Король і меч
Один влучний удар у голову – і ось я стрімголов лечу кудись у темні тенета забуття. Єдина думка, найбезглуздіша, яка могла прийти до мене у такий час, була така: «Ого, а він не розгубився!»
Виринаю у зовнішній світ так само раптово, як і втратив свідомість. Роздивляюся. Навколо знову темно й не чути жодного звуку. Лише стукіт мого серця розноситься довкола. Наді мною височенні дерева, що підпирають верхівками темне небо. Повільно підіймаюся й торкаюся голови – наче б то ціла. І, що найдивніше, зовсім не болить! Ну й чудово!
Навколо темний ліс і звуки ночі, як і тоді, коли я був на дорозі. Мабуть, ті чоловіки вирішили, що я мертвий, тому й викинули десь у лісі. Але чого вони хотіли? Здається, треба було сховатися там же, де й у дитинстві. Дарма я вибіг з будинку. Хоч живий та, на перший погляд, зовсім неушкоджений. Чудова новина!
Повільно підіймаюся та роздумую над тим, куди податися тепер. Дому в мене немає, ані дружини, ані дітей, ані родичів. Тому, мабуть, все одно… Так сумно відчувати, що нікому ти не потрібен у цілому світі, нікого не знаєш, ніхто не переймається, чи спав ти, чи їв, чи живий взагалі.
Місячний промінь раптом впав на землю, підсвітивши те, чого я вже ніяк не очікував побачити. Це був меч!
Зброя була трохи прикидана землею, але, піднявши її, мені здалося, що це той самий, який я знайшов після того, як ховався від чогось страшного у такому ж темному лісі… Так, точно! Це той самий меч, який я знайшов минулої ночі. Я добре запам’ятав дивний символ, викарбуваний на його руків’ї – схожий на квітку.
Раптом мені пригадалися легенди про славетного короля Артура і лицарів круглого столу. Це викликало у мене усмішку. Я підняв зброю і почав робити змахи, випади та удари, крутився, колов та різав невидимих ворогів. Недарма колись грав у комп’ютерні ігри! Уявляти себе справжнім королем було дуже приємно й цікаво. От же ж знайшов заняття у темному лісі посеред ночі! Опустивши меч, я трохи заспокоївся та вирівняв дихання. Виявляється, чимало зусиль треба аби битися такою зброєю! Теж мені – король знайшовся! А раптом, це і правда той самий «меч із каменю»? Ні, не може бути, бо він лежав просто неба, та й навряд чи такий легендарний меч просто валявся б отак посеред лісу. Але все одно це ще й як дивно!
Та зброя ніколи не завадить, хоч якась. Він, раптом що, допоможе хоч імітувати боротьбу, бо все одно я ним не володію, не дивлячись на багатогодинний тренінг у комп’ютерному світі. Але то лише забавки, а тут – справжня зброя. Не випускаючи меча з рук, я попрямував через ліс. Куди йти я й гадки не мав. Я вирішив знайти якесь розлоге дерево, забратися вище та перечекати до світанку. Адже мені все одно не було куди поспішати. А блукання нічним лісом викликало неабиякі побоювання щодо безпеки.
Особливо, якщо згадати, що мені довелося ховатися від якихось дивних створінь, чи що то воно було. Щойно згадавши про них, я відчув якусь тривогу й зупинився. Не дивлячись на те, що навколо було геть зовсім темно і не чути жодного звуку, та цю, здавалося б, непорушну ніч тривожив легкий вітерець, що приніс із собою шепіт. Ледь чутний, але він долинав моїх вух, змушуючи нервувати.
І не того, що я його чув. Але тому, що голос був не один. Ніби невидимий хор голосів ставав усе відчутнішим, наближаючись до мене та оточуючи з усіх боків. Я, до речі, так і не знайшов дерева, на яке б можна було залізти. Та ще й пішли молодші дерева, тож сподіватися на те, що знову зможу сховатися під коренями, я не міг. Бігти кудись теж був не варіант, адже меча викидати я не хотів, а він разом з усіма умовами – темрявою та незнайомою місцевістю – значно ускладнювали мій шлях.
Голоси переслідували мене, намагалися залякати, змусити запанікувати. Але я твердо вирішив не піддаватися паніці. Весь час мій мозок напружено працював, шукаючи вихід з цього становища. Та поки безрезультатно.
Тим часом я вибрався на невеличку галявину. З одного боку – тут не заховаєшся, а з іншого це ідеальне місце для бою. Я глянув на меча, якого міцно тримав у руці. За той час, поки я ходив з ним по лісу, він вже досить звично лежав у руці. Ну що ж – спробуємо!
Я озирнувся, чекаючи на тих, чиї голоси переслідували мене. Нехай лише спробують підійти – так просто я не здамся! Аж ось з-за дерев показалися тіні, що були ще темніші, ніж найтемніші куточки лісу. Але я б не помітив їх, якби не їхні очі. Вони світили, як ті вогні, пропалюючи дірку в мені й викликаючи в мені незвичне відчуття безнадії, жалю до себе, суму.
Та я розгадав їхній задум. Зорієнтувався й відкинув усі думки, що заважали діяти, усі почуття, що були не притаманні мені. Я залишив тільки силу, рішучість і віру в себе. Більше сподіватися не було на кого. А помирати я не хотів, бо досі не розібрався в тому, чому я втратив пам’ять і де я взагалі. А незакінчені справи як завжди – надають сили долати неймовірні перешкоди.
Я підняв меча й закричав щосили:
– Ну, підходьте! Чого крадетесь, як ті злодії? Нападайте, та начувайтеся! Я озброєний і дуже небезпечний! Зараз позношу ваші голови, якщо, звісно, вони у вас є!
А подумки пронеслося: «Господи, і кого я намагаюся обдурити? Хіба що сам себе».
Мабуть, мої слова не спрацювали, бо темні постаті нападати не поспішали чи їх забавляла моя поведінка і вони вирішили поспостерігати за тим, як я буду поводитися далі. Я стояв, періодично обертався навколо та намагався передбачити, з якого боку буде напад. Якщо, звісно, я правильно розумію ситуацію. Але не чай же вони прийшли зі мною попити?
Коло навколо мене звужувалося. Темні постаті, безтілесні, але наче зіткані з самої чорноти, наближалися, тягли до мене свої руки і раптом зупинилися, завмерши на пів дорозі наче по команді. Я зовсім з’їхав з глузду або ж не знав просто, що робити у становищі, в якому знаходився. А тому, ще раз розрізавши повітря змахом меча, я сказав:
– Ну, що? Хто на новенького?
Одна фігура відділилася й наблизилася, простягаючи руки, на яких я тепер розрізнив великі пазурі. Я підняв меча й, цілячись у місце, де в нормальної людини знаходиться шия, змахнув мечем.
В ту мить, коли залізо торкнулося темної сутності, я почув жахливий крик, що прорізав ніч, змусивши мене внутрішньо стиснутись. Та зовні я намагався приборкати свої емоції. І цей крик лише додав мені сміливості, бо істота просто зникла, розчинившись у повітрі.
Тепер на мене посунуло ще дві постаті з різних боків, які, вочевидь, були не менш за мене вражені тим. Що сталося, та горіли бажанням помститися за смерть свого друга.
Перед моїми очима поставали кадри з фільмів про лицарів та епізоди комп’ютерних ігор. Але то було лише теоретично, а тут… Це було занадто. Але я рішуче підняв меча, швидко спробував оцінити ситуацію і, вибравши постать трохи ближчу до мене, сам кинувся в атаку, намагаючись знищити її з першого разу, відразу розвернувшись до другої, яка не чекала жодної миті, а навпаки, скористалася тим, що я був зайнятий, накинулася на мене ззаду.
Я тільки відчув, як її пазурі роздерли одяг на спині та щось тепле та вологе полилося по спині.
– Дідько! – я, злий, як сто чортів, розвернувся й сильно змахнув мечем. Трохи не розрахувавши силу, я ледь не впав, бо мене занесло, але удар все ж таки досягнув мети – знову страшний крик і ще на одну істоту стало менше.
– Ну що – вам ще мало? Чи, може, досить? – і звідки взялося у мене таке нахабство? Я був здивований своєю поведінкою. Як би тільки це моє зухвальство погано не скінчилося. Але я не збирався бігати, боятися, мені набридли ці істоти й загадки. Я хотів швидше покінчити з ними й дістатися додому, хоча ще не знав, де сам цей дім шукати.
І раптом я згадав, що перед тим, як потрапити вдруге до цього лісу, я був у будинку, де провів дитинство. Я згадав і про лист, який знайшов у кімнаті матері. А потім про книгу, амулет та кинджал. Але тут, коли отямився, їх не було. Значить, або мені це наснилося, або, коли мене знайшли в будинку, то відібрали знахідки і вже потім викинули мене сюди, думаючи, що я помру. Здається, ці предмети були дуже важливі, якщо мама залишила мені їх. Треба повернутися до будинку й усе ще раз перевірити. А взагалі я не зрозумів, хто були ті люди й чого хотіли…
Мої роздуми на цьому були перервані, бо ще кілька істот наближались до мене з різних боків, намагаючись оточити. Тому більше часу на роздуми не було. І я продовжував дивуватися, як вправно мені вдавалося махати мечем. А головне – влучно, бо один за одним тіні зникали.
У голові шуміла кров, переповнена адреналіном, а тому поранень, які на моєму тілі залишали істоти, я поки що не відчував, хоча й не сумнівався, що вони там є. Інколи я чув, як рветься тканина то там то тут під кігтями нападників.
Істоти перестали зберігати порядок нападу, вони наступали, кидалися з усіх боків, махали руками, намагаючись поранити мене, тягнулися до моєї шиї, а найголовніше – видавали низький моторошний звук, який змушував здригатися. Я деякий час встигав вправно відбиватися та нападати. Але моє вихваляння швидко зійшло нанівець. Рука поступово втрачала силу, піт лився з мене струмками, не дивлячись на передранкову прохолоду, але створінь менше, здається, не ставало.
Я відчував, що втомився, просто неймовірно втомився. Слабкість все частіше накривала мене своїми хвилями, умовляючи припинити боротьбу. Але я не міг – мусив боротися з останніх сил.
На сході небо спочатку почало світліти, а потім порожевіло, сповіщаючи про ранок, що стрімко наближався. Здавалося, що це ще більше злило істот.
– Ага, світла боїтеся! Так вам і треба! Зараз повиздихаєте! – я намагався триматися чого б це мені не коштувало.
Та ось я відчув, що сили зовсім залишили мене і я випустив меч, що як по якомусь чарівному бажанню встряв у землю. В той же момент від нього по землі й у повітрі розійшлися блакитні спалахи енергії, схожі на блискавки. Я в останнє почув страшний крик багатьох істот, а після цього настала абсолютна тиша. І спокій, який мені був так потрібен.
Я поглянув на меч, який, покінчивши з моїми ворогами, стирчав собі як ні в чому не бувало, з землі.
– Ого! От так супер зброя! Якби ж я раніше знав… – промовив я і втратив свідомість, опускаючись у м’яку траву, що ніжно обійняла мене, подарувавши такий бажаний відпочинок.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!