Ловець снів

Я очуняв у темній кімнатці, викладеній з каменю, зі зв’язаними за спиною руками. Боляче! Усе це знову нагадувало в’язницю чи келію. Щось останнім часом мені щастить на такі місця. Темно і холодно, аж пробирає до кісток, а в голові досі паморочиться. Десь вдалині чути голоси, які поступово наближаються, стають гучнішими й розбірливішими.

Залізні двері пронизливо зарипіли й повільно відчинилися. На порозі стояв Алекс, а за ним – двоє охоронців. Мабуть, теж демонів. Хоча…

– Ну, що, друже мій? Відпочив? Сподіваюся, тобі вже краще.

– Я тобі не друг! – плюнув я в нього, але не дістав, на жаль.

– Хм, і з якого це дива? – їдка посмішка застигла на його обличчі. – Ти ж ще нещодавно вважав мене єдиним своїм другом, чи не так, Артуре? Чи ти вже забув?

– Головне тут слово «вважав». Але після того, що ти накоїв… А де Лі? Що ти з нею зробив?

Алекс широко усміхнувся.

– О, тепер ти за неї згадав! А чи тобі не байдуже? Вона ж тобі ніхто!

– Вона моя підопічна, цього вистачить.

Перекидаючись фразами отак, ніби від цього могло щось залежати, я таки з’ясував, що Ліен жива, і десь у камері неподалік. Це було добрим знаком. Хоча, чого тут доброго після усього, що ми пережили, і що ще доведеться пережити, я навіть не знаю. Але знаю одне – я не здамся!

Охоронці підхопили мене за наказом Алекса та кудись потягли. «Значить, будуть допитувати» – промайнуло в голові. Але мені було байдуже. Голова Клану не розумів, що ми самі не встигли розібратися ні в чому, і він зарано нас полонив.

Темні тісні коридори, сирість і волога, луна, що відбивається від стін. Мене затягли у кімнату, яка була більша за попередню, але так само з каменю. Посередині стояв стілець, над яким висіла лампа на довгому шнурі – прямо в найкращих традиціях кіномистецтва. Не вистачало лише режисера й камери. А, ну ще дівчини, яка б бігала з такою штуковиною і казала «Стоп! Знято!»

Дивно, але ось такі думки чомусь крутилися у голові. Не було ані страху, ані чогось ще. Можливо це, як кажуть, виправдано тим, що, коли нам страшно, треба сміятись? І так мій організм захищається? Все можливо.

Мене посадили на стілець. Переді мною став Алекс, а по обидва боки – охоронці. Вони були великими, наче дві скелі, з відстороненими поглядами. Це все, що впало в очі відразу, бо більше не міг роздивитися через світло лампи, яке засліплювало, змушуючи очі сльозитися.

– Ну, то й що – поділишся зі мною інформацією? – посміхаючись, промовив Алекс. От так би й зітер кулаком оцей дурнуватий вираз на його обличчі! Чогось він починав мене надзвичайно дратувати.

– Ти, Алексе, трохи не прорахував. Ані я, ані Лі нічого не дізналися корисного поки що. Ну, а, якби я щось і знав, то точно не сказав би тобі.

Раптом я відчув сильний удар, який прийшовся збоку й ледь не перекинув мене на підлогу.

– Ти тут не став із себе найрозумнішого, – сказав Алекс і повторив питання ще раз.

Але я тільки посміхався, дратуючи його.

Наступний удар був вже з іншого боку, але це нічого не змінило. Удари повторювалися, поки я не відключився.

Тепер охоронці підняли мене й підвели до якогось столу. Вклавши мене та прив’язавши руки, заливали періодично водою. Алекс постійно запитував одне й те саме, та у мене не було чого йому відповісти. Ледь не втопивши мене буквально у літрі води, він мене відпустив. Я важко дихав і кашляв, намагаючись звільнити легені від рідини.

– Ну, добре. Якщо так не хочеш, то буде по-іншому, – зауважив Голова Клану, наказуючи мене розв’язати.

Звісно, я розумів, про що він. Лі! Можливо, вони катуватимуть і її, але я сподівався, що до цього не дійде.

Мені знову зв’язали руки й потягли довгим коридором, потім на сходи, аж поки зрештою ми не опинилися у доволі просторій кімнаті. Алекс у своєму чорному костюмі виглядав якось надто вже офіційно. Мене поставили на коліна перед ним по центру кімнати, наказавши чекати. Я ледь тримався, але намагався якось себе підбадьорювати з усіх сил, аби тільки не надто засмутити Лі. Я відчував, що останнім часом ми зблизилися, і це не могло не радувати. Проте, я не знав, чи доживу до тих часів, коли нас дадуть спокій. Чи цього взагалі не буде, тому що світу настане кінець?

Коли до кімнати завели Ліен, вона відразу кинулася до мене, щось розпитувала, гладила по голові, обережно, боячись зачіпати мої рани. Алекс же тільки самовдоволено сміявся.

Раптом я відчув, як моє горло стискається і кисень майже не доходить до легенів. Я борсався, намагаючись звільнитися, та все було марно. Єдине питання у Голови Клану було про книги. Я просив, ні, благав Лі нічого йому не розповідати. Я на це сподівався, бо сам нічого не знав, але не був впевнений, що й вона також.

Магічний вплив посилювався і я не витримав – мене ковтнула темрява.

Я отямився через певний час у тій самій маленькій кімнаті, де мене замкнули відразу. Холодна підлога не сприяла тому, аби можна було на ній довго лежати. Тому довелося підвестися. І, хоч тіло боліло, та я все одно потроху ходив, аби не змерзнути остаточно. А потім згадав про магію. Її можна було б використати зараз.

Я сконцентрувався, сподіваючись, що мій жахливий стан не впливатиме на це. Та я нічого не відчув. Взагалі. Звісно, Алекс же показував амулет, який блокує усі магічні ефекти, крім його власних. Але засмучуватися я буду потім. А тепер маю щось придумати.

Неохоче я всівся на холодну брудну підлогу, підігнув ноги та прийнявся медитувати. Мої думки пливли чітко та ясно, вишиковуючись у причинно-наслідкові зв’язки, показуючи мені можливі результати того, що відбувалося. А вже десь за годину я відчув, що мені стало набагато краще – думки прояснилися і я заспокоївся.

Коли прийшов охоронець і приніс їжу, я заговорив до нього.

– А можна мені останнє бажання?

Той якось недовірливо поглянув на мене і нічого не сказав. Але я продовжив:

– Дозволь мені попрощатися з дружиною. Будь ласка. Всього п’ять хвилин. Благаю.

Вочевидь, він ще не зовсім втратив якісь відчуття, бо мені здалося, що вираз його обличчя змінився.

– Я нічого не буду робити, все одно мені немає сенсу, ти й так це знаєш. Магія тут не діє, руки можеш навіть зв’язати. Та й ноги теж. Я готовий стрибати, аби тільки побачити її. Востаннє…

Я бачив, як загорівся вогник сумніву в його очах, а тому не відступав.

– Розумієш, ми нещодавно одружилися… А тепер нас розлучили. Назавжди. Я ж знаю, що завтра нас не стане. Благаю, друже, допоможи!

Охоронець, який вже зібрався виходити, розвернувся, пильно глянув на мене, мабуть, переконуючись, чи говорю я правду. Але я не брехав. Я дійсно хотів побачити її.

– Пішли! Тільки тихо і без жартів! – охоронець повільно відчинив двері, які зарипіли на весь коридор.

Він привів мене до такої самої кімнати тільки в іншому кінці коридору. У мене з’явився шанс хоча б зізнатися Лі, як я її кохаю.

Ми обіймалися, я витирав її сльози, що бігли солоними ріками по її щоках, гладив її волосся та заколисував, немов малу дитину. А найголовніше – я відчував тепло, з яким вона дивилася на мене, навіть з огляду на те, що було темно. Я намагався її заспокоїти, щось придумати, але, здається, було тільки гірше. Бо вона розуміла – ми бачимося востаннє. Як би там не склалося, ми розуміли, що Алексу зайві свідки не потрібні. І, щойно ми виконаємо свою місію, він нас позбудеться. Ми говорили й говорили, і обіймалися, не в змозі зізнатися одне одному в тому, що не маємо майбутнього.

Але раптом Ліен видала фразу, якою перевернула мій світ. Вона запропонувала, аби я вбив її! Вона хотіла не бути причиною руйнації світу, і я чудово її розумів. Але як я міг на таке піти, коли до нестями кохав!

Та, найголовніше, тепер я знав, що і вона кохає мене! Усі ці страждання були варті того, щоб це почути, але не такою великою ціною!

Раптом такий чудовий і щасливий момент було вщент зруйновано. Двері зарипіли й відчинилися, пропускаючи двох охоронців, які волочили мене від моєї єдиною, моєї коханої.

– Я кохаю тебе! – гукнув я востаннє, сподіваючись, що вона почує, що це грітиме її останні години життя.

Мене знову притягли до кімнати, де посередині стояв стілець. Навпроти мене став Артур, а потім… Охоронці притягли того, хто привів мене до Ліен прощатися. Його очі були сповнені жаху. Він розумів – це його останні хвилини життя.

Я підхопився зі стільця:

– Ні! Благаю! Я умовив його! Не чіпайте, він не винен!

Але, отримавши сильний удар в обличчя, я впав на стілець, на мить занурившись у темряву. Отямився тоді, коли відчув, як мене ляскають по обличчю та хлюпають водою. Алекс знову посміхався.

– Ти як ота принцеса, як там її? Спляча красуня! Але цілувати тебе ніхто не збирається! Але я тобі покажу інше шоу!

Він витягнув пістолета з-за поясу, зняв із запобіжника й вистрілив прямо в голову молодого охоронця, змусивши мене дивитися на це, бо чоловіки з боків тримали мене так, щоб я міг добре усе роздивитися.

– Ти покидьок! – процідив я крізь зуби.

Але той не зважав.

– На тебе завтра чекає те саме, любий друже. Якщо твоя дорогоцінна Ліен не розкаже усе, що знає, і не допоможе мені з тим клятим Порталом!

За цим я відчув ще кілька ударів і знову втратив свідомість, очунявши вже у своїй кам’яній в’язниці. Не знаю, чи довго я лежав, не маючи сил піднятися, але згодом згадав за Лі. І як вона зможе боротися, якщо здамся я? ні, я не можу цього допустити! Я її захисник і мені не можна розкисати.

Тіло жахливо боліло, одне око запливло, а друге ледь бачило. Під пальцями я відчував запеклу кров. Але вирішив, що треба хоч трохи відпочити. Можливо, це лише погіршить становище, а можливо, я взагалі не прокинусь. Але сидіти ось так було надзвичайно нудно.

Та, не дивлячись на бажання, сон не йшов. Я пригадував усе, що сталося за останні місяці мого життя. І все здавалося сном, а не реальністю.

Двері знову зарипіли, і я почав подумки прощатися зі світом. У кімнаті, де я вже був одного разу, коли привели Ліен, стояв Алекс та охоронці. Не говорячи ні слова, він тільки якось зі злістю поглянув на мене і, після того, як він зробив короткий кивок головою, я відчув різкий удар, і темрява знову прийняла мене у свої холодні обійми.