Ловець снів

Я прокинувся у своїй квартирі від яскравого сонячного світла, яке пробралося крізь вікна й ласкаво торкалося мого обличчя, ніби кажучи мені: «Вставай, соню!» Але вилазити з ліжка не хотілося. Голова боліла так, ніби я вчора забагато випив… Але ж я не пив… Чи пив? У голові такий туман, що не можу й згадати нічого.

Полежавши ще трохи, я таки вирішив встати. Прохолодний душ трохи підбадьорив, але пам’ять не повернув. То що ж таки вчора трапилося?

На кухні свіжозаварений зелений чай парував у прозорій чашці, розповсюджуючи свій аромат ледь не по всій квартирі. Та, на жаль, нічого не допомагало відновити спогади про учорашній день. Це були якісь уривки розмов, подій, місць, що крутилися, ніби у калейдоскопі, але ніяк не хотіли збиратися у єдиний малюнок.

Пам’ятаю пожежу, потім… Ага, потім я був у кав’ярні, пив каву? Та ні, чай, каву не люблю, як би я міг її пити? То її замовляла якась дівчина, що сиділа поруч. Це пам’ятаю. Вже добре. І коли ж це я був у Школі Ловців – до чи після цього? Здається, до. А після я натрапив на якихось молодиків… А потім… А що ж було потім? Здається, я в кав’ярні пив не тільки чай, а й щось міцніше, ймовірно. Бо таке наснилося, хто зна й що – демон, якась дівчина у червоно-чорному, ніби ми у підземеллях були, а там сад дивний такий… Чортівня якась!

Голова, здавалося, болить не менше, а тільки більше. Здавалося, що вона просто лусне. Я стиснув руками потилицю, намагаючись зменшити біль. Але раптом намацав нерівність і аж зойкнув. Торкнувшись того місця знову, я відчув під пальцями щось липке і, піднісши до очей побачив – кров.

– Ого, і де це я так головою вдарився? – ніяк не міг пригадати, але боліло добряче, чому вихід був лише один – випити таблетку й полежати.

Щойно закрив очі, як почувся стукіт у двері.

– Кого там чорти принесли? – зі стогоном я ледь піднявся й поплентався відчиняти.

На порозі стояла зваблива красуня у червоно-чорному вбранні з довгим темним волоссям, яка видалася мені дуже знайомою. Щось крутилося в голові, не давало спокою, щось надзвичайно знайоме, але через головний біль я ніяк не міг згадати.

– Чим можу допомогти? – ледь тримаючи себе в руках, запитав я.

– Красунчику! Невже ти не пам’ятаєш мене? Вже забув? – вона ображено дивилася на мене, а я стояв і лише кліпав очима. Невже це та сама, що снилася мені вчора? То, виходить, що не снилася, чи я й досі сплю?

Я струснув головою. Вона так само стояла й дивилася на мене.

– Ну, то, може, впустиш мене? – солодко промовила вона. Але мені було настільки недобре, і, тим більше я думав, що все ще сплю, то я вирішив просто зачинити двері й знову вкластися спати, раптом ця мана спаде?

Але, вочевидь, дівчина не розраховувала на таку холодну зустріч, тож, коли я штовхнув двері, вона поставила свою ніжку у високому чорному чобітку так, щоб не дати їй зачинитися. У її погляді блищали червоні вогники.

– Може, ти все-таки передумаєш? – запитала вона, проходячи повз мене у квартиру та причиняючи двері за собою.

– Ні, – промовив я рішуче і пішов до спальні. – Ти все одно мені снишся…

На цих словах я впав у ліжко і намагався заснути, сподіваючись, що прокинуся від цього жахіття, а все буде, як раніше. Та десь здалеку чувся сміх тієї, яка не хотіла давати мені спокій.

Я підскочив від гучного звуку й ледь не впав на підлогу, закривши голову руками. Така реакція, мабуть, була викликана тим вибухом у Катманду, після якого я з обережністю тепер ставився до підозрілих шумів.

Голова, нарешті, перестала боліти, тож можна було ставати до роботи, адже справи не чекали. Уявляю, як розсердиться Голова Клану, якщо я битиму байдики замість того, аби виконувати завдання.

У квартирі нікого не було, і, що то був за звук, який мене розбудив, я так і не зрозумів. Я був радий, що дівчина – лише сон, як і те, що я ніби пам’ятав про підземелля. Після душу та обіду мені полегшало, тож я зателефонував Алексу, сподіваючись на те, що отримаю інформацію про кубло наших ворогів чи вказівку, що робити далі.

На телефоні десять пропущених від Алекса. Що за…?

– Добрий день. Я не чув, що ти дзвонив, пробач. Мабуть, міцно спав.

– Де ти зараз? – голос Алекса був сердитим.

– У себе, – я не міг зрозуміти, чому він гнівається.

– І ти кажеш, що спав три доби? Де ти був? У тебе вже й група була вчора, але квартира була відчинена й порожня.

Те, що він казав далі, я не дуже розумів, і тільки іноді казав так чи ні, але більше слухав, бо ніяк не міг зосередитися на тому, що почув. Три доби? Які три доби? Я ж лише учора був у нього, ми говорили…

– Артуре! Артуре, ти мене чуєш? – кричав він у телефон, бо раптом я ніби випав з розмови.

– Так, пробач, замислився…

– Їдь сюди негайно! Треба поговорити! – беззаперечним тоном промовив чоловік і закінчив на цьому розмову.

Можливо, розмова з ним поставить усе на свої місця і щось допоможе зрозуміти? Сподіваюся на це.

Коли я увійшов, Алекс сидів у своєму кріслі, нервово стукаючи ручкою по столу.

– Заходь, заходь.

Сідаючи в крісло, відчуваю, як вогонь розливається в грудях, пече, випікає зсередини. Дихати, я не можу дихати, як же боляче й гаряче! Як же пече той клятий вогонь! Здається, він пожирає мене… Допоможіть, хто-небудь!

– Артуре?! Що з тобою, Артуре? – кричить Голова Клану, але я, наче й чую, а з іншого боку, наче бачу все збоку чи зсередини свого тіла… Всередині мене палає той вогонь, бажає вистрибнути назовні, спалити все вщент! Але ні! Так не можна! Це ж Алекс!

– Артуре! Я знаю, що це не ти! Я можу допомогти, тільки тримайся! Борись! Пригнічуй не свої бажання, стань знову собою! Згадуй, згадуй, як тебе вчив Оле!

Останні слова щось пробудили в мені. Якийсь давній спогад, думку, яка поступово розширювалася, розросталася, доки не заповнила мене зсередини й не повернула моє тіло під владу розуму. Я згадав, як мій духовний вчитель, про якого згадав Алекс, навчав мене медитації, яка допомагала у таких складних життєвих ситуаціях віднайти спокій та рівновагу. Вогонь в очах згас і я струснув головою, не розуміючи, що сталося.

– Алексе?

– Так, спокійно… – його голос був напрочуд рівним, без жодної емоції, сумніву чи гніву. Він точно знав, що робить, і як робить. – Закрий очі, слухай мій голос, – я підкорився, пливучи на хвилях слів, – вдихай глибоко, а потім видихай, дихай спокійно, розслабся, уяви, що ти вдихаєш спокій, а видихаєш усі турботи, викидаєш їх із себе. Разом з цим відходить усе чуже, що невластиве тобі. Воно виходить і не залишається. А в тебе входить світло й добро. По тобі розливається тепло, воно заколисує й присипляє демона, що живу всередині тебе… – здавалося, що його голос поступово віддалявся, і ось він вже ледь чутно щось говорить, а я з усіх сил намагаюся почути та розібрати його слова.

– Артуре, тепер, коли твоє дихання глибоке та спокійне, коли ти розслаблений та сповнений світом, коли темрява зникла десь у найтемніших глибинах твоєї підсвідомості, де ти своєю силою та волею стримуєш її, згадай, що це за демон і звідки він узявся. Поділися зі мною, полегш свою ношу!

В голові пропливають образи, яких я раніше не пригадував. Я знову в дивовижному саду, де дерева мають незвичайну форму та колір листя, де фонтан з чорного каменю з прозорою рідиною, що переливається усіма кольорами веселки.

Після того, як демон плеснув у долоні й до нас вийшли жінки, які кружляли навколо нас, тепер я згадав, що та чорнява жінка, яка принесла тацю та опісля хижо поглядала в мій бік, підійшла ближче й присіла біля мене. Вона гладила моє волосся, щось шепотіла на вухо, цілувала мене п’янко й солодко. Від неї ніби йшов жар, що обпікав мою шкіру. Як же ж гаряче! Її голос, здавалося, проникав у кожну мою клітину, в кожен куточок моєї свідомості. А після це повторилося знову, у моїй квартирі. Значить, то був не сон! Ця дівчина знала, що робила і навіщо. І от навіть зараз, згадуючи про неї, я знову відчуваю той жар, що підіймається десь з глибини. Мої очі знову палають, і я зіскакую з місця, готовий позбутися цього ненависного чоловічка.

– Артуре! – намагається він докричатися, але вогонь не відступає, мої пальці стискаються навколо його шиї. Хоча добре те, що я чую його. – Артуре, роби глибокий вдих, охолоди свою душу, наповни її світлом… – ледь чутним голосом вже не говорить, а радше хрипить Голова Клану.

За цим полум’ям всередині я якось навіть і забув, що треба дихати. Затамувавши подих, я був кинувся на Алекса. І тут ніби згадав, вдихнувши на повні груди. Вогонь всередині знову згас, залишаючи мене спорожнілим, як діжка, з якої вилили все до краплі. Важко дихаючи, я знову впав на крісло. Алекс кашляв біля столу, хапаючи ротом повітря між приступами.

Я підійшов і простягнув йому пляшку води, яка стояла на столі. Він відразу аж відсахнувся від мене, та згодом, побачивши, що це справжній я, взяв пляшку і став жадібно пити.

– Пробач, – промовив я, – я не хотів, справді! – мені було ніяково й соромно за те, що не зміг вистояти проти демона, який заволодів моєю душею. Я був у відчаї й не знав, що робити, а тому просто ходив з кутка в куток, чекаючи, поки Алекс трішки отямиться.

– Нічого… – ще злегка хриплим голосом промовив Голова Клану. – Хіба це вперше? За стільки років, що клан існує, ми ще й не про такі випадки знаємо. Але те все пусте. Ти молодець. Я вже було думав, що ти не впораєшся. Насправді коли ти зник, ми знайшли твої сліди, а наші шпигуни розповіли, що тебе, можливо, викрали демони.

Але єдиний спосіб перемогти їх, це сила духу. Ось чому ми стільки проводимо часу за медитаціями та тренуваннями, бо сила фізична у поєднанні з сильною волею – єдина зброя, здатна вистояти проти спокус, які пропонують демони, та небезпеки, яку вони становлять. Але я був готовий до всього!

Алекс замовк, натиснувши кнопку десь під столом, але так, щоб я це побачив. До кімнати зайшло двоє охоронців, озброєних мечами, які вони миттєво наставили на мене. Здається, мені загрожує ув’язнення, це в кращому випадку, або ж смерть, бо я тепер становлю загрозу для усього Клану.