Ловець снів

Дивне відчуття холоду змусило мене відкрити очі. Я швидко отямився, бо те, що я побачив перед собою, було неочікуваним і лячним.

Просто переді мною була пика якогось створіння. Наполовину вовк, наполовину людина, з великими вухами, що стирчали по обидва боки, та зеленими очима, які пильно дивилися на мене. Його волохата морда скривилася, відкриваючи пащу, сповнену білих гострих зубів. Побачивши, що я дивлюся, воно загарчало.

– Ану йди геть! – почув я низький грубий голос звідкись згори. Створіння заскавучало й кинулося навтьоки, даючи мені спокій.

Тепер я мав шанс зрозуміти, де знаходжуся. Кам’яна стеля спускалася так низько, наче у склепі. Вологе й холодне повітря змушувало ловити дрижаки, бо я лежав, вочевидь, на такій же кам’яній вологій і холодній підлозі та ще й зі зв’язаними руками, що не давало змоги поворушитися та розігнати кров.

Голова боліла, нагадуючи про нещодавній удар ззаду. Десь неподалік почулися кроки.

– Очухався? – темні, наче безодня, очі, на засмаглому обличчі, обрамленому чорним хвилястим волоссям, дивилися на мене згори.

Я мовчав, бо не міг нічого вимовити через те, що рот був затулений якоюсь брудною ганчіркою, неприємний присмак якої я весь час відчував у роті.

Мене підняли та перемістили так легко, ніби важив я всього нічого, й притулили до стіни.

– Обіцяй не робити дурниць! – промовив чорнявий. – Тоді розв’яжу і дам попити. Згода?

Я кивнув, хоч і був злий, як чорт. У роті пересохло й хотілося якнайшвидше позбутися цих неприємних відчуттів. Чоловік зняв пов’язку з рота і дав води, яка була, мов бальзам для мого спраглого горла. Руки чіпати не став. Мабуть, боїться, що я його переможу. Що ж, і то правда. Не дарма ж я місяцями тренувався!

Але без кінця-краю картав себе за те, як легко потрапив у пастку! Навіть думати страшно, що тепер зі мною зроблять. І навіть не смерть лякала, ні. Лише нескінченні тортури, до яких я не був готовий ані морально, ані фізично.

– Я бачу, ти готувався до нашої зустрічі, – посміхнувшись та покрутивши моєю зброєю перед моїм обличчям, промовив викрадач. Я мовчав.

– А ти не говіркий, так? – не очікуючи на відповідь, промовив чоловік, і тут же продовжив. – Розумієш, тут така справа… Навіть не знаю, як краще тобі сказати… – він робив театральні паузи, крокуючи від однієї стіни до іншої.

Я все ще мовчки спостерігав за цим дійством, яке відбувалося заради одного глядача – мене. Можна було тільки здогадуватися, що йому від мене було потрібно, але я й так знав, тільки не міг зрозуміти, чого він відразу мене не вбив. Отже, він хоче таки чогось ще… Цікаво, що ж буде далі.

Але, не отримавши того ефекту, на які цей чоловік розраховував, він зупинився і, зблиснувши очима, сказав:

– Тебе приречено на смерть, – і знову така пауза, що можна вмерти від акторської майстерності цього демона прямо відразу й на місці.

– Наче я про це не знаю… – гордовито піднявши голову, відповів я.

І знову пауза. Довгий погляд. Вдих. Видих. Кілька кроків. Знову погляд на мене. Фу, бісить! Я не витримав:

– Боже, та не тягни вже, бо я помру швидше, ніж дочекаюся того, що ти збираєшся сказати!

Чоловік зупинився знову, поглянув на мене уважно і сказав, нарешті:

– Ти мені, знаєш, чомусь подобаєшся… Навіть не можу пояснити… Але щось в тобі таке є… І як ти дивишся на пропозицію, щоб стати одним із нас?

Щойно я відкрив рота, аби послати його під три чорти, як він зупинив мене:

– Чш! Не поспішай! А то зараз ти скажеш те, про що потім будеш жалкувати. Я тобі спочатку все розкажу й покажу. Як у нас все влаштовано, які перспективи, плани… А вже потім поговоримо, згода? – як же мене дратував цей тип з усією його манірністю та награністю! Ніякої тобі мужності та сили, від якої ставало б страшно. І чимось він мені, як не дивно, нагадував Алекса.

Він підійшов до мене, сприйнявши моє мовчання за знак згоди, зробив змах рукою і я відчув себе, ніби глядач усередині тіла – я все бачив, чув і відчував, але не міг поворухнутися, ніби чекаючи на команду. Було дуже страшно втратити отак контроль. І я був до цього зовсім не готовий.

– От тепер, коли я бачу розгубленість у твоїх очах, ми можемо вільно поговорити.

Я відчув, що ноги, які тепер відчував ніби окремо від тіла, та не міг керувати, несли мене кудись вперед, слідом за демоном, який заводив мене у своє царство.

Спочатку ми йшли довгим темним коридором, який був ледь освітленим ліхтарями, потім повернули й спустилися сходами на рівень нижче. Тут вже йшли кілька просторих залів з темного каменю, під високими стелями яких мерехтіли величезні люстри.

– Почекай, це ще не все. Зараз буде найцікавіше, – самовдоволено поглядаючи у мій бік, промовив демон.

Ми вийшли із залів і через високу кам’яну арку потрапили у справжнісінький сад! Тільки він вже надто відрізнявся від звичайного земного. Чорні покручені дерева, що набули якихось химерних форм, були вкриті червоним, бурим чи навіть фіолетовим листям. Трава, правда, виглядала не так екзотично, бо була лише коричневою. Квіти, що прикрашали сад, були переважно яскраво-червоними, багряними, рожевими та чорними. Фіолетові та бузкові теж траплялися, але набагато рідше. А що ще здивувало, то це спів пташок. Вірніше, так його важко було назвати тому, хто звик до життя на поверхні, бо це, швидше, було схоже на скрегіт.

Ми трохи заглибилися і присіли на лавку біля фонтану, майстерно викладеного з чорного каменю. Він був у вигляді великої чаші, з якої текла якась рідина, ніби й прозора, але переливалася усіма кольорами веселки, що створювало неймовірне видовище.

– Ось, бачиш, яка краса, – обвів рукою демон, показуючи на краєвид, який я, правду кажучи, роздивлявся з неабиякою цікавістю. – І це все може бути твоїм! Бачиш, як ми тут чудово влаштувалися! – він знову зробив драматичну паузу, слідкуючи за моєю реакцією. Але те, що він мене якось зачарував, не давало мені показати те, що я відчував насправді.

– Так! І не дивуйся! Я справді можу поділитися, мені не шкода! Звісно, ти маєш якось допомогти мені… Розумієш, ми – демони, тут лише з однією метою – знайти Обраного і відкрити той клятий портал. Хоча, як на мене, він нам взагалі не потрібен, бо, що й казати – ми тут чудово влаштувалися! Зараз ти сам побачиш!

Він плеснув тричі в долоні й до нас підійшла жінка з довгим чорним волоссям. Вірніше, вона не йшла, а повільно та спокусливо ступала доріжкою. Здавалося, що вона – то сама спокуса в образі жінки. Від неї повітря електризувалося, змушуючи сироти виступати на шкірі. Це була пристрасть і небезпека, що змішалися в одному флаконі. Її одяг, що складався з червоно-чорної блузки з корсетом та чорних шкіряних шортів, ледь прикривав гарне струнке тіло, не показуючи нічого зайвого, але неймовірно розбурхуючи уяву. В руках вона несла велику тацю з фруктами, вином та нарізками різних смаколиків. Я помітив, що вона не дивилася в очі демонові, але активно пускала бісики у мій бік, хижо посміхаючись. На мить мені здалося, що вона готова накинутися на мене, від чого я знервовано ковтнув.

– Ось, бачиш, які красуні у нас тут живуть! А ти їй сподобався! – посміхнувся демон. Ти пригощайся, не бійся, я тебе поки не вбиватиму! – він взяв бокал, підняв, показуючи, що п’є за наше знайомство і запрошуючи мене, та я все ще сидів, наче кам’яний істукан, лише спостерігаючи за тим. Що відбувалося навколо.

– А, пробач, забув! – він злегка махнув рукою і я відчув, що, нарешті, можу рухатися і говорити.

– Звісно, ти можеш спробувати щось утнути, але я тобі не раджу, – навіть не дивлячись на мене, промовив демон, ніби прочитавши мої думки. – Вона тебе відразу вб’є, ледь ти зробиш якийсь рух у мій бік, – дівчина, яка все ще стояла поруч, хижо посміхнулася.

– Ну, а тепер розважимось! – він знову плеснув в долоні, звідкись залунала музика й з’явилися жінки, спокусливо вдягнені, які стали танцювати навколо нас, поступово пришвидшуючи темп. Вони торкалися мене, обіймали, лоскотали та годували фруктами. Сміх, музика, якесь ричання, вигуки й крики зливалися у неймовірну какофонію, гіпнотизуючи та змушуючи мене закрити очі. Якісь слова глибоко проникали в мої думки. Я ніби й не чув їх, але, здавалося, поступово став відрізняти від інших звуків.

– Спи… спи… спи… тобі так добре тут… добре тут… спи…, – шепотів хтось прямо у мене в голові.

Неможливо було більше відкрити очі, бо повіки здавалися важкими, наче на них поклали каміння. У всьому тілі відчувалася слабкість. Я розумів, що поступово здаюся, але боровся з собою до останнього, трусив головою, намагаючись прогнати оману, яка обплутала мій мозок, думками повертався до минулого, згадував батька та Алекса, слова про призначення і долю. Але це геть не допомагало, й поступово мене все глибше затягувало у цей вихор незвіданого.

Я бачу, як вистежую когось. Здається, то був чоловік. Я йду за ним, навіть не ховаючись, бо відчуваю неймовірну силу й могутність, і головне – жодного страху чи сумніву. Я знаю, що там, де повинен бути. Я наздоганяю його, він кричить, а у його очах я бачу свої, що палають червоним вогнем. І це тішить мене, додаючи сил. Але тепер я знаю, що це не той, хто мені потрібен. Він просто зайвий на цій планеті, тому виходжу з ним на дах, і ось він вже на землі. Нещасний випадок, як і завжди. Шкода. Але, не насправді. Я – наймогутніший у світі! Я можу все! І вся Земля належить мені! Тільки мені! Ніхто не потрібен тут, навіть Обраний! Його теж потрібно вбити, а вірніше – теж влаштувати «нещасний випадок», як завжди, і тоді планета залишиться лише для мене!

Аж тут я згадую за Хранителів. Вони – перешкода, якої теж треба позбутися. Вони тільки заважають. Я йду з вогняним мечем і знищую їх один за одним.

Тепер я не комашка! Я не протираю штани за купою металолому, як сказав ти колись, батьку! Я сам тепер Обраний! Обраний звільнити цю планету від людей. Все одно вони лише причина усіх неприємностей, війн та катастроф, вони самі готові вбити одне одного, знищити все навколо разом із собою. Тож я лише трішки допоможу їм зникнути. Я буду правити й відроджу планету, створивши Рай на Землі, бо залишу собі лише декілька прибічників і рабів, які служитимуть мені!

Бійтеся, люди! Бійтеся всі! Артур прийшов!