Третій набір

Обидві планети

До ранку каміння вкрилося інієм. Дерева – льодом. Люди – думками про печі та супи, яких не було вже надто давно.

Мо прокинулася першою. Хоча “прокинулася” – це голосно сказано: вона просто так і не заснула. Плече нило від старої травми, ліва рука згиналася погано, а права була зайнята тим, що тримала Менді притиснутою до себе.

Мо обережно підтягнула куртку на дівчинці, щоб не розбудити. Повільно підвелася й одразу вилаялася – беззвучно, лише губами. У кав’ярні, яку колись тримала Мо, ранок починався із запаху кориці, а не з запаху вогкості й диму. Тоді можна було вибирати: лате чи еспресо, іноді навіть усміхнутися клієнту, відкласти рахунок за світло “на потім”, придумати знижку для студентів. Тепер усе її меню складалося з того, що можна спалити, аби не замерзнути.

Підлога з землі й каміння все одно лишалася крижаною, попри вчорашнє багаття. Попіл – білий, мертвий, безглуздий. У кутку хтось хропів. Судячи з усього, Тобіш. Шейн лежав на боці, притискаючи до себе каркас намету, ніби це був плюшевий ведмідь. Флер спала з відкритим ротом, закутавшись у мамине пальто. Флегма – її мати – згорнулася клубком у плащі, немов намагалася сховатися від власних думок і повернутися в минуле.

Коли народилася Флер, Флегма раптом зрозуміла, що краса – це не обличчя в дзеркалі, а маленькі зморшки на дитячих руках. Вона дивилася на доньку й думала: “Я дам їй свободу вибору”. Але життя, як завжди, мало іншу думку: покази, контракти, необхідність заробляти. І Флегма помітила, що її власні слова поступово стають надто схожими на материнські – ті самі, від яких вона колись тікала.

“Дім-печера” радше був печерою, ніж домом. Нашвидкуруч зібраний із каміння, дощок, багнюки та молитв, він більше відбивав вітер, ніж рятував від холоду. Але в нього була стеля. І в нього були стіни. А ще в ньому була Мо.

Вона вийшла назовні й на мить застигла від побаченого.

Ще вчора вони ховалися від спеки так, ніби саме повітря було ворогом. Каміння плавилося, тінь здавалася порятунком, а будь-який рух – помилкою. Тепер усе виглядало так, ніби хтось просто перевернув світ догори дриґом. Наче ту саму планету вимкнули – повністю, без переходів, без налаштувань і без права звикнути.

Холод був не “зимовий”. Він був чужий. Занадто щільний, занадто різкий – як удар, якого в цьому світі взагалі не мало існувати.

Сніг хруснув під ногою, мов печиво. Холод ударив у очі, в зуби, в мозок – одразу, без попередження. Мо озирнулася й натягнула капюшон на голову. Як же вона раділа, що в дні спеки вони не спалили теплий одяг разом із усім іншим і залишили його там, де вогонь до нього не дістався.

Сніг падав великими пластівцями. Усе довкола стало білим. Не “гарно-зимовим” білим, не святковим – а суцільним, заповнюючим, таким, що не залишає жодного темного кута для надії.

На краю обриву – за два метри від входу – сидів Отець Резіл.

– Ти що, святий чи ідіот? – пробурмотіла Мо, наближаючись.

– Трохи й того, й іншого, – відповів він. – Я чергую. І читаю.

– І що читаєш?

Він підняв обкладинку. Як вижити на пагорбі під час настання льодовикового періоду. Друге, неофіційне видання. Автор – Тобіш Кранкшафт.

– Допомагає?

– Ні. Але гріє душу. А в тебе, як я бачу, знову безсоння?

Мо зітхнула, вперла руки в боки. Сніг танув на її обличчі, стікаючи холодними краплями, ніби сам вирішив перевірити, скільки вона ще витримає.

– Просто… я не люблю, коли світ намагається нас убити, – сказала вона. – І робить це за розкладом. Хоча, чесно кажучи, такий холод навіть приємніший за спеку.

Вони замовкли. Усередині хтось чхнув – мабуть, Кріспіна. Вона завжди чхала так, ніби виганяла з легенів цілу армію демонів. Мо ледь помітно всміхнулася.

– Потрібна їжа, – сказала Мо.

Отець Резіл кивнув.

– Я вже говорив Тобішу й Еліоту. Вони підуть на розвідку.

Мо примружилася. Їй ніколи не подобалося, коли хтось іде кудись без неї. Особливо якщо цим “хтось” був Еліот.

– Я піду з ними. І Фріп нехай іде. У нього компас із ложок – може, хоч кудись виведе.

– І радіо, – додав Резіл. – Учора він спіймав повідомлення.

Мо напружилася.

– Яке?

– Південний континент. Люди спалюють книжки. Кажуть, що все інше вже давно спалене. Зв’язок зі східними країнами втрачено.

Мо облизнула губи – вони потріскалися від морозу й одразу відгукнулися болем.

Тим часом у печері Еліот натягував на себе два светри поверх своєї безглуздої сорочки в ромбик. Учора вона ще здавалася майже веселою, але сьогодні виглядала як останній доказ того, що люди іноді приймають дивні рішення просто з принципу. Він знову шукав окуляри, які постійно губив, і врешті знайшов їх застромленими в черевик. Витер об штанину, наче це було найзвичайніше місце для окулярів у світі, і надів.

– Ми йдемо до східної кромки, – повідомила Мо Фріпу. – Далі дерев, але не до яру.

Еліот хотів сказати, що він звик до довгих прогулянок – у коледжі він так ходив на побачення, бо боявся таксистів, і це чомусь здавалося безпечнішим. Він кинув короткий погляд на Кріспіну: її обличчя було сховане шарфом, але очі все одно світилися, і від цього йому раптом стало важливо не виглядати поруч із нею безпорадним. Не героєм – просто людиною, яка здатна йти далі, ніж здається.

– Все, вирушаємо.

Слова зависли в повітрі, а вітер тільки посилився. Щойно вони вийшли з укриття, сніг одразу ж почав забиватися в черевики, чіплятися за краї штанів і стирати будь-які сліди, ніби вирішив, що ніхто тут не має права залишатися.

Йти було важко. Мо йшла попереду – як завжди, так, ніби інакше просто не буває.

– Як думаєш, вони нас знайдуть? – раптом запитав Еліот позаду.

– Хто? – Мо навіть не обернулася.

– Ті, “ззовні”. З інших країн. Хтось же мав залишитися, правда?

– Я думаю… – почала Мо й замовкла, глянувши на Фріпа. Вітер бив у щоки, як наждак, здираючи з них будь-яку м’якість. Вона все ж озирнулася через плече. – Я думаю, що якщо ми весь час чекатимемо порятунку звідкись, то ніколи не навчимося рятувати ні себе, ні одне одного. У мене була кав’ярня – і там я теж чекала чудес: більше клієнтів, менше податків. А потім зрозуміла просту річ… ніхто крім мене не відчинить двері зранку. І тут те саме: або ми встаємо й ідемо, або лежимо й чекаємо, поки сніг нас поховає. Я думаю, рятувати нас нікому.

Деякий час вони йшли мовчки. Сніг рипів під ногами, дихання виривалося білими хмарками й одразу розчинялося у вітрі. Ліс навколо стояв нерухомий, але живим його вже не можна було назвати – радше застиглим, ніби хтось вимкнув у ньому час. Фріп час від часу зупинявся й перевіряв своє радіо; з динаміка щоразу лунало лише шипіння, схоже на тихий сміх з іншого кінця світу, який уже давно нікому не відповідає.

Вони дісталися старої станції – бетонної коробки з дверима, наглухо забитими льодом. Усередині холод був ще густіший, ніж назовні, а стіни не давали жодного відчуття захисту – навпаки, лише підсилювали тишу, роблячи її майже фізичною. Довго там не затримувалися: простір був надто тісний, повітря надто нерухоме, і все, що можна було забрати, забирали швидко, без зайвих рухів і слів. Знайдені консерви одразу розклали по сумках і майже одразу вийшли назад у білий світ. Далі вирішили не заходити.

Станція зникла майже одразу, щойно вони відійшли на кілька десятків кроків: ліс зімкнувся навколо так щільно, ніби ніколи й не відпускав їх, а бетонна коробка розчинилася серед дерев, як примарний слід. Далі все знову стало однаковим – сніг, вітер і рідкі орієнтири, які зникали швидше, ніж встигали стати дороговказами.

Повернулися лише до обіду, коли сніг почав наростати важчими шарами, і Мо одразу перевірила Сару та Менді – обидві були живі, але промерзлі до синяви. Флегма сиділа ближче до вогню, ніж зазвичай, а Орт щось тихо сказав їй – і вона навіть не закотила очі, лише коротко кивнула. Мо вловила цю зміну: рідкісний момент, коли ворожість Флегми до всього живого ніби відступала, поступаючись чомусь м’якшому, ніби холод стирав зайві маски й залишав навіть супермоделей просто людьми.

Шейн розтирав руки Флер, фальшиво наспівував їй якусь пісню й намагався жартувати, як умів. Отець Резіл дрімав біля вогню. Доктор Грінч бурмотів собі під ніс формули, ніби сперечався з самим всесвітом. Емма вуглиною виводила на стіні список: “Що у нас є”.

– Емма, – сказала Мо, – ми знайшли трохи консервів, давай зваримо суп.

– Ми скоро поповнимо запаси, так? – відгукнулася та, не відриваючись від стіни. – Потоп і спека закінчилися, значить, саме час будувати місто. Або нове.

Мо лише кивнула.

Ззовні вже темнішало швидше, ніж мало б бути. Світло вогню стало єдиною теплою плямою серед табору, і люди поступово підтягувалися ближче до стін і до полум’я. Спати вирішили внахлист: хтось ліг уздовж стіни, хтось поперек, а хтось, як Фріп, згорнувся калачиком – так було тепліше. Тіло Мо боліло так, ніби її довго й безжально “розминали” важкими меблями, але вона не рухалася: на її плечі спала Менді, і якщо хоча б одна дитина могла почуватися в безпеці – значить, вона ще недарма живе.

Вітер завивав без упину. Іноді він так різко змінював напрям, що здавалося – табір просто переставляють кудись в інше місце без їхньої згоди. Сніг бив по дошках, ліз у щілини, шурхотів між камінням. У темряві все звучало гучніше, ніж було насправді.

– Мо? – прошепотів хтось. Тобіш. Він підвівся зі свого килимка й примружився.

– Так, – озвалася вона.

– Ти думаєш… це ще надовго?

– Ти про що?

– Ну… сніг. Холод. Усе це. Може, це вже не просто аномалія?

Мо тихо видихнула. Вона думала про це щохвилини, але відповіді все одно не ставало більше.

Вночі вітер не вщухав ні на мить. Люди спали уривками, прокидаючись від холоду й знову провалюючись у короткий сон. Вогонь доводилося постійно підгодовувати, але до ранку він майже згас. Коли Мо розплющила очі, в укритті вже було підозріло світліше, ніж має бути вночі. Вона різко відчинила настил, що слугував дверима, і лавина снігу одразу обвалилася їй на ноги. Мо стиснула зуби, але не скрикнула.

Світ був білим. Білим і мертвим. Замети сягали пояса, а гілки дерев пригнулися, ніби в поклін невідомому божеству. Мо дивилася на це кілька секунд, а потім повільно почала розгрібати сніг убік, прокладаючи вузьку стежку до того, що колись було вогнищем.

За її спиною почулися кроки. Еліот, закутавши обличчя майже до очей, виринув із тіні. У руках він тримав шматок пластику й металевий прут – імпровізовану лопату.

– Я тобі допоможу, – сказав він.

Мо кивнула.

Вони працювали мовчки. Руки рухалися швидше, ніж думки встигали їх наздогнати. Згодом до них приєдналися інші. Шейн притягнув старі двері й почав майструвати щось схоже на заслін від вітру. Доктор Грінч і Емма організували місце, де можна було хоч трохи зігрітися диханням, укритим під кількома шарами тканини.

– Треба придумати, як добувати тепло, – сказала Мо. – Може, викопати яму й спалити все, що неїстівне?

– Ми вже так і зробили, – озвався Тобіш. – Майже нічого не лишилося.

Мо опустилася на край імпровізованого настилу й важко зітхнула, ніби сама думка про ресурси вже була розкішшю.

– Пам’ятаєте, коли спека здавалася кінцем усього? – запитала вона.

– Пам’ятаю, – відповів Еліот. – Тоді я навіть хотів, щоб пішов дощ. Майже молився.

– Що ж, твої молитви спрацювали… навіть краще, ніж варто було б, – кинула вона сухо.

Вона на мить замовкла, дивлячись кудись у бік похмурого горизонту, де небо виглядало так, ніби йому самому набридло визначатися з настроєм.

– Мо, а якщо це… не кінець? – раптом сказав Еліот.

– У сенсі?

– А якщо все це – лише початок? Якщо сталася різка зміна клімату чи щось у цьому дусі, і тепер погода просто ганятиме по колу? Сьогодні зима, завтра знову літо, потім весна, а потім потоп…