Третій набір

Планета Валентайна

Пальці заніміли настільки, що вже здавалися не частиною тіла – радше чужими, зайвими шматками плоті, які тримаються на чесному слові. Навіть думки стали в’язкими, як замерзлий сироп. Будь-який спогад про тепло – багаття, кружку в долонях, дихання, що зігріває пальці, – доводилося витягати з пам’яті зусиллям, ніби він був захований десь під товстим шаром льоду й снігу.

Ззовні пролунав скрип снігу, і цей звук у тиші табору різонув, як тривога. Нолан першим опинився біля виходу, відкинув щільну тканину, що заміняла двері, й на мить застиг, не вірячи тому, що бачить. Шейн повільно йшов до них, важко переставляючи ноги, а за собою тягнув щось металеве, громіздке, явно не призначене ні для цього місця, ні для цих людей. Спершу це було схоже на мотлох, ще одну безглузду знахідку, але коли він підійшов ближче, стало ясно – це обігрівач.

– Обігрівач?! – вирвалося в Нолана раніше, ніж він устиг усвідомити власний голос.

Це був старий бензиновий обігрівач: іржавий, із потертим корпусом і потемнілими ручками, але всередині нього щось клацало, і в цьому механічному подиху було майже абсурдне відчуття життя. Він виглядав так, ніби давно мав би не працювати, і саме тому здавався дивом. Шейн опустив його на сніг і сам опустився поруч.

– Знайшов біля старої станції, – видихнув він. – Там нікого не було. Тільки мертві голуби, миші… і це.

Нолан дивився на обігрівач так, ніби той міг щезнути від найменшого моргання. У грудях наростало дивне відчуття – не радість і не полегшення, а щось болісно крихке, схоже на надію, до якої страшно торкатися, бо вона може розсипатися від найменшого руху. Він майже зробив крок уперед, щоб схопити Шейна за плечі, майже засміявся від полегшення, майже щось сказав – але не встиг.

Позаду підійшли люди. Спершу Рой, потім один із військових, а слідом ще двоє. Вони рухалися без метушні, без емоцій – так, ніби все вже давно вирішено, а зараз відбувається лише формальність. Погляди одразу впали на обігрівач, і в цих поглядах не було нічого, крім розрахунку.

– Це нам потрібно, – коротко сказав військовий.

Шейн повільно підняв голову, ніби йому довелося пробитися крізь опір власного тіла.

– Ви вже все собі забрали, – хрипко відповів він. – У вас є ковдри, намети, зброя. А в нас тут діти й хворі люди. Це єдине, що може не дати їм замерзнути цієї ночі.

– У нас наказ, – спокійно мовив військовий. – Будь-яка техніка під контролем.

– Який ще наказ? – Нолан ступив уперед, і в цьому русі було більше втоми, ніж агресії, але голос усе одно зірвався. – Ваші командири зникли. Хто взагалі зараз віддає накази?

Відповіді не було. Військовий просто подивився на нього – і в цьому погляді не було потреби сперечатися. Потім він повільно опустив руку до зброї. Повітря між ними стало густим, майже твердим, і Нолан інстинктивно відступив на пів кроку.

Шейн кілька секунд мовчки дивився на це, а тоді тихо сказав:

– Забирайте.

Військовий кивнув, і обігрівач підняли. Метал скреготнув по снігу, лишаючи за собою нерівну лінію, ніби короткий слід чийогось щойно вкраденого тепла.

***

Емма кашляла так, ніби кожен вдих доводилося буквально виривати з тіла силою. Звук був сухий, уривчастий, із хрипами, що чіплялися за повітря й не відпускали його до кінця. Щоразу, коли її батько, доктор Грінч, нахилявся до неї, щоб перевірити дихання чи просто переконатися, що вона ще тут, Нолан відчував, як усередині нього щось стискається в болючий вузол. Це не була звична жалість – ту він давно десь загубив. Радше роздратування, що поволі переходило в злість, бо він бачив: людина, яка мала б рятувати, виявляється такою ж безсилою, як і всі інші, і від цього ставало лише гірше.

Шейн з’явився біля входу знову – весь у снігу. Йшов повільно, але в руках тримав той самий обігрівач, і тепер було очевидно: він його не просто знайшов – він його відбив. Метал був подряпаний ще сильніше, корпус змістився, а на дротах виднілися сліди грубого ремонту.

– Ще один? – видихнула Кріспіна, не вірячи власним очам.

– Той самий, – прохрипів Шейн. – Вони його сховали. Закрили, ніби він їхній особистий. Поки їх відправили перевіряти периметр, я забрав. Схоже, вони навіть не зрозуміли, як його вмикати. Тупі.

Він поставив обігрівач у центр укриття, і на мить усім здалося, що повітря всередині справді стало менш ворожим. Та Нолан помітив інше – на куртці Шейна була кров.

– Ти… – почав Нолан, але слова застрягли.

Шейн одразу зрозумів, про що йдеться, і просто похитав головою, не даючи питанню навіть народитися. Нолан перевів погляд на дівчину, яка знову зайшлася кашлем, і раптом згадав, як Шейн колись сидів біля вогню й говорив про себе так, ніби це не мало жодного значення. Тоді розмова була випадковою, майже порожньою, аж поки хтось прямо не запитав, чи є в нього діти. Шейн тоді трохи помовчав, дивлячись у полум’я.

– Син, – сказав він спокійно, так, ніби повідомляв прогноз погоди. – Хороший хлопець.

Більше він нічого не додав, але й того було достатньо: без жодної паузи, без спроби пояснити чи пом’якшити. Було зрозуміло – хлопчика давно з ним немає, і жодні запитання вже не повернуть його назад. Може, він теж десь залишився в такому самому снігу? Може, Шейн тепер рятував чужих дітей лише тому, що свого вже не зміг урятувати.

***

Еліот сидів трохи осторонь від решти й гортав божественну інструкцію, яка давно втратила будь-який вигляд чогось священного чи важливого – сторінки були зім’яті, місцями вологі, в брудних плямах від рук, снігу й, можливо, крові. Папір хрустів при кожному русі, і цей звук здавався голоснішим за розмови навколо. У його погляді не лишилося надії – лише втомлене, майже механічне прийняття інформації, яку він не хотів розуміти, але все одно знов і знов перевіряв.

– Якщо катастрофи справді йдуть циклами по п’ять днів, – нарешті пробурмотів він, не піднімаючи очей, – значить сьогодні останній.

Слова зависли в повітрі, і ніхто не відповів одразу: у всіх уже виробилася звичка не приймати найгірші висновки з першого разу, навіть якщо вони звучали надто логічно, щоб їх ігнорувати.

– А потім? – тихіше, ніж зазвичай, запитала Кріспіна.

Еліот повільно видихнув, згортаючи папір, і лише тоді подивився на інших.

– Потім новий, якщо я правильно розібрав ці каракулі. І так далі. Усе триває, доки не залишиться один.

Люди заговорили одночасно, перебиваючи одне одного, і в цьому шумі страху було значно більше, ніж змісту. Хтось твердив, що це перевірка, хтось – що природний відбір, хтось називав усе це повною нісенітницею, хтось намагався звучати спокійно, але голос усе одно зрадницьки тремтів. І весь час поверталася одна й та сама думка: якщо є правило – значить є переможець.

Клементина деякий час слухала це мовчки, а потім різко втрутилася, як людина, якій набридло дивитися, як хаос прикидається логікою.

– Це не перевірка і не гра, – сказала вона. – Це просто послідовність катастрофічних подій. Кліматичні аномалії, зсуви атмосфери, нестабільність сонячної активності. Ви намагаєтеся натягнути сенс на те, що його не має.

– Тобто, на твою думку, це все збіг? – спалахнула Патриція “Пет”, зробивши крок уперед. – Потоп, спека, сніг і оця папірчина? Просто випадковість?

– Так, – спокійно відповіла Клементина. – Люди завжди шукають сенс навіть там, де його немає.

– А якщо є? – тихо сказав Фріп. – А якщо все пов’язано логікою?

Клементина не встигла відповісти, бо Нолан, який до цього мовчав, окинув усіх втомленим, майже порожнім поглядом і сказав:

– Тоді нас усіх хтось дуже логічно вбиває.

***

– Вона помре, – промовив Тобіш. – Вибачте. Але ми всі це розуміємо. І даремно витрачаємо на це сили та ресурси.

Мо різко обернулася до нього, і в цьому русі не було ні вагання, ні втоми – лише миттєва, гостра реакція.

– Ти зараз говориш про людину, – сказала вона повільно, майже по складах, ніби кожне слово доводилося витягувати зсередини. – Не про запаси. Не про мішок їжі. Не про зламаний намет. Про людину.

– Я говорю про виживання всіх інших, – відповів Тобіш, і його голос став нижчим, жорсткішим. – І так, це включає вибір.

– Вибір? – Шейн ступив уперед так різко, що сніг під ногами хруснув. Голос у нього став холодним і небезпечно рівним. – Ти пропонуєш обирати, хто має право дихати?

– Я пропоную не померти всім заради одного, – відрізав Тобіш. – Це не жорстокість.

– Вона надто молода, – тихо сказала Сара, і в її голосі не було прохання – радше спроба втримати реальність від остаточного розпаду.

– Це не аргумент проти фізики, – втрутилася Клементина, не підводячи погляду. – Або організм справляється, або ні. Емоції цього не змінюють.

Фріп зробив крок уперед, але одразу ж зупинився, ніби сам злякався того, що міг би зробити далі. Його руки тремтіли, і він сховав їх у рукави – не лише від холоду, а й від власного безсилля.

Доктор Грінч повільно підвів погляд. Цей рух здавався важчим за будь-який мороз.

– Ні, – нарешті сказав він. І в цьому “ні” не було ні сумніву, ні бажання сперечатися. Воно звучало як межа, яку не можна переступити. – Ні. Поки я живий – ні. Ви доторкнетеся до неї тільки через мій труп.

У його голосі не було впертості – щось значно небезпечніше: абсолютна готовність стояти до кінця. Після паузи Рой тихо додав:

– Якщо ти помреш, їй від цього легше не стане. Ти лікар. Ми не можемо втратити ще й тебе.

Ці слова не звучали як тиск чи погроза – радше як відчайдушна спроба повернути розмову в межі хоч якоїсь практичності.

Еліот увесь цей час стояв біля стіни, притискаючи до себе кишеню з божественною інструкцією. Він кашлянув, витер губи тильним боком долоні й подивився на Емму.

– Сьогодні четвертий день, – сказав він. – Потоп тривав п’ять. Спека – теж. Сніг. Усе йде циклами по п’ять. Це означає…

Сара підвела на нього погляд, у якому було забагато втоми для одного життя.

– Це означає, що післязавтра все закінчиться? – тихо запитала вона.

Еліот похитав головою.

– Ні, – відповів він. – Це означає, що почнеться нове.

***************************************************

Планета Семвела

Попереду йшла Мо. Сніг бив у обличчя з такою силою, що часом доводилося мружитися майже до болю. Світ звузився до кількох метрів навколо, а далі починалася суцільна біла порожнеча, в якій розчинялися дерева, каміння й будь-які орієнтири.

Позаду тягнулася невелика група вигнанців. Вони рухалися повільно, лишаючи в снігу глибоку нитку слідів, яку вітер майже одразу намагався стерти. Мо раз у кілька хвилин озиралася, перевіряючи, чи ніхто не відстав. Доктор Грінч підтримував Емму під лікоть, а Кріспіна замика́ла колону, час від часу вдивляючись у білу завірюху позаду. Еліот ішов мовчки – напружений, зібраний, його погляд постійно ковзав по сніговій пустці, ніби він очікував небезпеку раніше за всіх.

Кілька годин не відбувалося нічого. Лише вітер вив між деревами, сніг рипів під черевиками, а інколи тишу розрізав кашель Емми. Саме тому перший рик прозвучав настільки раптово, що ніби вдарив по нервах. Низький, важкий звук прокотився десь попереду й наче пройшов крізь груди кожного з них. Люди завмерли майже одночасно, прислухаючись до завірюхи, і за мить рик повторився – вже ближче.

Ґреґ нервово повернув голову.

– Ви це чули?

Праворуч між деревами майнула тінь, потім ще одна. Ліворуч щось темне й швидке ковзнуло між заметами. Доктор Грінч одразу притягнув Емму ближче до себе, а Кріспіна міцніше перехопила знайдену палицю. Вовки з’являлися поступово, ніби сама завірюха випускала їх із білої глибини: спершу один – великий, майже чорний, потім другий, третій, четвертий. Вони не кидалися одразу, лише виходили з снігової пелени й дивилися на людей жовтими очима.

Мо відчула, як холодіє спина.

– Не смикайтеся, – сказала вона тихо. – Що б не сталося, не смикайтеся.

Чорний вовк зробив кілька кроків уперед. З його пащі виривався пар, під густою шерстю проступали ребра – він був голодний, як і решта. Еліот сильніше стиснув палицю.

– Може, вони підуть? – озвалася Кріспіна.

– Ні, – відповіла Мо.

Вона вже бачила такий погляд раніше – не у вовків, а у бездомних собак. Хижак уже прийняв рішення, тепер він лише чекав зручної миті.

Першим не витримав Ґреґ. Можливо, страх, що накопичувався весь день, прорвався назовні. Він різко підняв палицю над головою й закричав:

– ГЕТЬ ЗВІДСИ!

І саме в ту мить він послизнувся.

Нога пішла вбік, тіло втратило рівновагу, і Ґреґ важко впав у сніг. Усе сталося настільки швидко, що ніхто не встиг зреагувати. Найближчий вовк миттєво кинувся вперед і вп’явся йому в гомілку. Крик Ґреґа розірвав повітря.

Мо рвонула першою. Вона щосили вдарила палицею поруч із мордою звіра. Удар не влучив, але вовк здригнувся й на мить ослабив хватку – цього вистачило, щоб Ґреґ відкотився назад, залишаючи за собою кривавий слід на снігу.

– Назад! Усі назад! – закричала Мо.

Кілька вовків почали розходитись у сторони, повільно беручи людей у кільце. Чорний тим часом продовжував рухатися прямо – спокійно, впевнено.

Доктор Грінч майже тягнув Емму за собою – дівчина задихалася після кожного нападу кашлю й ледь трималася на ногах.

– Тату… – видихнула вона.

– Не розмовляй. Просто йди.

Кріспіна підняла шматок льоду й жбурнула його в найближчого звіра, але крижина розлетілася об сніг, не завдавши жодної шкоди – вовк лише проводив уламки байдужим поглядом. Еліот відчував, як серце гупає десь у горлі: вовки діяли не хаотично, вони перевіряли людей, шукали слабке місце, рухалися майже так само, як останніми тижнями рухалися самі люди у своїх нескінченних конфліктах.

– Мо! Вони обходять нас!

– Бачу!

Чорний вовк зупинився й тихо загарчав, і майже одразу решта почала повільно насуватися – кільце стискалося. Ґреґ спробував підвестися, але поранена нога підломилася, і він знову впав у сніг; вовки синхронно повернули голови в його бік. Еліот побачив кров на снігу – майже чорну на тлі сліпучої білизни. І тоді він закричав.