Ловець снів

Ранок настав раптово та беззаперечно – я відчув, що вже не сплю, але вставати геть зовсім не хотілося. Солодко потягнувшись у м’якому ліжку, я перевернувся на інший бік. Але тут же подумав про те, що я тут роблю і де саме це «тут»? Адже я пам’ятаю, як щойно на мене мчав автомобіль, намагаючись розчавити… Я відкрив очі й виявилося, що я у ліжку у своїй квартирі! То, значить, усе було сном? Так дивно…Усі ці пригоди, переслідування, таємниці, знахідки, Прадавні, Хранителі та Сутінкові Стражі… Це що – все просто мені наснилося? Таких снів я не бачив, мабуть, із самого дитинства. І з якого б це дива таке наснилося? Наче нічого такого фантастичного не читав і не дивився останнім часом…

Усі чари ранку раптово злетіли, коли я вирішив, нарешті, встати, адже треба було повертатися до реальності. Робота не чекатиме, як і нудний офіс з комп’ютером та програмами. Але те, що було на тумбочці, справді приголомшило! Бо це було саме те, що я щойно бачив уві сні – стара книга у шкіряній палітурці, кинджал та амулет… Та, якщо це був лише сон, то звідки тут все це?

Протираючи очі, я взяв у руки речі, які геть зовсім не виглядали знайомими. Якась дивна книга, якої в житті ніколи не бачив. Вона була шорсткою та пахла пилом і трішки чорнилом. На її темній обкладинці було тиснення у вигляді такої штуки, яку вішали індіанці над місцем сну чи при вході до помешкання. Цей амулет повинен був затримувати жахи, пропускаючи лише хороші сни. А жахи гинули з першими променями сонця. Здається, він називається «ловець снів». Цікаве, чому саме це було на обкладинці? Знову дивуючись та забувши про все інше, я відкрив книгу. І те, що я прочитав, дуже здивувало мене.

На першій, злегка пожовклій, сторінці рівним та чітким почерком мого батька було написане наступне: «Сину! Я думаю, якщо ти тримаєш цю книгу в руках, то, напевно, нас вже немає на цьому світі. І, хоч стосунки наші не були ідеальними, й ми останнім часом майже не бачилися, та знай – я люблю тебе.

Я знаю, що був дуже жорстоким до тебе і багато чого вимагав. Але, що ж поробиш. Я не мав іншого вибору. Ти маєш згадати історію, яку я розповідав у дитинстві про Атлантів, які прийшли у цей світ, і ми ледь його не втратили. Сподіваюся, прочитавши цю книгу до кінця, ти пробачиш мені й збагнеш, чому я так себе поводив. І, маю надію, що все, чому ти навчився і ще навчишся, повинно допомогти тобі в місії, яку не я для тебе придумав, а так склалося, що від тебе тепер залежатиме доля людства. Слухай своє серце і бережи себе! Твій батько.»

Кілька хвилин я просто сидів і дивився на цей надпис, пробігаючи очима рядок за рядком та все ще сподіваючись на те, що це черговий сон. «Атланти? Так, звісно, щось таке було… Доля людства? Що? А я тут до чого?». Мої думки гарцювали, не бажаючи припинити свій шалений біг аби трохи проаналізувати ситуацію. Ні, ні, ні… Цього просто не може бути! Точно, тільки не зі мною! Звісно, я пам’ятаю, що батько весь час твердив про місію, призначення і давній Клан Хранителів, членом якого він був, як і його батько, і батько його батька, і всі інші чоловіки нашого роду. Але я завжди вважав, що це якась маячня і просто спосіб для тих, які входили до цього таємного товариства, втекти від дружин, випити та поспілкуватися з друзями, виправдовуючи такі зустрічі «розв’язанням глобальних проблем та рятуванням людства».

А, виявляється, що це все реально? Чи вони просто вірили в те, що це і справді так?

Я геть зовсім забув про те, що вже запізнювався на роботу, настільки я був приголомшеним своєю знахідкою. На годиннику світилися зеленим цифри 07:35. Ще трохи і я отримаю догану від начальника. До книги доведеться повернутися ввечері, але поки що одного листа від батька вже було достатньо, аби думати про це, пригадувати дитинство і його історії весь день.

Нашвидку поснідавши й зібравшись, я схопив ключі від машини та вийшов з під’їзду. На вулиці було прохолодно й волого, тож я пошкодував, що не вдягнув теплішої куртки. Осінь цього року завітала раніше, ніж зазвичай. Дерева пожовкли за якихось кілька днів, хоча ще тиждень-два тому стояла неймовірна спека.

Дорогою я весь час подумки повертався до повідомлення, що прочитав у знайденій книзі, і ніяк не міг повірити в те, що моє життя, вочевидь, вже ніколи не буде спокійним і простим, як я про те мріяв. Я хотів насолоджуватися тим, що мав, отримувати те, на що заслужив чи чого досягнув сам. Саме тому я втік з дому і будував своє життя так, як вважав за потрібне, і після смерті батьків так і не продав будинок, в якому виріс. Тож, мабуть, не дивно, що він мені наснився. Думка про те, що з ним потрібно щось вирішувати десь досі сидить глибоко у підсвідомості, а у ві сні випливла, нагадуючи про проблему.

А ще пригоди… Я досі був під неймовірним впливом свого сьогоднішнього сну. Мабуть, треба внести якесь різноманіття у своє буденне життя. Та, якщо брати до уваги останні знахідки, то скоро їх має бути аж забагато. Бо, якщо вірити голлівудським фільмам, у тих людей, що залучені в порятунку людства, завжди є чим зайнятися, від кого тікати та що розгадувати. І зараз я не зовсім впевнений, чи готовий я міняти своє життя.

Працювати сьогодні нормально я не міг. Зосередитися весь час щось заважало, я відволікався то на обдумування того, що по приїзді додому знайду в тій книзі, то на пошуки в інтернеті легенд про Атлантів, Атлантиду та таємні спільноти. Але нічого корисного так і не знайшов. Вочевидь хтось дуже постарався, аби приховати усю пов’язану з цим інформацію. Тож, можливо, щось у цьому й справді таки є.

Я відпросився з роботи, посилаючись на погане самопочуття. Це дало мені кілька зайвих годин вільного часу. А ще радувало те, що сьогодні п’ятниця, і усі вихідні я можу присвятити собі, а також читанню й розгадуванню усіх таємниць, що волею батьків дісталися мені у спадок. І я полетів додому «лікуватися», але я знаю, що така «лихоманка» в мене, та, може, й не тільки в мене, буває, коли тебе охоплює жага до розгадки якоїсь таємниці. Як тоді, коли не можеш розгадати якийсь код, чи кросворд, і це змушує тебе весь час повертатися до проблеми, усіляко намагаючись її розв’язати.

Книга лежала на маленькій тумбочці біля ліжка так само, як і вранці, де я покинув її перед роботою. На місто повільно опускалися сутінки, ховаючи його в сірий туманний плащ, мляво підсвічуючи ліхтарями. У кімнаті вже давно не вистачало світла, не дивлячись на те, що вікно не було завішене. А я все ще ніяк не міг відірватися від книги, аби встати та увімкнути лампу. Лише в напівтемряві перегорнувши останню сторінку і дочитавши її до кінця, я закрив книгу, намагаючись осмислити прочитане. Та так і сидів нерухомо деякий час.

Тут було кілька легенд про Атлантів, Атлантиду та кінець світу, але найбільше – про ту групу, до якої входив мій батько – «Клан Хранителів» та їхню роль у всій цій історії. А також про те, як можна запобігти апокаліпсису, який, за їхніми даними, мав наступити вже дуже скоро.

Не знаю, як довго я так сидів, але, нарешті, встав, пішов на кухню і, увімкнувши світло та поставивши чайник на плиту, став біля вікна, за яким було вже зовсім темно. Не знаю, чому, але поступово я приймав для себе те, що було написано у книзі, як беззаперечну істину. І чим більше думав й аналізував, тим більше сприймав це. Якась ніби магія містилася у тих словах. Вона приваблювала, заволодівала тобою, змушувала твої думки весь час повертатися до загадок людства, на які ти міг отримати відповіді.

Але для цього потрібно було одне – стати членом Клану Хранителів…

От тільки це було єдиним, що чомусь викликало у мене повне несприйняття і навіть гірше – відразу. Я не міг допустити думки, що стану схожим на свого батька, якого свого часу за це і зненавидів. За маніпулювання мною, за постійну таємничість та жорстокість. А тепер я мав стати таким, як він… Ну от і дзуськи!

Чайник несамовито свистів, а я навіть не чув його, занурившись у роздуми, аж поки вікно не запітніло. Вимкнувши газ, я налив чаю й поставив на столі вичахати. «Ну, ні! Я на це не підпишуся! Не вистачало мені отих таємниць, які я ненавидів усе життя!», – думав я, сидячи за столом та гріючи руки над парою, що густо підіймалася від чашки з ароматним чорним чаєм.

З іншого боку, мені вже не було чого втрачати. Родичів майже не лишилося, можливо, якісь дуже дальні, яких я й не знав. Дівчини у мене не було, дружини тим паче, як і дітей, в сенсі взагалі. Робота? Так, колись я про неї мріяв, але зараз… Вона здавалася доволі нудною та нецікавою. Самотність наклала на мене свій відбиток і я вже майже був готовий погодитися на цю авантюру.

Так, це саме нею й було. І я дійсно вагався. Прочитавши цю книгу, я зрозумів, що давно переріс свою ненависть до батька з його таємницями. Тепер я трішки наблизився до того, що було важливим для нього і чому він присвятив усе своє життя.

А ще у мені прокинулося почуття провини за те, що я так вчинив, за те, що кинув його розбиратися з цим, хоча міг допомогти. Можливо, він був би й досі живий. І, хоча офіційно, то був серцевий напад, та у сім’ї говорили, що його смерть не була природною. А зараз… У мені засіла цікавість, яку він пробудив цими записами, складеними зовсім не у його жорсткій манері спілкування, яку я пам’ятав з дитинства.

Чай майже охолов, і я підняв чашку, аби зробити ковток та насолодитися його неймовірним смаком та ароматом. Він був привезений з Цейлонської долини Аллен одним з моїх знайомих, і я заварював його тоді, коли потрібно було обміркувати чи розв’язати якусь проблему, бо він допомагав мені сконцентруватися.

Щойно я зробив один ковток цього диво-напою, як у двері постукали. Ех! Доведеться перервати чаювання. І кого це принесло в таку годину? Я поставив чашку і пішов відкривати. На годиннику в коридорі була майже дев’ята вечора. А хтось наполегливо постукав у двері ще раз.

– Іду я, йду! Хто там? – запитав я більше для порядку, ніж очікуючи на відповідь, та, не дивлячись у вічко, відкрив двері.

– Артур? – на мене дивився високий худорлявий чоловік.

– Так. А хто… – та він не дав мені договорити, простягнувши листа.

– Від твого батька, – промовив він рішуче, чітко розділяючи слова, ніби намагаючись мені щось довести.

– Але, він помер. Давно… – у світлі останніх подій я, звісно, вже міг нічому не дивуватися, але це було вже трохи занадто.

– Так, я знаю. Я – Алекс. Ми можемо поговорити?