Ловець снів

Мене привели до однієї з дальніх кімнат на першому поверсі Школи Ловців, що заміняла в’язницю для тих, хто накоїв щось у стінах Школи або ж, як я, був захоплений демонами.

Дорогою Алекс розповідав, що для їх приборкання доведеться добре попрацювати. Тільки медитації, самопізнання та самоконтроль будуть моїми найкращими друзями. А для того, щоб позбутися демона назавжди, треба дізнатися його ім’я та провести обряд вигнання. Тож на мене чекає довгий шлях роботи над собою. Звісно, з мене тепер очей не спускатимуть, а ще треба забути про вільне пересування і про життя у місті, і про свободу. Принаймні до того часу, поки вони не побачать прогресу. А далі видно буде.

І взагалі, вони могли б мене просто вбити, якби не побачили, що я вже почав активний супротив. Тому, сподіваюся, що я все ж таки не безнадійний.

Кімната була невеличкою, але й не схожою на в’язницю, якими я їх бачив у фільмах. Вікна, звісно, тут не було, аби не давати зайвого приводу для думок про втечу, а броньовані двері з кодовим замком і взагалі відбивали всіляке бажання вибратися. Також вона була обладнана протипожежною сигналізацією (що й не дивно, зважаючи на той факт, що я, мабуть, міг би й загорітися, якби забажав) та відеоспостереженням.

Обстановка залишала бажати кращого, бо тут було лише звичайне ліжко, стілець та стіл, які, до того ж були зроблені так, що їх неможливо було відірвати від підлоги. Окрема, хоч і маленька, ванна кімната була бонусом за хорошу поведінку, а в разі її погіршення у кутку на мене чекало самотнє відро й тазок для вмивання.

Коли за мною важко зачинилися двері й клацнув замок, я, мов лантух, гепнувся на ліжко, розглядаючи червоне вічко відеокамери та думаючи про те, як же нудно тим, хто за мною спостерігає. І водночас мені було так само нудно. Але, що ж поробиш, треба не розкисати, а проаналізувати те, що сталося, й братися до роботи.

А працювати було над чим. Треба згадати усі заняття з медитації, які я проводив під керівництвом мого духовного вчителя Оле, а також те, що годинами опановував самостійно та з іншими Ловцями на групових заняттях. Звісно, тут не буде тих умов, до яких я звик – мій одяг для медитації, чистий та випрасуваний, окреме місце, світле й затишне. Але тут є тиша, а це найголовніше, що мені потрібно. Тиша, спокій і бажання.

Сівши, я оглянувся у пошуках місця, яке б підійшло для моєї мети. Я вирішив, що найзручніше мені все-таки буде на ліжку. Зайнявши позу, до якої вже призвичаївся за весь час, який тут вчився, я зосередився на диханні. Зробивши перші три глибоких вдихи й видихи, відразу відчув якусь неймовірну легкість і ясність думок. Продовжуючи дихати, я уявляв, що переді мною озеро з дзеркальною поверхнею, вода у якому настільки спокійна, що, якби хтось кинув у нього камінь, то воно таким би й залишилося. Очистивши таким чином свій розум, я поступово перейшов до іншої стадії – концентрації.

Звісно, ми багато цьому вчилися, але, мабуть, завдяки своєму неспокійному характеру, я ніколи не міг осягнути цього до кінця. А зараз, не дивлячись на усі старання, у голові була повна каша. Усі техніки перемішалися, думки в голові плуталися, не бажаючи полишати мою бідну голову, тож, врешті-решт, я покинув це все й розчаровано гепнувся на ліжко.

Мій внутрішній демон спочатку сидів тихо, а тепер, відчувши моє розчарування та сумніви, почав потихеньку висовуватися з того кутка, куди я його загнав. Зачекавши ще трохи, він вже впевненіше вийшов з тіні, але все ще стояв, дослухаючись до моїх думок, очікуючи на мою реакцію на нього. Але я був таким засмученим, що не відразу відчув, що сталося.

І знову вогонь підіймається зсередини, відроджуючи ненависть до всіх і вся, захоплює мій розум, поступово, але невблаганно. Я кидаюся на стіни, намагаюся зірвати меблі, тарабаню у двері доти, поки руки не розбиваю в кров. У мені буяє сила, нічим не приборкана, абсолютно дика енергія, яка готова знищити все на своєму шляху.

Аж тут звідкись я чую голос:

– Артуре, борися з ним! Чуєш, це – не ти! Не давай себе контролювати, зажени його якнайдалі, туди, звідки він боятиметься й носа сунути!

І ці слова я чую знову й знову. А потім починаю приборкувати цю істоту, яка всередині мене, яка живиться моїми негативними емоціями, усім тим, чого я хочу позбутися й тим, що мені не притаманне. Вона витягує усі мої найтемніші думки, бажання та згадки, змушує переживати усі розчарування, які колись були у моєму житті, усю ненависть та затоплює мене негативом.

Але тут я згадую маму. Навіть не знаю, чому саме зараз. І чому її. Те, як вона завжди підтримувала, захищала, вчила бути собою. Але, найголовніше – не боятися. Ось і все. Не треба боятися. Так, я сердився. І ненавидів теж. Я був роздратованим. Але я це пережив, нікому не зашкодивши й це зробило мене тим, ким я є зараз.

– Молодець, Артуре! У тебе виходить! – чую я голос Алекса і радію, що він дивиться, що саме він слідкує за мною. Це допомагає. Я не сам. Шкода, що більше, крім нього, нікого немає.

Знесилений, я падаю на ліжко. Очі закриваються, і я відчуваю, що занурююся у темряву. І приходить просто сон. Міцний та безтурботний. Поки що. Але згодом все змінюється, і він перетворюється на липку й тривожну безодню, що готова мене зжерти. Це насторожує, викликаючи дивовижні, а часто й страшні, видіння. Та вже через якийсь час я раптово прокидаюся й усе те, що було до цього, повторюється знову, тому що демон, що сидить всередині, тільки й чекає, поки я забудуся сном, щоб висунути свою мерзенну пащу, а потім захопити моє тіло й, нарешті, заволодіти душею.

Це продовжується дуже довго. Я погано їм і майже не сплю, боячись втратити контроль. Я муштрую свого демона, показуючи, хто тут головний. Намагаюся довести, що він мені не указ. Що я, і тільки я, керую собою, своїм розумом, бажаннями та діями. І, нарешті, мені здається, що він таки здався, коли одного дня я засинаю, а потім спокійно просинаюся після сну без сновидінь. У мені більше немає бажання кого-небудь вбити. Я спокійний та врівноважений.

Але тепер я не знаю, хто я. Я, це Артур? Звичайний хлопець, що працював у пересічній фірмі, жив звичайним життям і горя не знав. Чи я, це той, хто виріс у заможній сім’ї, знав кілька мов та розбирався у древніх артефактах? А, може, я – це Ловець Снів, від якого залежить доля людства? Чи, все ж таки, я – демон, який здобув перемогу над Артуром і загнав його у підсвідомість, а тепер лише прикидається ним, аби перемогти остаточно?

Іноді, розмірковуючи над цими питаннями, мені здавалося, що мій розум залишив мене сам на сам з моїми проблемами. Глибоке занурення у себе та роздуми під час медитацій, здавалося, вже не допомагали. Наче й почувався я інакше, ніж до цього, і відчував, що щось всередині мене змінилося, але не міг зрозуміти, що саме. Мені якось усе видавалося таким дрібним і не вартим уваги, таким нудним у порівнянні з планетарними проблемами, що ставало гидко від того, що я сиджу тут і ніяк не намагаюся нічого вирішити.

Та якось вранці важкі двері відчинилися, і я побачив на порозі Алекса.

– Вітаю, Артуре!

– Ти не боїшся мене? – сказав я замість привітання.

– А чого б це я мав тебе боятися? – на обличчі чоловіка читалося щире здивування.

– Та я ж тебе, наче, минулого разу задушити намагався, от ти мене сюди й посадив, щоб я до тями прийшов.

– А що ще ти пам’ятаєш? – він не зреагував на мою репліку про спробу його вбити, що дуже мене здивувало. Я думав, що він злий, як чорт.

– Та все я добре пам’ятаю. Тобі переказувати у подробицях? – щось мені не подобалися його дурнуваті запитання. Посадив під замок хто знає на скільки днів, а тепер ще й питає, що я пам’ятаю!

Алекс кивнув. Я переказав усе від того місця, коли вийшов від нього по приїзді із Катманду. Він уважно слухав, іноді поглядаючи на двері, за якими стояли охоронці, іноді кивав, але не перебивав і не ставив запитань. Лише після того, як я закінчив свою розповідь, він запитав:

– А тепер розкажи мені, що ти пам’ятаєш про Крістіну.

І знову дурне запитання! Ненавиджу, коли мене оттак от змушують підіймати те, що давно вже осіло десь у найглибших спогадах.

– Я пам’ятаю, що був у своїй квартирі, а ти зателефонував і сказав, що вона виконувала завдання, але не впоралася і загинула. Її вбили демони.

– А тепер останнє запитання на сьогодні. Як ти думаєш, скільки ти знаходився у цій кімнаті?

Я замислився, підраховуючи. Я нігтем робив відмітки на шпалерах після кожних трьох разів, коли мені приносили їжу. Адже, відчуття голоду через певний час та бажання поспати, сподіваюся, допомагали мені визначити, скільки днів я тут. Ось тільки точно пригадати не можу.

Піднявшись, я підійшов до столу, а охоронці, що стояли на вході, відразу напружилися. Я точно пам’ятав місце, де ставив ті кляті позначки, але, обшукавши усю стіну, я не знайшов жодної. Що за чортівня! Цього просто не може бути! Як це так?

– Не розумію! Я ставив ось тут позначки, а тепер їх тут немає! Ви що, перемістили мене до іншої кімнати? Навіщо ви так зі мною? Чи хочете задурити голову? Не вийде! Я все пам’ятаю!

Алекс з якимсь сумом в очах дивився на мене. А потім попросив присісти й заспокоїтися. Бо, бач, у нього до мене розмова якась надзвичайно важлива! Я ще деякий час не міг заспокоїтися від того, що позначки зникли, тому продовжував шукати, намагаючись довести собі й Алексу, що я нічого не придумав. Та всі мої зусилля були марними. На жодній стіні не було ніяких позначок, які б хоч якось могли бути схожими на ті, про які я думав і розповідав Голові Клану, який спокійно сидів і спостерігав за моїм безумством.

Та врешті-решт мені все це набридло і я зупинився, розуміючи, що це кінець. Ні, не фізично мені, а просто тепер я розумів, що зі мною, вірніше, з моїми спогадами точно щось не так. Тому я сів.

– Тепер я готовий.

Алекс кивнув.

– Артуре, тепер уважно мене слухай. Тільки намагайся сприйняти це спокійно.

А я вже почав нервувати після такого вступу. Але він продовжив:

– Ти ніколи, чуєш мене, ніколи не був у Катманду…