Третій набір

Страшно прокидатися від раптових поштовхів – чи то відчуття, ніби ти падаєш, чи дивний шум десь у будинку, якого там просто не повинно бути. Або це легкий землетрус? Або, може, це був жахливий сон, який уже загубився в глибині пам’яті, але ще тримається на краю свідомості, якщо дуже постаратися витягнути його за уривки образів?

А може, це й не страшно, а просто неприємно.

А якщо глянути на годинник і зрозуміти, що спати ще можна довго-довго, то такі пробудження навіть здаються майже приємними.

Ось і Еліоту цього разу було радше приємно.

Він різко відсмикнув руки й ноги з краю ліжка – про всяк випадок, якщо ВОНО, у кращих традиціях Стівена Кінга, причаїлося під ліжком і тільки й чекає, щоб вилетіти звідти на червоній повітряній кулі. Майже одразу він зрозумів, наскільки це безглуздо – серйозно вірити в надприродне. До того ж ВОНО, як відомо, живе в каналізації, а не під ліжками. Еліот усміхнувся й знову вмостився в постелі, акуратно вкривши руки й ноги так, щоб жоден палець не визирав назовні – раптом якийсь монстр усе ж вирішить за нього вхопитися.

І заснув знову – солодко й спокійно, навіть не підозрюючи, що чекає на нього завтра.

Прокинувся остаточно Еліот Тімбл о 7:48. Це було на сім хвилин раніше будильника і майже на годину пізніше, ніж він планував піднятися, щоб морально підготуватися до співбесіди й спробувати хоч трохи приборкати своє вічно кучеряве каштанове волосся. Часом він думав підстригтися коротше, але з огляду на невисокий зріст і худорлявість боявся виглядати ще меншим без своєї шевелюри. Усе ж, як він сам собі пояснював, у двадцять сім років хочеться виглядати трохи солідніше.

Він лежав, остаточно прокидаючись, і дивився в стелю з тріщиною, схожою на динозавра. Потім динозавр перетворився на хмару. Потім – на кавник. А потім просто зник.

– Угу, – сказав Еліот, ніби відповідаючи комусь, надів окуляри й підвівся.

Квартира над кав’ярнею була маленька, просякнута пилом, запахом смажених булочок (звісно ж, куплених) і якоюсь тихою, липкою тугою. Вона складалася з кухні, суміщеної з житловою кімнатою, вузького коридору та ванної, де напір води варіювався від “майже окріп” до “арктичний водоспад” із кроком у мілісекунди.

Еліот відкрив кран, щоб умитися, і отримав у обличчя чергову порцію крижаного удару. Гаряча вода зникла ще вчора ввечері, а сантехнік бадьоро повідомив телефоном, що “це загальна проблема району, просто зачекайте тиждень”. Світло миготіло, як утомлений маяк, а інтернет ловився тільки біля вікна – і то за умови, що стояти на одній нозі й майже не дихати.

– Нова реальність, – пробурмотів Еліот, витираючи обличчя рушником. – Без гарячої води, зате із безкоштовним загартуванням. Безкоштовне – це завжди підозріло.

Він зазирнув у холодильник: там самотньо тулилися банка гірчиці й половина шматка сиру. Мікрохвильовка мовчала – учора її так пробило струмом, що тепер вона в темряві світилася, як маленький ліхтарик.

Еліот зітхнув і вирішив, що сьогодні житиме на каві.

Одяг на стільці, як завжди, терпляче чекав на нього – вічно зім’ятий, вічно на межі “чи можна в цьому з’являтися серед людей”. На щастя, в новій реальності це вже не здавалося критичним. Особливо якщо ти йдеш влаштовуватися водієм. Головне – не забути сказати “в мене хороша реакція” і не переплутати педалі, якщо раптом попросять проїхатися.

Він заварив каву – розчинну, звісно, з присмаком жалю та алюмінієвої ложки. Випив просто з чашки з написом “Я можу все”. Напис, як завжди, діяв підбадьорливо. Трохи. Не дуже. Еліот глибоко вдихнув і вирушив назустріч новому дню з надією почати абсолютно нове життя. Останнім часом усе більше його знайомих виїжджали за багатством і, як правило, не поверталися. Кому потрібне невелике містечко старого зразка, коли у більших містах тебе чекає високооплачувана робота й усілякі зручності? Можливо, Еліот теж би поїхав, але, судячи з темпів “модернізації” більшості суспільств, Гейвен-Міллз ще мав шанс стати райським куточком. А лінивий, як відомо, краще почекає. Поки чекає – можна й роботу знайти.

Унизу кав’ярня вже шурхотіла ранковою енергією. За графіком, о восьмій тридцять там з’являлася місіс Ґрей – жінка в светрі й із голосом, що звучав так, ніби все життя провела в прокуреній кабіні далекобійника. Слідом приходив містер Вейн, у якого був незмінний заказ: “еспресо, але як американо, але щоб не вода, але й не кава – зрозуміло?”. Еліот сподівався встигнути спуститися до їх появи. Він не мав нічого проти цих людей, просто життя поруч із місцем їхніх регулярних візитів мало неприємну властивість: вони починали тебе впізнавати, питати “як справи”, і врешті ти непомітно ставав частиною їхнього маленького соціального кола. А Еліот, як би це не звучало, іноді хотів би належати до більш “шикарного” прошарку, а не до робітників чи тим більше до тих, у кого немає стабільного ранку. Хто б не хотів.

Він вийшов на вулицю. Повітря пахло теплом, старим пилом і чимось ще – тим, що згодом назвуть початком кінця. Поки що це було просто звичайне ранок: птахи, шум машин, газетяр із криками про безлади в столиці та рекордні припливи на узбережжі за дев’ять миль від західного кордону містечка. Усе це, втім, Гейвен-Міллз не чіпало. Це було місто, де катастрофа завжди здавалася чимось із телевізора, а не з власної вулиці – не рай, а радше місце, настільки нудне, що навіть безлад обирає його оминати.

Еліот перетнув дорогу, сунув руки в кишені й подумав, що сьогодні, можливо, все буде не так уже й погано: всього лише співбесіда, а після неї – можливо, робота. Справжня. Водієм. Не король, звісно, але все краще, ніж продавець кімнатних кактусів, ким він був раніше. Кактуси його, до речі, не любили. Один навіть помер настільки швидко, ніби робив це з принципу.

– Еліоте? – почувся голос позаду.

Він обернувся й одразу випростався трохи рівніше. Це була Кріспіна – дівчина з його минулої роботи (тієї самої, кактусової). Темно-русяве волосся з легким зеленкуватим відблиском на сонці, золота куртка й звичка сміятися в найнесподіваніші моменти. Еліоту завжди бракувало сміливості запросити її кудись.

– Ти як? Птахи дивно літають, правда? – запитала вона.

– Я сам щоранку дивно “літаю”, – пробурмотів він. – А взагалі – нормально. Сьогодні співбесіда.

– Удачі. Якщо що – в мене ще залишилися кактуси.

– Вони мене бояться, – відповів Еліот і пішов далі.

Кав’ярня, куди він зайшов дорогою, була іншою – не та, що під його квартирою. Це був “Бар “Без алкоголю”” – місце, де варили найміцнішу каву в місті за найкосмічніші ціни. Заклад мав репутацію майже елітного: завжди тихо, бариста з пірсингом і старий чоловік, який читав газету догори дриґом. Дивом він узагалі тримався на плаву. Поки мер міста ще не дійшов до чергового плану “модернізації”, сюди заходили рідко – і саме тому це місце вважалося майже територією “обраних”. Еліот подумав, що непогано було б почати день – а може, й нове життя – саме тут.

Він замовив латте. Бариста кивнув так, ніби почув, але без жодної впевненості, і пішов варити єдине, що вміла кавомашина в задній кімнаті – напій, який формально називався кавою, хоча з реальністю мав доволі умовні стосунки.

Еліот сів біля вікна, витягнув із сумки теку з резюме й почав читати його про себе, ніби вперше бачив власне життя в офіційному форматі: “Відповідальний, пунктуальний, вмію працювати в стресових умовах…” – він на мить запнувся, подумки додаючи, що стресові умови для нього починаються вже тоді, коли він просто сідає в машину. Слово “водій” у графі “бажана посада” дивилося на нього з тихим, майже образливим сумнівом. Йому навіть хотілося замінити його на щось чесніше: “людина з кермом” або “той, хто, ймовірно, не потрапить у новини як катастрофа тижня”.

Він глянув у вікно: ранок за склом поступово густішав, ніби хтось повільно додавав у нього свинець. Перехожі рухалися швидше, голуби літали нижче, а якийсь хлопчик посеред вулиці стояв, показував пальцем у небо й щось невпинно бурмотів, наче сперечався з самим повітрям.

– Ваш латте, – сказав бариста, ставлячи чашку на стіл. – Якщо що – укриття під сходами.

– Що? – перепитав Еліот, не одразу вловивши, чи це жарт, чи інструкція з виживання.

– …укриття під сходами, – спокійно повторив бариста. – Ви що, не чули? Уряд збирається виселити людей, щоб видобувати золото з нашого озера. Хоча, чесно кажучи, з нього можна видобути що завгодно, тільки не золото. Наші збираються протестувати.

Еліот коротко кивнув. У його уяві “протест” зазвичай виглядав як двоє-троє людей із плакатами, які швидко втомлюються, змерзають і розходяться по домівках, щойно бачать поліцію. Він вирішив не заглиблюватися. У нього й так уже наростав у грудях клубок – не страх, радше дивне передчуття, ніби щось у цьому ранку пішло не так ще до того, як він прокинувся. Ніби він обрав не ту кав’ярню, не ті двері, не той сценарій дня і, можливо, навіть не ту версію реальності.

Він глянув на годинник.

8:57.

– Прокляття, – пробурмотів Еліот і майже вибіг із “Бару Без алкоголю”, дорогою прихопивши латте й успішно проливши щонайменше третину на власний одяг.

Контора розташовувалась усього за два квартали – сірий будинок із безрадісною вивіскою “ТРАНСПОРТНІ РІШЕННЯ “ДОРОГА””. Здавалося, саму назву вигадала людина, яку одразу ж звільнили за надмірну креативність. Усередині пахло папером, дешевим дезінфектором і кавою, яка давно перестала прикидатися кавою. На стійці крутився вентилятор із дев’яностих, ганяючи повітря по колу, як нав’язлива думка: “може, ще не пізно розвернутися й піти”.

– Еліот Тімбл, – представився він на ресепшені. – На співбесіду.

– Другий поверх, кімната 2Б, – не піднімаючи очей, сказала блондинка, методично колупаючи степлер так, ніби намагалася знайти в ньому сенс життя.

Кімната 2Б виявилася крихітною: два пластикові стільці й невисокий лисуватий чоловік середніх років у строгому піджаку та з краваткою, що виглядала так, ніби давно втратила будь-яку віру в симетрію. Він представився містером Фіром.

– Отже, Еліоте… водій, так? – Містер Фір клацнув ручкою. – Які марки авто вам звичні?

– Усі, в яких є колеса, – нервово пожартував Еліот.

Фір не засміявся. Лише кивнув із виглядом людини, яка подумки ставить галочку в графі “спробував жартувати”.

– Ваш стаж?

– Десять років. Щоправда, здебільшого… доставки. І іноді людей. Зазвичай не скаржилися, – він зробив паузу, вирішивши не уточнювати, що “доставки” найчастіше відбувалися на велосипеді.

– Чи готові ви керувати транспортом у різних кліматичних умовах, дорожньому покритті та, скажімо так, потенційно стресових ситуаціях?

Еліот швидко збагнув, що в ситуації стресу він, найімовірніше, просто заліз би на руки до пасажира, але все одно сказав:

– Так.

Містер Фір щось відмітив у блокноті й кивнув так, ніби це була відповідь, яку він очікував усе життя.

– Чудово. Тоді не будемо втрачати часу й перейдемо до практики. У нас є машина на майданчику ззаду. Просто проїдьте коло, покажіть, що здатні триматися впевнено. Без тиску. Усе спокійно.

Фраза “без тиску” прозвучала так, ніби насправді означала: “я за тебе тримаю кулаки, але не надто сильно”.

Коли вони вийшли на майданчик, Еліот побачив авто – старе, трохи “лисе” життям, але з чотирма колесами, а отже, формально придатне до існування. Седан кольору “іржавий дощ із горохом” виглядав так, ніби пережив кілька епох і один локальний апокаліпсис, але не подав заяву на пенсію. Коли Еліот сів усередину, кермо виявилося злегка липким, а приладова панель – підозріло переповненою кнопками, призначення яких краще було не з’ясовувати без потреби.

Він повернув ключ. Машина кашлянула, ніби задумалася про сенс власного існування, трохи помовчала – і все ж завелася.

– Просто зробіть коло по парковці, – сказав містер Фір, сідаючи поруч і щось занотовуючи. – Уявіть, що везете важливого клієнта.

Еліот кивнув, видихнув і рушив. Одразу згадав, що варто б знятися з ручника – але вже було пізно для філософії, тому він просто почав рух.

Автомобіль плавно покотився вперед – занадто плавно. Потім раптом смикнувся. Еліот надто різко натиснув на гальмо. Потім на газ. Потім знову на гальмо. Десь усередині щось тонко пискнуло – або це був не автомобіль.

Він намагався зосередитися: поворот, дзеркала… і, здається, ще якась педаль, яку всі чомусь вважають очевидною.

І саме тоді почалося.

Спочатку здригнувся мотор – але звук був дивний, не зовсім механічний. Земля під колесами ніби застогнала. Асфальт на парковці, сухий і рівний, раптом почав тремтіти – не всюди одразу, а хвилею, наче хтось невидимий провів під ним величезною рукою. Машину різко хитнуло.

– Ой, – сказав Еліот.

Містер Фір перестав писати. Він подивився на машину. Потім – на горизонт. Потім – на Еліота. Десь у віддаленні завили сирени. Асфальт тріснув. Еліот сильніше стиснув кермо, ніби це могло якось заспокоїти реальність.

– Це я? – озвався він уголос. – Я щось не те натиснув?

Він глянув на панель: усі лампочки миготіли. Одна з них навіть показувала дивний символ, схожий на тріснуту чашку з окликом.

За секунду пролунав глухий удар із будівлі, з якої вони щойно вийшли. Десь на верхньому поверсі щось обвалилося – можливо, кондиціонер, можливо, кавомашина – і з вікон почали вилітати аркуші резюме, ніби їх розносив вітер із поганим настроєм.

– Негайно залиште будівлю, – пролунав спокійний автоматичний голос із гучномовця. Він звучав так рівно, ніби рекламував йогурт або гарантійне обслуговування.

– Я точно щось натиснув! Вибачте! – панічно вигукнув Еліот, вистрибуючи з машини.

Містер Фір зблід до кольору офісної стіни.

– Це не ви, – сказав він тремтячим голосом. – Здається… це глобально.

Люди вже вибігали з будівлі: хтось падав, хтось кричав у телефон, один чоловік притискав до себе кавоварку так, ніби це була дитина, яку треба врятувати будь-що. Земля знову здригнулася – цього разу сильніше.

І тоді Еліот зрозумів, що думати вже не час. Аналізи, співбесіди, резюме – усе це раптом втратило сенс. Треба було просто бігти.

Він згадав про кав’ярню – не “Бар Без алкоголю”, а підвальну “Ніби Кава” під його квартирою. Вона завжди була відчинена. Завжди.

На бігу він устиг подумати три речі.

По-перше: він точно не натискав нічого підозрілого – і це трохи заспокоювало.

По-друге: він не забрав решту в кав’ярні – і це засмучувало значно більше, ніж хотілося визнавати.

По-третє: якщо він зараз помре, це буде максимально невчасно, бо він щойно почав наводити в житті бодай якийсь порядок.

Земля тремтіла під ногами так, ніби хтось унизу намагався встати з ліжка й ніяк не міг вибратися з-під ковдри тектонічних плит. У вітринах дзвеніло скло, машини сигналили без причини, а люди в паніці бігли, не розбираючи дороги. Еліот устиг помітити, як хтось просто провалився в асфальт – без крику, без паузи, ніби місто на секунду забуло, що має бути твердим.

Він дістався до кав’ярні, різко розчахнув двері, які з гуркотом ударилися об стіну, і буквально скотився вниз сходами в підвал, намагаючись не думати про те, що саме так, мабуть, починаються дуже погані історії.

Першою, кого він побачив, була жінка з азійськими рисами обличчя та коротко підстриженим темно-рудим волоссям – вигляд у неї був такий, ніби вона могла очолити або повстання, або щонайменше політичні дебати. Вона швидко говорила, намагаючись заспокоїти дитину, що ховалася за її спиною.

– Обережно, двері! – вигукнула вона, коли Еліот ледь не зніс лампу біля входу.

– Вибачте! Я… е-е… я живу нагорі, – пробурмотів він, ще не до кінця розуміючи, чи це тепер офіційно вважається “причиною бути всередині під час кінця світу”.

– Радій, що опинився поруч, – озвався голос із кутка.

Еліот обернувся. Там, на сходинках, сидів сивий чоловік у темній куртці з капюшоном. Він виглядав так, ніби все, що відбувається, його взагалі не стосується, і спокійно щось жував – здається, сухарик.

Еліот кліпнув, не впізнаючи його.

– А ви хто?

– Шейн Грінсон. Великий Фокусник. Але працюю прибиральником. Щойно влаштувався, до речі. Тобі пощастило – ти вчасно.

Стеля обсипалася пилом, бетон глухо гудів, ніби будівля намагалася щось сказати, але не мала голосу. Десь нагорі різко дзенькнула чашка – можливо, остання з тих, що ще вважали себе цілими.

– Хто ще тут? – запитав Еліот, ковзаючи поглядом по напівтемному приміщенню.

– Пара літніх людей, – відповіла жінка. – Десь у кутку. Хлопець із телефоном, він ловить сигнал. І… здається, священник.

– Отець Резіл?

– Я тут, Еліоте.

Із темряви повільно вийшов чоловік у чорній рясі, з книгою під пахвою та втомленим, але уважним поглядом. Він спокійно склав руки в жесті молитви.

– Збирався купити печиво для пастви, – тихо додав він. – Дякую за притулок.

Еліот раптом відчув, як із нього сходить остання хвиля адреналіну, залишаючи після себе дивну порожнечу й холодну ясність. Він опустився на підлогу, притулившись до прохолодної стіни, й стиснув кулаки так, ніби це могло повернути йому контроль над реальністю.

– Що це було? – прошепотів він.

– Землетрус, – кивнув фокусник у кутку. – Або кара небесна. Іноді це одне й те саме.

Згори долинув звук, схожий на падіння автомата з газованою водою, після чого настала тиша – щільна, неприродна, як затримане дихання світу.

– Думаєте, це ще повториться? – запитала жінка.

Фокусник на мить замовк, ніби прислухався не до будівлі, а до чогось значно більшого.

– Гадаю, – нарешті відповів він, – усе тільки починається.

Еліот заплющив очі й уперше за довгий час не хотів нічого. Ні кави, ні співбесід, ні навіть тієї крихкої ілюзії спокою, за яку зазвичай тримається людина. Він просто хотів прокинутися ще раз – цього разу правильно, ніби попередня версія ранку була зіпсованим чернетковим варіантом.

– Якщо вже вирішили тут сидіти, то доведеться купити каву. Це не благодійний пункт!

Голос пролунав різко з-за стійки, розтинаючи тишу підвалу, як ніж. Це була господиня бару Моріса “Мо” Ліптон. Її репліка супроводжувалась чітким клацанням запобіжника – вона якраз чистила рушницю, як робила це кожні дві години, і зараз, судячи з усього, була на черговому етапі ритуалу.

На мить у підвалі зависла тиша – настільки неприродна, що Еліот навіть засумнівався, чи справді там, нагорі, відбувається щось небезпечне. Наче світ зовні раптом став лише чуткою, перебільшенням, міською легендою.

І саме в цю мить у кишені коротко пискнув телефон.

Повідомлення.

“СТОЛИЦЯ ПІДТВЕРДЖУЄ ЕВАКУАЦІЮ. ПРИБЕРЕЖНІ МІСТА – ПІД ЗАГРОЗОЮ.”

Еліот повільно поклав телефон на коліна, ніби той раптом став значно важчим, ніж мав би бути.