Третій набір

Планета Валентайна

Четвертий день спеки настав, мов вирок. Ранок так і не прийшов – просто стало трохи світліше. Без свіжості, без вітру, майже без барв. Небо виглядало вигорілим, ніби його надто довго тримали над відкритим полум’ям. Повітря завмерло. Воно висіло густе, липке, з присмаком гару. Дихати доводилося повільно й обережно. Навіть комахи зникли.

Над школою, де на планеті Валентайна переховувалися вцілілі, ще вночі стояв запах підгорілої землі. До полудня він став набагато сильнішим. Із південного боку тягнуло димом. Спочатку – сірим і тонким. Потім – жовтим, тривожним. А згодом дим почорнів.

– Пожежа, – першим сказав Нол, стоячи на даху школи й мружачись у бік горизонту.

Під ним були змучені обличчя, пересохлі губи й люди, вкриті пилом. Останні кілька днів школа жила, наче маленьке місто. В одному класі спали родини з дітьми, в іншому складали запаси їжі та інструменти, а в третьому Тобіш облаштував щось на кшталт штабу й без упину креслив нові схеми евакуації. Вечорами тут сперечалися, сміялися, ділилися останніми харчами й будували плани на майбутнє, ніби за стінами не помирав цілий світ.

Навіть найбільш виснажені встигли звикнути до цього місця. Школа перестала бути просто будівлею. Вона стала домом. Та тепер усе це починало потріскувати. Шипіти. Тліти.

Спочатку зайнялися кущі на схилі. Ніхто не звернув уваги. Потім хтось відчув запах диму й вирішив, що це черговий міраж. Згодом над спортивною залою піднялася тонка чорна цівка.

А за кілька хвилин пролунав перший крик.

Перші п’ять хвилин люди ще намагалися діяти спокійно. Хтось кинувся за піском, хтось почав витягати ящики зі спортзалу, хтось переконував інших, що вогонь вдасться загасити. Але спека вже зробила свою справу. Пересушені стіни спалахували швидше, ніж до них долітали відра з піском. Дим розповзався коридорами, заповнюючи класи та сходові клітки, і незабаром стало очевидно: боротися вже запізно. Тепер головним було якомога швидше вибратися назовні, а рахунок ішов уже на хвилини.

Кріспіна вибігла однією з перших. Біля дверей вона різко озирнулася, зрозумівши, що втратила Еліота з поля зору, перечепилася через зламаний поріг і важко впала набік.

– Гей!

Шейн з’явився поруч майже миттєво – ніби весь цей час лише й чекав нагоди, коли комусь знадобиться допомога. Він підхопив її під лікоть напрочуд обережно.

– Тримайся, красуне. Ходімо звідси.

Кріспіна підвела на нього погляд. Сивий. Зарослий. У якомусь дивному поєднанні жилета двірника й обшарпаного лахміття. Обличчя закіптюжене, зморшки навколо очей забиті попелом.

Але руки – акуратні. Надійні. І погляд уважний, чіпкий. Наче він заздалегідь знав, де саме обвалиться стеля.

– І хто ти тепер? – хрипко спитала вона, підводячись.

– Пожежник, звісно. – Шейн смикнув плечем. – А ти моя перша врятована. Тож не псуй мені статистику.

Позаду гучно бахнуло. У бібліотеці повилітали шибки. З коридору ринув гарячий дим.

– Тікайте! – кричала Патриція, розмахуючи пістолетом. – До скель! Швидко! Хто впав – піднімаємо! Загублених шукатимемо потім!

Ті, хто залишався всередині, майже одночасно ринули до виходів. Коридори наповнилися кашлем, гуркотом шаф, що падали, і важким тупотом ніг. Через дим школа перетворилася на незнайомий лабіринт.

Рой Грандер усе ще сидів у підвалі біля насоса. Він чудово знав, що насос мертвий, але все одно вперто колупався в ньому – крутив вентилі, підтягував гайки, витираючи піт брудною долонею. У юності Рой працював на заводі, де будь-яка поломка могла закінчитися вибухом, і там він засвоїв просте правило: не кидай машину, доки в ній ще є хоч крихта надії.

– Ну давай… ще разочок, рідний… – бурмотів він. – Я ж тебе сам збирав…

Над головою раптом гримнув тріск, а за ним пролунав крик:

– Рой! Вгору! Швидко!

Це був Біґ. Збіґнєв Лемпшейд – церковний охоронець, величезний, мовчазний, ніби вирізаний із каменю, з дивно м’яким, майже співучим голосом. Останніми днями він з’являвся поруч у найпотрібніші моменти: то допомагав тягнути воду, то витягував меблі з-під завалів, то просто стояв поряд, кидаючи величезну тінь, у якій чомусь ставало спокійніше. Здавалося, він наперед знає, кому саме зараз знадобиться допомога.

– Не зараз, я майже…

Стеля над ними заскрипіла, зверху посипався пил, а за мить щось важке гупнуло зовсім поруч.

– Зараз, Рой, – спокійно сказав Біґ. – Я не збираюся згоріти через твою впертість.

І вже біг до сходів.

Рой рвонув за ним. Сходи були затягнуті димом, гаряче повітря дерло в горлі зсередини, дерево тріщало так, ніби сама будівля ламала себе навпіл. Палаюча балка впала зовсім поруч із Біґом, він перечепився й на секунду завмер.

Рой озирнувся, простягаючи руку:

– Ми не встигнемо!

Біґ глянув на вихід, потім на Роя.

– Встигнемо.

І просто штовхнув його вперед, звільняючи прохід. У ту ж мить згори обвалилася частина стіни.

Тріск.

Гуркіт.

Пил.

Рой вилетів назовні майже кубарем, весь у кіптяві, з розірваною майкою та обпеченими руками. Він ударився плечем об землю, перекотився й кілька секунд не міг зрозуміти, де взагалі знаходиться. У вухах дзвеніло, світ розсипався на дим, жар і чужі крики. Лише за мить він згадав, хто мав вибігти слідом.

– Біііґ!..

Він спробував повернутися назад.

Але жар ударив у лице так сильно, що довелося закритися руками. Школа вже ревіла вогнем. Полум’я рухалося всередині, мов жива істота: дихало, пожирало перекриття, виривалося з вікон. Дах обвалився майже одразу.

Люди на схилі бачили це здалеку. Кілька секунд ніхто не говорив. Просто дивилися, як вогонь пожирає місце, де ще вранці вони спали, їли й будували плани. У вікнах миготіло полум’я, а потім одне за одним зникали перекриття. Коли впав дах, хтось тихо вилаявся, хтось відвернувся, а хтось просто продовжував дивитися, ніби відвести погляд означало визнати реальність.

Минуло лише кілька хвилин, і вогонь закінчив свою роботу. Хтось підняв із землі кинуту сумку, хтось підхопив каністру. Сара взяла Менді за руку. Тобіш згорнув свою карту й засунув під пахву. Люди почали рухатися. Позаду гуділа пожежа, попереду були тільки каміння, спека й невідомість – вибір, відверто кажучи, не надто складний.

Виживші підіймалися вгору схилом – до старого табору біля скель, між валунами, де майже не залишилося сухої трави. Кріспіна йшла поруч із Шейном, усе ще важко дихаючи після падіння; він кульгав, і лише тепер вона помітила, що на ньому різні черевики. Нол ішов позаду, тягнучи дві каністри води; плечі в нього тремтіли від утоми, але він мовчав. Проходячи повз обгорілу лавку, на якій раніше сиділа Мо, він тихо пробурмотів:

– Ми це переживемо, босе.

І люди просто йшли вгору схилом, подалі від вогню. За останні дивні дні вони, здається, вже встигли звикнути до простого факту: спокою більше не буде.

Дорога вгору зайняла більше часу, ніж зазвичай. Люди були виснажені настільки, що раз у раз зупинялися, аби перевести подих і бодай трохи зібратися з силами.

Нагорі земля була розтріскана й гаряча, але поки що безпечна. Там усе ще зберігалося старе коло для пікніків із каміння та перекошена табличка:

“ЗАБОРОНЕНО РОЗВОДИТИ ВОГОНЬ”.

Сара посадила Менді в тінь великого валуна й дістала останній шматочок яблука.

– Жуй потроху, добре? Як жуйку. Тільки не випльовуй.

Менді кивнула. Відтоді як потік забрав її рюкзак із книжкою з картинками, вона майже не розмовляла.

Тобіш розклав свою схему евакуації просто на колінах. Папір був у попелі й розводах води, але він усе одно продовжував ставити позначки: хто дістався, хто ні, хто зник.

– Що ж, – втомлено сказав він, – школа офіційно закрита. Переходимо до навчання на природі. Перша лекція: “Як не померти без будівлі”.

Десь поруч нервово хмикнули. Хтось тихо схлипнув.

І саме в цей момент на вершину схилу вибіг Рой. Сам. Із обгорілими штанами та абсолютно шаленими очима. Він спотикався, падав на коліна, але знову підіймався.

– Біґ… – хрипко видихнув він. – Він там залишився. Він мене витягнув…

Кілька людей одразу підхопилися. Нол зробив крок уперед, ніби збирався бігти назад. Сара затулила рота рукою. Навіть Тобіш перестав писати. Рой важко дихав, намагаючись щось додати, але слова не складалися – тільки уривки фраз, кіптява на обличчі й погляд людини, яка ще не встигла прийняти те, що сталося.

Еліот стояв на краю схилу й дивився вниз – туди, де ще нещодавно була школа. Тепер там лишилися тільки вугілля, уламки стін і покручені парти, ніби хтось не зруйнував це місце, а просто стер його з реальності.

– Усе згорає, – тихо сказав він.