врахувати вологість, відбиття тепла від металу й той факт, що Ґреґ вічно скаржиться на спеку навіть тоді, коли температура нижча за тридцять, то сміливо можемо записати сімдесят три. Хоча точність тут доволі умовна: останній справний термометр розплавився ще вчора і тепер більше схожий на льодяник. До речі, якщо хтось запитуватиме – так, це була моя провина. Я вирішила перевірити його під прямими сонячними променями. І ще: якщо хтось збирається померти від перегріву, будь ласка, детально опишіть свої відчуття. Ваші страждання будуть статистично враховані в моїх майбутніх дослідженнях. Наука потребує жертв.

– Наука потребує, щоб ти припинила плавити обладнання, – пробурмотів Ортон.

Фріп, босий і скуйовджений, сидів у затінку біля одного з верстатів і щось майстрував із мідного дроту та уламка годинника. Його губи ворушилися – чи то він говорив сам із собою, чи то сварився. Волосся стирчало на всі боки, мов дроти зі старого радіоприймача, а погляд був зосередженим – таким самим, яким він, мабуть, колись дивився на схеми в гаражі свого батька.

– Це вже не спека, – зауважив Ортон. – Це... пекло. Може, ми всі тоді померли, а тепер просто застрягли в чистилищі.

– Не кажи так, – озвався Еліот, підперши голову рукою. – Якщо ми в чистилищі, то повинні щось спокутувати. А я, особисто, нікому нічого не винен.

– Ти не платив податки, – весело нагадав Ґреґ. – Пам’ятаю. Ти сам мені розповідав.

– І ось через це ми всі в пеклі, – важко видихнув Ортон. – Дякую, Еліоте.

Поруч хтось нервово розсміявся. А хтось, навпаки, надто різко попросив усіх замовкнути. Спека робила людей дратівливими, і слова дряпали значно болючіше, ніж зазвичай.

***

Вилазка на пошуки води почалася на світанку, коли сонце лише виповзало над обрієм, вишкіряючи крізь марево тьмяні білі зуби. Еліот, Клементина, Фріп, Ґреґ і Орт ішли околицею зруйнованого Гейвен-Міллзу із наплічниками, каністрами та ганчірками на головах. До самого міста вони намагалися не заходити. Там повітря було ще гіршим – смерділо плавленим пластиком і гаром. Під підошвами потріскував сухий гравій, а трава давно перетворилася на жорстку сіру щетину.

Попереду плентався Фріп, човгаючи пересохлими черевиками.

– У мене є теорія, – сказав він, навіть не озирнувшись.

– О ні, – простогнав Ґреґ.

– Яка саме? – запитала Клементина.

– Ми перебуваємо в точці випаровування. Уявіть, що світ – це чайник, а ми сидимо на самому дні, біля нагрівальної спіралі. І вся пара звідси піднімається догори.

– Чудово. Отже, скоро нас викине через носик, – відгукнувся Ґреґ.

На повороті старої стежки з марева виринули дві постаті. Вони рухалися повільно, згорблені під гілками, накинутими на плечі замість захисту від сонця. Одяг висів на них брудними складками. Від спеки повітря навколо тремтіло.

– Гей! – гукнув Еліот. – Стійте!

Постаті завмерли. Тепер стало видно, що це чоловіки. Один із них – високий, світловолосий, виснажений – першим підвів голову.

– Ми... не шукаємо неприємностей. Ми вижили після повені. Їхали автострадою, коли все почалося. Нас накрила хвиля. Ми... вчепилися за величезне дерево. І пливли. Довго. Дуже довго. У нас нічого не залишилося. Ми просто хочемо пройти далі.

Другий – темношкірий чоловік із добродушним, стомленим обличчям і бездоганно чистими руками, аж надто чистими для цього світу, – мовчки кивнув.

– Імена? – одразу запитала Клементина.

– Я... Джон, – відповів темношкірий. – А це мій зведений брат Том.

Вони швидко перезирнулися. Вал, який тепер був “Томом”, ледь помітно зітхнув. Його усмішка вийшла трохи кривуватою, але все одно чарівною.

– Приємно познайомитися, – сказав він.

Фріп схилив голову набік, ніби щось звіряючи.

– Ви не схожі на людей, які обгоріли на сонці, – зауважив він. – І не виглядаєте зневодненими. Дивно.

– Ми... знайшли затінок. І трохи їжі. Нам просто пощастило, – швидко відповів “Джон”.

Клементина примружилася й ще раз уважно оглянула незнайомців. Обидва виглядали пошарпаними, але не настільки, наскільки мали б виглядати люди після кількох днів під цим нещадним сонцем.

– Хвилинку, – сказала вона.

Група відійшла трохи вбік. Не надто далеко – лише настільки, щоб поговорити без сторонніх вух.

– Ну? – запитав Ґреґ, витираючи піт із чола.

– На мою думку, вони якісь дивні, – відразу заявив Фріп.

– Для тебе дивний будь-хто, хто не носить із собою розібраний радіоприймач, – зауважив Орт.

– Ні, я серйозно. Подивіться на них. Вони майже чисті.

Усі мимоволі поглянули на свій одяг, вкритий пилом, потом і плямами бруду.

– Можливо, вони знайшли воду раніше за нас, – припустив Еліот.

– Тоді я дуже хочу знати де саме, – сказав Ґреґ.

Фріп і далі хмурився.

– І руки в того другого якісь підозрілі.

– Що не так із його руками?

– Вони не сухі.

– Фріпе, ми тут помираємо від спеки, а ти проводиш розслідування чужих долонь.

– Так. Але раптом існує інша група вцілілих, а це їхні розвідники?

Тим часом Сем і Вал стояли осторонь і терпляче чекали. Щоправда, терпляче чекав лише Сем. Вал уже встиг знайти палицю й тепер колупав нею пересохлу землю.

– Вони нас обговорюють, – сказав Сем.

– Авжеж. Бояться.

Сем тихо всміхнувся й подивився на групу вцілілих.

– Усе ще дивно.

– Що саме?

– Бачити їх знову.

Вал підвів погляд.

– А, оце.

Сем кивнув у бік Еліота.

– Поглянь. Майже та сама людина. Ті самі жести. Та сама звичка думати довше за всіх інших.

Потім перевів погляд на Клементину.

– І вона майже не змінилася.

– Ця версія виглядає небезпечнішою.

– А на мене – навпаки.

Сем усміхнувся, і Вал глянув на нього з підозрою.

– Тобі справді все це подобається, так? Вони обливаються потом, мучаться від спеки, шукають воду й без кінця помиляються.

– Так.

– І це викликає в тебе симпатію.

– Так.

– Дуже дивно.

На той час людська нарада вже закінчилася. Клементина повернулася до них, а решта виглядали вже не такими настороженими.

– Гаразд, – сказала вона. – Якщо хочете, можете йти з нами. Разом шансів більше.

– Чудово, – сказав Вал. – Я завжди мріяв вступити до клубу людей, які шукають воду посеред пустелі.

– Том!

– Мовчу.

Сем чемно кивнув групі.

– Щиро дякуємо. Ми будемо раді приєднатися. Навіть страшно уявити, що сталося б, якби ми вас не зустріли.

– Ласкаво просимо, – відповіла Клементина, уже рушаючи вперед.

***

Перші пів години після зустрічі минули незграбно. Вони йшли вздовж висохлого русла канави, якою колись після дощів текла вода. Тепер на дні лежало лише каміння та потрісканий бруд.

Фріп кілька разів нишком озирався на нових супутників.

– Він знову дивиться, – тихо сказав Вал Семові.

– Бо підозрює нас.

– Дивно. Я ж намагався виглядати звичайною людиною.

– Ти сказав йому, що працював ветеринаром.

– Це була чудова ідея.

– Ти сказав це з усмішкою серійного вбивці.

– Ну, це вже особливості моєї зовнішності.

За кілька хвилин Клементина зупинила групу біля старого сараю. У напівзруйнованому амбарі, звідки на світ дивилися обгорілі балки, Фріп перечепився об кришку, що йшла в землю.

– Тут... двері?

Він і Еліот разом відкинули кришку. У ніс ударив запах – міцний, хмільний, вологий. Ґреґ закашлявся, а тоді раптом хмикнув і стрибнув униз.

– Це... гей, тут бочка! ВЕЛИКА! Майже повна!

Усі по черзі полізли слідом. Погріб виявився прохолодним. Уздовж стін стояли старі полиці. На одній із них лежала заплямована записка:

“Сусло. Не пити!”

Клементина стерла пил із бочки й принюхалася.

– Це справді сусло. Господар, схоже, варив його по-старому. І, судячи з запаху, добре знав свою справу.

– Тобто... його можна пити?

– Варити. Потім переганяти спирт. Це сировина. Причому доволі рідкісна в такі часи. Ми заберемо її з собою.

– Серйозно? – здивувався Ґреґ. – Ми тягнутимемо бочку через пустку?

– Так. Бо якщо ви ще не зрозуміли – це свято. І ми його заслужили.

Бочка була важкою. Настільки важкою, що здавалася живою – ніби всередині ховалася остання крапля щастя й усіма силами чіплялася за землю. Еліот, Ґреґ, Сем, Вал, Орт і навіть Фріп із Клементиною по черзі штовхали її, тягнули, котили, а потім знову штовхали, лаючись, спотикаючись і втрачаючи залишки сил. Бочка рипіла, ковзала піском і потрісканою глиною, здригалася на кожній вибоїні, але вперто залишалася повною.

– Я... не відчуваю ніг, – видихнув Фріп.

– Чудово, – буркнула Клементина. – Ласкаво просимо до клубу.

– На наступному етапі він перестане відчувати душу, – додав Вал із легкою посмішкою.

Він удавав, що допомагає котити бочку збоку, недбало спираючись на неї ліктем.

Сем мовчки підбирав із дороги чергову палицю, щоб бочка не застрягла. Його лоб блищав від поту, а сорочка прилипла до спини.

– Ти справді думаєш, що це... “вітер” штовхнув бочку, коли вона покотилася назад просто на мене?

– Авжеж, – відповів Вал із награною невинністю. – Невже ти не віриш у вітер?

– Я вірю в те, що ти блискучий брехун і маніпулятор, – пробурмотів Сем.

– Значить, ти багато чого навчився, – тихо сказав Вал і відвернувся.

До заводу залишалося ще понад годину дороги. Кілька разів вони зупинялися перепочити. Ґреґ падав просто на землю й урочисто оголошував, що цього разу помер остаточно. За хвилину підводився і знову брався допомагати.

Одного разу бочка знову вирвалася з рук і покотилася схилом униз. За нею з вереском кинулися одразу четверо. Вал спостерігав за цим збоку й мав вигляд людини, яка щойно отримала безкоштовний квиток на напрочуд хороший спектакль.

Коли бочку нарешті впіймали, Клементина заявила, що якщо хтось іще раз її випустить, то наступним покотиться вже він.

Коли вони повернулися на консервний завод – запилені, мокрі, просякнуті потом, – Мо вже стояла біля входу, тримаючи ополоник напоготові. Вона скидалася на прадавню чаклунку, яка стерегла прохід до останньої миски супу у Всесвіті.

– А це що таке? – запитала вона, вказуючи на бочку.

– Сусло, – відповіла Клементина. – Психотерапія в кухлі. Та й, якщо чесно, нічого іншого ми не знайшли.

Мо завмерла. Потім простягнула руку.

– Давайте сюди. І куди подівся Шейн? Знайдіть когось замість нього – не надто зайнятого і готового стежити за температурою.

Звістка про знахідку розлетілася заводом швидше за будь-яке оголошення. Люди підходили подивитися на бочку так, ніби всередині лежав скарб. Тобіш негайно склав список можливих способів використання сусла. Список зайняв три сторінки й містив такі пункти, як “підняття бойового духу” та “створення тимчасової економічної системи”. Рой запропонував перетворити бочку на резервуар для води, щоправда, звідки мала взятися сама вода, він не уточнив.

Мо варила в найбільшому казані, який лише знайшовся на заводі. На голову вона пов’язала хустку, щоб піт не капав у сусло. Потім додала якийсь порошок і пояснила, що це висушений солод, виявлений на старому складському приміщенні при заводі.

Усі чекали.

Сем із недовірою спостерігав за процесом. Вал виглядав майже по-справжньому зацікавленим. Він дивився, як Мо проціджує золотаву рідину в старі кухлі, як над кожною краплею здіймається пара, як обличчя людей навколо поступово стають... іншими. Справжніми.

Нарешті надвечір усі зібралися в цеху. Хтось сидів на ящику, хтось просто на підлозі. Кожному дісталося по пів кухля. Мо мовчки підняла свій. Решта зробили те саме.

– За те, що ми досі є, – сказала вона.

Вал відпив повільно. А потім раптом засміявся – легко, щиро.

– Що? – запитав Сем, насупившись. Такого сміху він ще ніколи від нього не чув і цілком серйозно занепокоївся.

– Я... не пам’ятаю, коли востаннє куштував щось, зроблене не з відчаю, – сказав Вал.

Він відкинувся назад. Волосся в нього ще було вологе, плечі нарешті розслабилися.

– Дивний смак... Теплий. Наче все тіло раптом згадало, що таке задоволення.

Сем усміхнувся. Потім теж сьорбнув із кухля й заплющив очі.

Того вечора люди говорили не лише про виживання. Хтось згадував стару роботу, хтось розповідав кумедні історії про сусідів. Сем несподівано спіймав себе на думці, що саме через такі вечори його віра в людей стає ще міцнішою. Йому хотілося бути частиною цього, а не просто спостерігачем.

Поступово розмови стихали. Хтось задрімав просто сидячи біля стіни. Хтось перебрався до найпрохолоднішого кутка цеху. На завод повільно опускалася ніч, але бажаної прохолоди вона так і не принесла.

Вал і Сем сиділи біля розчинених воріт вантажного входу. Перед ними, мов мертве море, розляглася долина Гейвен-Міллз – колись зелена, а тепер випалена, перепечена, висушена до останньої краплі життя. Навіть нічне небо, яке зазвичай дарувало бодай трохи полегшення, сьогодні здавалося важким, наче його накрили вологою ковдрою. Колись вечорами сюди долинав запах свіжого хліба з пекарні на розі, а тепер у повітрі стояв лише дух розпеченої глини. Здавалося, ніби сам Гейвен-Міллз давно спікся і тепер терпляче чекає, коли його нарешті витягнуть із духовки. Проте ніхто не поспішав.

– Як думаєш, це був заслужений ковток пива? – запитав Сем, крутячи в руках порожній кухоль.

– Ти про людей чи про себе? – Вал схилив голову набік, вдивляючись у далекі вогники внизу, де, можливо, ще залишалися живі.

Сем не відповів. Він надто добре знав, що Вал не просто дивиться. Він щось шукає. Перевіряє. Зважує.

– Мене лякає, – нарешті сказав Сем, – як швидко людина стає слабкою. Від спраги. Від спеки. Від страху.

Вал усміхнувся кутиком рота.

– У цьому й полягає вся людина, мій дорогий друже.

Сем не втримався:

– І в чому ж тоді весь ти?

Вал на мить замислився, а тоді підморгнув.

– Залежить від настрою.

Деякий час вони сиділи мовчки. За їхніми спинами хтось крутився уві сні, хтось тихо перемовлявся, а десь у глибині заводу пролунав гуркіт банки, що впала, після чого почувся приглушений потік лайки. Життя тривало.

Сем ще трохи дивився на долину, а потім прихилився потилицею до стіни. За ніч майже ніхто по-справжньому не виспався. Пошепки сперечалися, кому завтра вирушати на пошуки, а кому залишатися. Ближче до світанку Ґреґ уві сні почав читати лекцію про розведення бойових гусей і прокинувся від власного хропіння.

Темрява повільно відступала. Спочатку згасли зорі. Потім посіріли дахи далеких будинків. Згодом над обрієм проступило тьмяне світло. Щойно сонце піднялося над руїнами міста, стало зрозуміло: новий день буде ще гіршим за попередній.

Сонце тиснуло на землю, ніби перемелювало саме повітря. Одні шукали місце нижче – у підвалах або між бетонними опорами. Інші намагалися носити тінь із собою – у вигляді ганчірки на голові чи картонної коробки над плечима.

Мо одразу оголосила:

– Сьогодні жодних вилазок. Шейн зник ще вчора, і я не хочу, щоб пропав хтось іще. Усі сидять у затінку, п’ють те, що залишилося з води, і думають, де ми ще не шукали!

Перші кілька годин люди справді намагалися виконувати наказ. Вони сиділи в тіні, перераховували залишки їжі, сперечалися над картами й пригадували все, що знали про криниці, резервуари та старі комунікації. Але чим вище піднімалося сонце, тим тривожнішими ставали розмови. Навіть найспокійніші почали ставити одне й те саме запитання: що буде завтра?

До полудня стало очевидно, що сидіти й чекати більше неможливо. Якщо десь поблизу ще залишалася вода, її треба було знайти раніше, ніж спека знайде їх.

Клементина зрештою сказала:

– Якщо ми не знайдемо джерело води, завтра нікому вже не доведеться думати. За всіх усе вирішить фізіологія.

Суперечка виявилася короткою. Для вилазки обрали найвитриваліших: Еліота, Орта, Кріспіну, Фріпа та Ґреґа.

Кріспіна йшла поруч з Еліотом і, щоб не знепритомніти, тихо жартувала про те, що сонце – найкращий фітнес-тренер у світі: спалює все зайве за лічені години. Еліот кілька разів ловив себе на тому, що дивиться не на дорогу, а на пасмо волосся, яке вибилося з-під її хустки.

Навколо простягався все той самий випалений світ. Неподалік лежало місто, якого вони вперто уникали: вікна без скла, провалені дахи, автомобілі, що наполовину зникли в тріщинах дорожнього покриття.

– От думаю, – пробурмотів Фріп, – а раптом ми справді вже в пеклі? І це наше покарання?

Сем і Вал залишилися на місці й сиділи осторонь, нікому не заважаючи. Їм не були потрібні слова. Лише спостереження. Спека робила людей чесними. Як і слабкість.

Час від часу Сем підводив погляд до неба, ніби сподівався почути, що скаже сонце, але воно лише нещадно палило.

– Що ти бачиш? – тихо запитав він.

– Людей, – відповів Вал. – Просто людей. Які... йдуть далі.

Сем кивнув.

Коли загін повернувся до заводу, спека досягла свого піку. Пластик на вікнах починав плавитися. Металеві банки викривлялися. Повітря тремтіло, мов вода.

Води вони не знайшли.

Ані краплі.

Добігав кінця третій день Спеки.