Третій набір

Планета Семвела

Люди залишилися на площі. Лава повільно остигала: її багряне сяйво, ще нещодавно сліпуче, згасало, ніби хтось обережно прикручував світло невидимої лампи. Вдень небо було кольору попелу, а тепер довкола лишилися тільки дим, темрява і рідкі червоні прожилки на обрії.

Всю ніч ніхто не спав. Люди сиділи щільно, плече до плеча, обмотавши обличчя ганчір’ям від задушливого запаху сірки. Каміння під ними досі тримало жар – він просочувався крізь одяг, обпікав спини й ноги, але піти було нікуди. Лава потріскувала, як гігантське вогнище, і кожен такий тріск змушував здригатися: здавалося, варто лише на мить відвернутися – і розпечена ріка знову оживе, рине на площу й змете останніх, хто вижив.

– Вона ще гаряча, – прошепотіла Кріспіна, сидячи поруч з Еліотом.

Він кивнув. Говорити не хотілося – у роті стояв присмак попелу. Неподалік стогнав поранений. Флегма, попри обпечену руку, допомагала перев’язувати опіки іншим; щоразу, коли тканина торкалася її власної шкіри, вона ледь помітно здригалася, але не зупинялася. Брудні бинти, запах крові й гару змішалися в один важкий, задушливий повітряний клубок, від якого дерло в горлі.

Після півночі лава раптом почала стрімко темніти. Ще годину тому її жар був нестерпний, а тепер над чорною кіркою здіймався лише слабкий пар.

– Вона застигає… – видихнув Фріп, обережно простягаючи руку вперед.

– Слава богам… – сказала Мо, але в голосі не було радості, лише виснаження.

Емма не рухалася. Вона сиділа, підтягнувши коліна до грудей, і дивилася в одну точку. Навіть коли до неї зверталися, здавалося, вона не чує. Еліот стояв на краю площі й дивився туди, де мав би бути схід. Але світліше не ставало.

Коли годинник, дивом збережений у когось із тих, хто вижив, показав ранок, отець Резіл підвівся.

– Сонце приховане, – промовив він. Смолоскип у його руці освітлював обличчя знизу, і тіні лягали під очі, перетворюючи їх на темні провалля. – Воно не зійшло.

По площі прокотився тривожний шепіт. Хтось міцніше притиснув до себе сусіда, хтось перехрестився. Мо підняла голову:

– Що значить – не зійшло?

– Те, що сказано в Писанні, – спокійно відповів священник. – Коли світло відвернеться від землі, це буде знаком. І настане ніч – без ранку.

Еліот хмикнув:

– Та припини ти зі своїми знаками. Це дим. Або хмари. Або ще щось. Воно зійде. Має зійти.

Але навіть йому власний голос здався непевним. Усередині вже розповзалося холодне відчуття, бо він теж бачив: ранку не було. І з кожною хвилиною темрява ставала густішою – не просто відсутністю світла, а чимось іншим, ніби сама ніч набирала ваги.

Смолоскипи чаділи, вогники тремтіли на вітрі. Темрява тиснула з усіх боків, ніби величезна стеля повільно опускалася на місто.

Флегма сиділа біля вогнища й обережно промивала руку. Обпечена шкіра почервоніла й вкрилася пухирями. Орт стояв поруч і тримав над нею мокру тканину.

– Потерпи.

– Я терплю.

Та щойно холодна ганчірка торкнулася опіку, пальці Флегми мимоволі стиснулися. Вони не говорили про Сару й Менді. Не зараз.

Еліот спостерігав за ними здалеку. Раптом йому стало заздрісно. У них хоча б було заради кого триматися. А в нього? Він уже й сам не був певен, ким став тепер.

Мо тим часом обходила поранених. Вона рухалася повільно, ноги підкошувалися від утоми.

– Дайте мені тканину. Будь-яку, – сказала вона.

Хтось мовчки відірвав рукав сорочки й простягнув їй.

Поруч сидів Фріп. Він не рухався, лише дивився на вогонь.

– Ти живий?

Він кивнув.

– А як Емма?

Обидва поглянули в її бік. Емма сиділа так само, нерухомо, наче дерев’яна лялька. Кріспіна опустилася поруч і обережно торкнула її плеча.

– Емма… ти мене чуєш?

Жодної реакції.

– Емма?

Тиша.

– Святі отче, скажіть їм щось, – попросила Кріспіна тремтячим голосом.

Отець Резіл підвівся.

– Це випробування, – сказав він упевнено. – Боги забрали світло, бо ми виявилися його недостойними. Ми маємо показати смирення.

– Смирення?! – зірвався Еліот. – Що це взагалі означає?!

– І світло повернеться, – спокійно відповів священник. – Коли ми спокутуємо провину.

По натовпу прокотився шепіт. Люди дивилися на нього по-різному – з надією, зі страхом, із порожнечею.

– А якщо не повернеться? – тихо запитав Фріп.

Еліот довго дивився вгору, аж поки не заболіла шия. Якщо ранок так і не настане… що тоді? Холод без сонця? Загибель рослин? А люди? І якщо хтось виживе – через п’ять днів почнеться нова катастрофа?

Смолоскипи горіли дедалі тьмяніше. Площа наповнювалася тривожним шепотом, люди збивалися в групи, притискаючись ближче до вогню. Темрява ніби підштовхувала їх одне до одного – і до божевілля.

Згодом Отець Резіл зійшов на купу каміння. Цього разу люди самі почали стягуватися ближче – бо хоч хтось говорив упевнено.

– Це випробування, – промовив він. – Боги забрали світло не випадково. Вони залишили нас живими після потопу, після спеки, після холоду, після метеоритів, після вулканів. Але ми так і не навчилися вдячності. Ми згрішили, – почав він.

Голос рознісся площею.

– Сонце відвернулося від нас не просто так. Це кара за нашу слабкість. За те, що ми забули, кому завдячуємо життям.

Натовп слухав. Хтось перехрестився.

– Ви бачили вогонь. Бачили, як падали міста. Але боги залишили нас живими. Вони чекають. Вони хочуть побачити нашу віру. Ви думаєте, це все випадковість? – провадив Отець Резіл. – Потоп. Спека. Холод. Каміння з неба. Вогонь із землі. Щоразу ми питали: “Чому?” І щоразу знаходили виправдання. Природа. Невдача. Збіг.

Він повільно обвів натовп поглядом.

– Але тепер зникло саме сонце.

Ніхто не відповів.

– Що ще має статися, щоб ви повірили? Коли океан піднявся до дахів, ми сказали: буває. Коли небо почало кидати в нас каміння, ми сказали: буває. Коли земля розверзлася і виплюнула вогонь, ми знову знайшли пояснення.

Він підняв смолоскип вище.

– Скільки разів боги мають кричати нам просто в обличчя, перш ніж ми нарешті почуємо?

Люди й далі мовчали.

– Ми благали їх про порятунок. І вони залишали нас живими. Але навіщо? Щоб ми й далі скаржилися? Продовжували боятися? Думали лише про себе?

Голос священника став жорсткішим.

– Ні. Вони чекають від нас вибору. Справжньої віри. Не слів біля багаття. Не молитов перед сном.

Натовп заворушився.

– Любов завжди потребує важкої праці й самопожертви. Родина потребує праці. Виживання потребує праці. Чому ви вирішили, що боги попросять менше?

– Що ми маємо зробити? – озвався чоловік із натовпу.

Отець Резіл витримав паузу.

– Принести жертву.

Слова впали на площу важче за камінь. Хтось охнув. Хтось кивнув. Хтось прошепотів молитву. Люди перезиралися. У звичайний день такі слова викликали б сміх, суперечку або бійку. Але це був не звичайний день. Вони пережили потоп. Пережили нестерпну спеку. Бачили, як з неба падало каміння, а лава пожирала міста.

А тепер зникло сонце.

Коли світ раз за разом робить неможливе можливим, найбезглуздіші пояснення починають здаватися розумними.

– Ви… серйозно? – Еліот відчув, як кров відлила від обличчя.

– Жертви, щоб умилостивити богів, – продовжив Отець Резіл. – Щоб темрява розійшлася і світло повернулося.

Натовп ожив надто швидко. Надто охоче.

– Він має рацію.

– Це випробування.

– Боги чекають.

Еліот зробив крок уперед. Пальці самі стиснулися в кулаки, нігті вп’ялися в долоні.

– Ви що, з глузду з’їхали?!

Голос зірвався.

– Це нічого не змінить!

Отець Резіл повернувся до нього.

– А ти готовий запропонувати інший шлях?

Еліот розтулив рота, але відповіді не знайшов. Лише злість. І страх.

Священник обвів поглядом натовп.

– Ми маємо обрати тих, чия втрата не стане загибеллю для решти.

– Еліота, раз йому все не подобається! – вигукнув хтось із натовпу.

Він завмер. Серце вдарило десь у горлі. Та майже одразу пролунав інший голос:

– Ні. Він розумний. Згодиться.

– Тоді Ґреґа!

Натовп оживився.

– Так!

– Він нікчемний!

– Лише заважає!

– Нехай хоч раз стане в пригоді!

Еліот різко розвернувся.

– Замовкніть! Він мій брат! – голос зірвався, став хрипким.

Ґреґ підняв голову. На його обличчі застиг такий розгублений вираз, ніби він досі не міг зрозуміти, про що взагалі йдеться.

– Він просто незграбний! І все!

Але Еліота вже ніхто не слухав.

– І Емму!

Усі погляди одразу ж повернулися до неї. Вона навіть не підняла голови.

– Емма… – тихо покликав Еліот.

Жодної реакції.

– Досить!

Він рвонув уперед, але чиїсь руки миттєво вчепилися йому в плечі. Орт. Клементина. Ще двоє чоловіків.

– Відпустіть мене!

Він сіпнувся, та марно – хватка була надто міцною.

– Еліоте, не заважай, – тихо мовив Орт і відвів погляд.

– Ви зовсім збожеволіли?!

Еліот почав вириватися ще сильніше. На зап’ястях затягнулися мотузки, і шкіра одразу ж запекла.

– Це ж люди!

– Ми всі знаємо, що в нинішніх умовах вони безкорисні, – спокійно промовив отець Резіл. – Емма зламана. Ґреґ не здатен допомогти громаді.

– Це не причина їх убивати!

– Ніхто нікого не вбиває, – рівно відповів священник. – Ми віддаємо їх богам.

Натовп знову зашепотівся.

– Це правильно.

– Заради всіх нас.

– Так треба.

Еліот повернув голову до Кріспіни.

– Скажи щось.

Вона стояла нерухомо, притиснувши руки до грудей. Очі були опущені.

– Кріспіна…

Та вона мовчала.

І тоді його повалили на землю. Камінь боляче вдарив у щоку. Хтось затягнув мотузки ще сильніше. Він бився, кричав, намагався вирватися, але його вже тягли до старого сараю на околиці площі.

– Ви всі божевільні! – кричав Еліот.

Його штовхнули всередину. Він ударився плечем об стіну й упав на коліна. Ззовні грюкнув засув.

– Дякуй Богу, що не ти, – холодно кинув хтось і пішов геть.

Кроки віддалялися, доки не розчинилися в шумі натовпу. Еліот залишився сам. Дихати було важко, серце калатало так сильно, що боліли ребра. Він притулився чолом до холодної дошки й раптом упіймав себе на думці, від якої стало нудотно.

Не я.

Не я.

Не я.

На одну коротку мить ця думка принесла полегшення. А потім прийшов сором.