Ловець снів

Після того, як небезпека минула й усі оговталися, життя продовжилося, як і було до цього. Єдине, що Алекс був стурбований відмовою їхньої супер крутої системи безпеки, яка не спрацювала. Але пізніше з’ясувалося, що серед членів Клану завівся зрадник, який і відключив систему сповіщення та прибрав охорону.

У цій так званій Школі оголосили надзвичайну ситуацію – нікого не впускали та не випускали, допитували, намагалися піймати кожного на брехні. Але, між собою перешіптувалися, що опитує всіх сам Алекс, але хто допитає його? Та, згадавши, що ми тільки-но приїхали з ним, трохи заспокоїлися. Мене не чіпали взагалі, бо я знати про цю школу не знав до минулого дня, коли сюди потрапив.

Тому я весь наступний день, поки всі бігали, відновлюючи сигналізацію та даючи свідчення, просто тинявся по будинку, розглядаючи, як і що тут знаходиться. Мені було цікаво дізнатися трохи більше про історію Клану, тому я вирішив осісти в бібліотеці та пошукати там чогось цікавого.

Щойно я визначився з книгою, як до приміщення увійшла жінка у бордовому шкіряному костюмі з мечем на лівому плечі, схожа на якусь казкову воїтельку. Її темне волосся, заплетене у тугу косу, що спускалася майже до пояса, світлі очі та стиснуті губи додавали жорсткості її правильним рисам обличчя. Глянувши на мене, жінка промовила без усіляких там відступів, і навіть не привітавшись:

– О, я тебе, мабуть, шукаю. Ти ж Артур?

Я кивнув головою, очікуючи, чого ж вона від мене хоче.

– Ходімо!

Ось тобі й маєш! Тільки зібрався почитати!

Я тільки здвигнув плечима, поклав книгу на місце і, зітхнувши, поспішив за цією войовничою красунею. Її тонкий стан та грація, з якою вона йшла, приваблювали мій погляд. Тому я брів позаду, навіть не намагаючись порівнятися з нею. Але, на додачу до краси, вона була ще й розумна.

– Може ти вже припиниш витріщатися? – озирнувшись, промовила вона.

Мені стало ніяково, що я настільки був передбачуваним.

– Вибач, просто… – намагався я змінити її перше враження про мене, та, мабуть, на те воно й перше, що потім вже все не те. От тобі й нове знайомство!

Коли я, нарешті, порівнявся з нею, вона поглянула на мене з презирством. А її очі сколихнули в моїй душі неймовірний спектр емоцій та відчуттів. Вони були, як два озера, в які я міг би дивитися вічність. Я дивився у них лише мить, але тепер все ще бачив їх перед собою.

Нарешті, ми підійшли до великого приміщення у дворі, яке я вчора не помітив, бо воно знаходилося трохи далі від внутрішнього двору. Це була окрема одноповерхова будівля, але з доволі високою стелею. Двері були трохи відчинені, а з середини лунали звуки ударів металу об метал.

– Заходь, не соромся! – запросила мене жінка, яку я так і не наважився спитати про її ім’я, сподіваючись, що нагода ще буде.

Ми зайшли до приміщення, яке виявилося великою тренувальною залою, розбитою на кілька секторів: для рукопашного бою, для бою на мечах, тренажерна зала, тир.

– Ось тут ти будеш тренуватися! – промовила моя супутниця. – Я – твій тренер, і тільки! Тому підбери слину, і нумо до справи! Час спливає, а роботи багато!

Нарешті, я трохи відійшов від першого враження й наважився запитати:

– А як тебе звати? А то якось негарно виходить – ти мене знаєш, а сама навіть не представилася…

– Можеш називати мене Крістіною, – промовила вона, піджавши губи.

– Добре. То чим займемося сьогодні? – я з нетерпінням очікував на те, що мені дадуть меча й вчитимуть ударам, блокуванню, випадам і такому іншому.

– Ти займешся! – підкреслюючи слова, промовила Крістіна. – У тебе сьогодні фізпідготовка! – прискіпливо поглянувши на мене, вона махнула рукою на куток, де стояли тренажери.

Я стояв, у розгубленості дивлячись то на неї, то на оті залізяки. Звісно, я мав уявлення, що це таке, і, навіть колись ходив до зали. Але то було доволі давно. Тож, мабуть, оцінивши мої зовнішні дані, вона й вирішила, що підкачатися мені не завадить.

Так почалося моє навчання у Школі Ловців Снів. Моя наставниця була жорсткою, а іноді й жорстокою. Вона вичавлювала мене до краю, а потім змушувала продовжувати. Звісно, тренувала мене не лише вона. У мої заняття входили ще маскування, стрільба з луку, медитації, для того, аби я навчився керувати своєю підсвідомістю та снами, які, до речі, тут мене зовсім не турбували. Окрім цього сам Алекс іноді розповідав мені про історію Клану та пророцтва, ближче познайомив з бібліотекою та розділами, які я мав прочитати. Деякі книги я вже читав, завдяки старанням батька. Але тут було стільки інформації, що, здавалося, мені й за все життя їх не перечитати.

Але основною метою підготовки, було, звісно, мистецтво бою. Бо я мав вміти, в першу чергу, захистити себе й підопічного, якого мав отримати відразу після закінчення курсу навчання. Через це проходили всі, і оберігали обраних людей до того часу, поки не з’ясовувалося, що це не той, хто потрібен. Ти мав здружитися, втертися в довіру, навіть удати закоханість, аби тільки досягти мети – знайти обраного.

Але на мене ще чекали безкінечні тренування. Іноді я бачився з дівчиною, яка була поранена під час тієї сутички в мій перший день. Її звали Елізабет, але для усіх вона була просто Ліззі, бо відрізнялася тендітністю та юним віком з-поміж інших. Ця маленька білявка приязно та з вдячністю дивилася на мене весь час через мою допомогу. Але трохи згодом почала шукати моєї компанії й намагалася з’явитися усюди, де б я не знаходився. Це перетворювалося на нав’язливу ідею. Я почав уникати її, тим більше, що моє серце полонила інша, чиї блакитні очі завжди строго дивилися на мене.

Так, звісно, це була Крістіна. Під її керівництвом я швидко набував необхідної фізичної форми, а навички фехтування вдосконалювалися з кожним разом. Та я лише мовчки слухав та дивився, бо, здавалося, вона чітко дала зрозуміти, що не бажає чогось більшого, ніж ділові стосунки. Ми спілкувалися дуже часто і, мабуть, саме через це, я був її полоненим. Не в прямому сенсі, але так – я закохався по самі вуха, як хлопчисько.

Мабуть, оця неприступність зіграла зі мною злий жарт. Бо такі дівчата ніколи раніше мені просто не траплялися. Тому, зітхаючи, я просто був її учнем, ловлячи кожен погляд, рух і слово.

Але одного дня все змінилося.

Розслідування зради серед Членів Клану та Ловців привело Алекса до юнака на ім’я Девід, який після нападу не вийшов на роботу. А, раз він працював охоронцем, то й підозри пали на нього. Крістіна з парою хлопців зі старших Хранителів повинні були розв’язати цю проблему.

Напередодні місії, ввечері, у двері моєї кімнати постукали. Я відчинив, очікуючи побачити кого завгодно, але тільки не її. Крістіна стояла у дверях, її очі, бездонні, як небо, дивилися прямо не мене.

– Ми так і будемо стояти, чи ти мене запросиш увійти? – вона була гостра на язик, як завжди.

– Ой, вибач, – отямився я, відкриваючи ширше двері. – Звісно, проходь, будь ласка. Просто не очікував тебе побачити.

Вона на мить зупинилася.

– Може, я невчасно? Ти на когось чекаєш? – вона оглянулася.

Мені аж стало трохи ніяково за розібране ліжко, у якому я лежав з книгою до її приходу.

– Ні, ні, все гаразд. Вибач за безлад, – я поглянув на неї й запросив сісти у крісло, до якого вона й так вже наближалася. Так, над манерами їй ще працювати й працювати. – Щось термінове?

Її погляд якось вмить пом’якшав. Я, правда, не зрозумів, чим це було викликане, але згодом вона промовила:

– Я завтра їду на завдання. Але тренування припиняти не можна. Тому зранку ти відправляєшся в зал на фізпідготовку. Виконуєш стандартну програму, як завжди. І не сачкувати! Я знатиму, чи ти все робив правильно! – вона хитро посміхнулася й піднялася. – Ну, добре. Не буду затримуватися, бо мені рано прокидатися, – промовила, прямуючи до дверей. – Як і тобі, до речі.

– Так, звісно, – нарешті я зміг хоч щось сказати. І чому я так губився у її присутності? Відчував себе школярем, який уроки не вивчив. – Бажаю успіху!

Крістіна вийшла за двері. Мені так хотілося зупинити її, взявши за руку, пригорнути й стояти, ніжно тримаючи її в обіймах довго-довго… Та я лише сумно дивився їй услід, і все, на що я спромігся, було:

– Бережи себе!

Оглянувшись, вона кивнула, а я відчув, як потеплішав її погляд, і, нарешті, легка усмішка, така проста, але надзвичайна, осяяла її обличчя.

– Обов’язково! – кинула на прощання й зникла за рогом.

А я ще кілька секунд стояв і лаяв себе за свою нерішучість. Це була та сама, яка заворожила мене, яка змушувала вставати щоранку й чимдуж мчати на тренування, терпіти всі її знущання, але мати можливість подивитися на неї, почути її голос та мимохідь торкнутися.

Я зачинив двері. Чомусь на душі було неймовірно важко. Але ніч минула, за нею прийшов новий день, а з ним і нові переживання, перекривши усі емоції попереднього дня і зустрічі з Крістіною.

Звісно, тренування ніхто не скасовував, тому я підвівся, як завжди, зібрався й за кілька хвилин вже був у порожньому залі. Мої кроки луною відбивалася від стін, але я не зважав. Така робота тепер чекає й на мене – завдання, переживання та небезпека.

Раптом я почув чиїсь кроки. Зупинився й прислухався. Мабуть, здалося. Але через кілька хвилин звук повторився. Я саме витирався рушником після чергової вправи. І тут я побачив Ліззі, яка чомусь кралася, а не йшла відкрито.

– Елізабет? Це ти? – гукнув я порожньому залі.

Вона, соромлячись, вийшла зі свого укриття.

– Чого ти не тренуєшся? – запитав я, побачивши, що вона не у тренувальному костюмі.

– Руку потягла – болить, – відповіла дівчина, показуючи праву руку.

– Шкода. До лікаря ходила? – питаю, бо не знаю, про що ще з нею ще розмовляти, пам’ятаючи про її захоплення мною.

– Так. Сказав зачекати кілька днів і не навантажувати, – вона підійшла ближче, явно пожираючи мене очима.

– Ти щось хотіла? – запитав, бо не зручно вже якось себе почував під оцим її поглядом.

– Та ні, шукала декого… Вибач, що завадила. Я піду краще.

Ми попрощалися, і я лишився закінчувати те, що мав зробити. Час тягнувся надзвичайно довго без мого жорстокого янгола. Ось тепер я й справді відчув, як мені її не вистачає.

Але вже ввечері вони повернулися після успішного завершення місії, хоча на той момент я тільки міг здогадуватися, що крилося під цими словами. Ми зібралися у їдальні за великим столом на вечерю, сміялися й жартували, але час від часу я ловив на собі її замислений погляд.