Третій набір

Боги

Темрява тут була майже відчутною – густою, тягучою, як смола. Вона заповзала в кути кімнати, ніби мала власну волю, просочувалася в стіни й здавалася чимось живим, що мовчки спостерігає. Єдиним острівцем світла була маленька свічка на низькому столику, навколо якої сиділи Сем і Вал.

Сем обережно розлив чай у дві глиняні кружки. Тонка пара підіймалася вгору й розчинялася в темряві, ніби боялася підніматися занадто високо.

– Ось, – він підсунув одну кружку Валу. – Обережно, гаряче.

Вал узяв її, понюхав і скривився.

– Ти ж знаєш, що твій чай – це злочин проти смаку й цивілізації?

– А ти знаєш, що тебе ніхто не змушує його пити? – спокійно відповів Сем.

– Звісно, знаю, – Вал зробив ковток і зобразив мученицьку гримасу. – Але після двох діб темряви треба хоч трохи розваги в цьому пеклі.

Сем зітхнув.

– Іноді мені здається, ти просто шукаєш привід поскаржитися.

– А мені іноді здається, що ти шукаєш привід виправдати всіх і вся, – парирував Вал і відкинувся на спинку стільця. Полум’я свічки на мить вихопило його обличчя з темряви: різкі тіні лягли на вилиці, а очі блиснули хижо. – Знаєш, що там унизу? Друга ніч без сонця. На одному материку ріжуть худобу, бо вирішили, що світло зникло через “нечистих”. На іншому – палять смолоскипи й читають молитви. Десь будують драбину до неба, ніби можуть дотягнутися до нас. А десь просто… гризуть одне одного з голоду.

Сем поправив свічку, ніби від цього світ міг стати світлішим.

– Вони налякані. Страх не робить їх злими, Вал. Він просто… оголює їх.

– О, я саме про це й кажу, – Вал усміхнувся, відкинувшись ще далі. – Оголює. Знімає тонкий шар пристойності, який вони так любили виставляти напоказ. Усі їхні посмішки, чесноти, турбота – усе це гасне разом із сонцем. І залишається ось це: хижаки в темряві. Може, якщо ми з тобою посидимо без світла довше, ти нарешті перестанеш бути таким нудним, – додав він і легким рухом загасив свічку.

Кімната провалилася в темряву.

Вал розсміявся – тихо, глухо, із дивним задоволенням, ніби саме тут, у цій пітьмі, йому ставало по-справжньому зручно.

– Дивись, тепер ми як вони. Тільки без паніки й без смолоскипів.

Сем зітхнув у темряві.

– Чудово. Тепер я навіть не бачу, де чайник. Наступного разу сам заварюватимеш.

– О, не хвилюйся. Якщо ми просидимо тут без світла ще кілька століть, я навчусь, – ліниво відповів Вал. У його голосі було щось майже м’яке, але надто заховане, щоб назвати це теплом.

Сем намацав свічку й знову запалив її. Світло повернулося, здригнувшись на мить. Вал дивився на нього трохи довше, ніж зазвичай, і в напівтемряві в його очах ще жеврів відблиск.

– І все ж, – сказав він нарешті, знову сьорбнувши чай і скривившись, – я дивуюся. Сотні років спостерігаю за ними, і щоразу, коли зникає світло, зникає й людяність. Може, вони просто створені для денного світла, як нічні метелики. Вимкни лампу – і все. Або, – додав Вал після паузи, – можливо, саме в темряві вони стають справжніми. Не тими, ким хочуть здаватися, а тими, ким є.

Вал усміхнувся, легенько похитуючи кружкою.

– Якщо так, то твоя віра в них ще смішніша, ніж твій чай, Семвел.

Сем лише усміхнувся у відповідь і долив йому ще. Він знав, що надія й віра не потребують виправдань.

А темрява за вікнами так і залишалася незмінною.