Ігри пам'яті

Я очуняв від того, що страшенно боліла спина, в очі пробивалося яскраве світло навіть через закриті повіки. Спочатку було геть незрозуміло, де я і що тут роблю. Останнє, що я пам’ятав, було те, як я увігнав меча в землю й мене, схоже, вдарило електричним розрядом, що пройшов крізь мене, вбиваючи усі створіння Підземного Царства, які вирвалися назовні й ледь не спричинили кінець світу.

Піднявшись, я озирнувся, намагаючись розтерти спину, що затекла від лежання на твердій землі. Я очікував, що навколо мене буде той самий пейзаж – велетенські дерева та трупи ворогів. А посередині – меч у камені, який лишиться там після використання і, мабуть, до наступного разу.

Та я помилився. Навколо було тихо та спокійно, але місцевість відрізнялася кардинально. З одного боку стояла якась стара та, схоже, покинута ферма, поблизу якої росли невисокі дерева, а густа висока трава вкривала всі підступи до неї. З іншого боку через дорогу виднілася лісопосадка чи, можливо, лісок. Але це був точно не той, у якому я опинився раніше, бо дерева були звичайного розміру, а не велетні, верхівок яких майже не було видно, що затуляли собою небо, а стовбури були настільки великими, що я й не міг уявити, що такі ще десь існують.

Потрібно було знайти своє місце в житті, а то ці пригоди починали мене злегка дратувати. Я мріяв про тихий вечір перед телевізором вдома, або розважитись з друзями чи влаштувати пікнік з якоюсь симпатичною дівчиною. Але тільки так, щоб не було там ані Прадавніх, ані магів чи демонів. Мені просто хотілося відпочинку і моє втомлене від пригод тіло прагнуло розслаблення.

Я вийшов на дорогу. Чомусь у глибині заворушився давній спогад. Я вже бував на цьому місці! Але де це? І коли я тут був? Пам’ять ще не хотіла остаточно повернутися до мене, залишаючи великі прогалини у спогадах, але іноді ось такі раптові спалахи впізнавання просто заводили мене в глухий кут. Дивишся навколо й відчуваєш себе як не в своїй тарілці. Ніби ти, але ніби й не ти. Дивне та не надто приємне відчуття.

Щось таки підказало мені, у який бік рушити, якась сила ніби вела мене проти моєї волі, а я, здавалося, просто переставляю ноги тільки для того, щоб не впасти. І так хвилина за хвилиною, метр за метром.

Аж ось показалися охайні двоповерхові будиночки за високими кам’яними парканами з доглянутими садами навколо. Щось ворухнулося всередині, підказуючи, куди повернути та яку вуличку обрати. Ноги гули від дальньої прогулянки, але я ще досі не розумів, чому тут опинився.

Та це було до того, як я дійшов до будинку свого дитинства!

Так, це був саме він! Той самий, де я вже був нещодавно, де знайшов лист від матері та те, що вона мені залишила… Звідки потрапив до лісу.

Але я ж сам хотів сюди повернутися, аби перевірити, чи лишили ті чоловіки хоч щось корисне у будинку. Можливо, вони зовсім не за цим приходили? А та книга та все інше так і лежать у вітальні?

Я знову пройшов шлях від воріт між яскравими клумбами троянд, що викликало в мене надзвичайно сильне відчуття дежавю. Та звісно ж! І чом би йому не бути, як кілька днів тому я так само тут ходив!

Здавалося, геть нічого не змінилося з того часу. Та, мабуть, і не мало б. Той самий двоповерховий будинок під коричневим дахом, ті самі сходинки і ґанок, на якому отримав того листа з університету, той самий запах старості й пилу й меблі, закриті тканиною. Та дещо таки мене дивує – на підлозі немає жодних слідів! Але, вони ж би мали лишитися на пилюці, якої було багато навколо. Це дивно. Але потрібно перевірити сховок.

Маленька комірка під сходами, звісно, була причинена. Все виглядало так. Наче я сюди ніколи не заходив з того моменту, як поїхав. Я заліз до комірчини. Павутиння обліпило мене, наче його тут роками ніхто не прибирав. І, хоч пам’ять вперто твердила: «Ти тут був нещодавно», та розум відмовлявся приймати це, бо тут були усі докази, що свідчили про протилежне.

На підлозі так само валялося якесь запилюжене ганчір’я, піднявши яке, я дістався до двох дощечок, що прикривали тайник. Із завмиранням серця я чекав моменту, коли опущу руку й намацаю те, що там є. Пам’ять все ще протестувала: «Там немає нічого! І навіть не думай і не шукай!» та розум твердив: «Там збереглося те, що ти шукаєш».

Рука сковзнула в темряву. Спершу я не знайшов нічого, але потім, опустивши її трохи глибше, намацав те, що там лежало. Було темно, тож роздивитися я не міг, а тому почав витягати на світло те, що було сховано там багато років тому. І тепер вже сумнівів майже не лишилося – це саме те, що мені потрібно!

Але поставало питання, як? Яким чином я міг побувати тут, і водночас, не бути? Хіба що, можливо, то мені все наснилося? Ненавиджу такі дурні жарти підсвідомості. Розвернувши пакунок, я побачив велику стару книгу, маленький кинджал, замотаний у ганчірку, та золотий амулет!

Оце тобі й маєш! Але, якщо подумати, то сюди мають знову заявитися ті чоловіки у чорному, бахнути мене по голові чи просто в обличчя й вивезти до лісу… Ні, дякую. Це ми вже проходили, знаємо.

Я бігом піднявся сходами, залетів до своєї кімнати, де знайшов якусь поганеньку стару сумку через плече, куди поскладав знахідки, чорну шкіряну куртку, що й досі висіла у шафі, одягнув, перевіривши кишені. І дуже радів тому, що, як завжди, там знайшлася невеличка заначка. Це було неймовірною удачею! Це, мабуть, єдине хороше, що я перейняв у батька. Але тепер був справді вдячний за таку звичку.

Кинувшись до кімнати матері, де побачив ту саму картину, яку так добре пам’ятав з минулого разу, на столику біля вікна побачив той самий альбом з фотографіями, між якими й досі лежав складений клаптик паперу. Це й був той самий лист від мами, який розповідав, де шукати мої скарби, які я вже й так знайшов.

Швидко заховавши його до кишені, я востаннє поглянув на кімнату й вийшов, причинивши двері. Мені слід було поспішати, бо час спливав, а чоловіки, ким би вони не були й чого б не хотіли, та чекати вони не будуть.

Сходами я вже не просто спускався, а навіть біг, бо відверто сказати, побоювався запізнитися. Мені дуже кортіло дізнатися, що то за книга, бо, скільки старовинних книг та сувоїв перечитав, але такої досі не бачив. І не міг зрозуміти, чим такий цінний кинджал, а також амулет. Звісно, я дуже поспішав, а тому геть не встиг роздивитися їх, сподіваючись на те, що матиму нагоду зробити це трохи згодом.

А ще переді мною постала проблема, яку я не міг вирішити зайвих кілька секунд – як мені вийти з будинку так, аби не натрапити на незваних гостей й лишитися неушкодженим? Щось мені не кортіло знову опинитися у лісі чи будь-де інде. Мені край потрібно було потрапити до міста. Я вже згадав, що мав квартиру, ключі від якої навіть досі лежали у кишені джинсів, як не дивно.

Інтуїція підказувала вибратися через задні двері, але розум вперто заперечував, наводячи аргументи у вигляді спогадів попереднього візиту, де такий шлях не призвів до чогось путнього. Я просто розривався, але через кілька секунд роздумів, вирішив вийти через парадний вхід.

Спочатку я обережно визирнув у вікно, перевіряючи, чи ще не під’їхали ті чорні автомобілі. Але, переконавшись, що шлях вільний, я обережно відчинив двері та, прокрутивши ключа та закривши їх зовні, заховав його у певному місці, де ми іноді лишали його. Воно було настільки надійним, що грабіжники й досі не розкрили його секрету. Не дарма ж батько перечитав стільки давніх літописів. Мабуть, саме це й допомогло йому створити такий секрет, який так довго зберігав наш ключ.

Йдучи доріжкою від будинку, я прислухався до кожного звуку, але поки що все було тихо. Вітер ледь колихав гілки фруктових та листяних дерев, десь здалеку лунав спів пташок, а сонечко яскраво світило, радуючи теплом. Я вийшов за ворота й направився дорогою у бік міста. Так, було приємно, нарешті, пам’ятати, куди ти йдеш і де, взагалі, знаходишся.

До міста було кілька кілометрів, а транспорт у гаражі я не шукав – настільки спішив забратися з будинку. А тепер картав себе за таку необачність. Можна ж було взяти мого мотоцикла, який точно лишався в гаражі. Бо батько ніколи не розумів мою жагу швидкості. А я мусив покинути все, коли пішов з дому.

Та повертатися тепер було занадто пізно. Хоча в мене промайнула думка про те, що можна десь перечекати певний час аби переконатися, що я у безпеці. А потім повернутися й знайти транспорт. Так! Це була чудова ідея!

Я так розмріявся та занурився у спогади про свою любов до мотоциклів та до техніки взагалі, що геть втратив пильність. Мій мозок забив тривогу лише тоді, як я побачив машину, що неслася на мене на повній швидкості.

Звісно, що це була та сама машина, зустрічі з пасажирами якої я так бажав уникнути! «От же ж телепень!» – промайнуло в голові перед тим, як мозок перемкнувся на режим напруженого пошуку рішення.

Дорога була вузька, тікати особливо було нікуди, особливо враховуючи те, що автомобіль явно повторював мої маневри на дорозі, за допомогою яких я намагався уникнути зіткнення. Але мені вдалося таки побачити невелику шпаринку у паркані сусідського паркану, куди я ледь втиснувся.

Автомобіль пролетів повз, явно не бажаючи розбиватися. Та це був явно лише маневр. Я почув звук гальм та шум, що швидко наближається. Цього разу, вони або зупиняться, щоб впіймати мене, або ж розчавлять просто на місці, не шкодуючи навіть автомобіля чи себе.

Мені край треба було вирватися та побігти й десь заховатися. Але я чим більше намагався звільнитися, тим дужче відчував, що застряг! Моя нога опинилася затиснутою між двох залізних прутів і ніяк не піддавалася. Я обливався потом, намагаючись звільнитися.

Та, нарешті, мені це вдалося, і я, сповнений радості від своєї удачі, вибіг на дорогу. Але раптом зупинився. Лише у метрі переді мною була друга така сама машина! Звісно, зупинятися вона не стала, а водій навпаки – натиснув на газ, не вірячи у своє везіння.

Ворота темряви розверзлись, ковтаючи мене та засмоктуючи у темну мерзенну пащу. Останнє, що спало на думку, було про те, що я ненавиджу темряву.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.