Ловець снів

Поснідавши, я взяв машину й подався в ту саму кав’ярню, сподіваючись знову побачити таємничу дівчину. Хто ж вона така, що навіть снилася мені. Шкода, що сьогоднішньої ночі я уві сні не роздивився, хто ж це був.

Всю дорогу думаючи про завдання, яке ще й виявиться приємним, як я на те сподівався, я щиро радів. Мабуть, вперше з того часу, як потрапив до Школи Ловців. Відчувалася свобода, хоч, на жаль, і без особливої довіри. Але про це згадувати зовсім не хотілося, тож я зосередився на тому, яким чином буду збирати інформацію.

Відкривши двері кафе, я почув вже знайомий дзенькіт, що сповіщав про клієнта. З кухні вийшов бармен, який у такому маленькому закладі був і за офіціанта, і за кухаря, я думаю. Високий, але вже не надто стрункий, чоловік поглянув у мій бік. Я зайняв місце біля вікна для кращого огляду.

Меню особливим різноманіттям не відрізнялося, але сидіти я мав тут ще довгенько, перш ніж сподівався побачити дівчину. Але, щойно поснідавши, нічого, крім чаю, не хотілося. Потягуючи ароматний напій, я все ще намагався знайти щось на Ліен Шоу в інтернеті, поглядав на годинник та у вікно.

Вже десь за пів години я побачив дівчину, яка бігла через дорогу у напрямку того місця, де я сидів. Моє серце піднялося й опустилося, але це була не та, яку я бачив уві сні, та яку сподівався побачити знову. Раптом з-за рогу вилетів чорний мінівен, зачепив дівчину, яка тут же впала на тротуар, та помчав геть від місця пригоди, лишаючи за собою лише хмару пилу.

Все сталося настільки швидко, що я й відреагувати не встиг. Лише після того, як машина зникла, я підскочив і, гукнувши бармену викликати швидку, рвонув на вулицю.

Я впізнав її – це була чарівна подруга дівчини з мого сну. Її темне волосся розлетілося по асфальту, на якому розпливалася червона пляма. Займати постраждалу я не став, бо боявся зробити ще гірше, ніж було. Але перевірив – пульс є, хоч і слабкий. Жива!

Саме в цей момент з кав’ярні вибіг чоловік, якому я крикнув про швидку, і повідомив, що вона вже в дорозі. Я витягнув з кишені гроші за каву і простягнув йому, аби той не хвилювався, що таким чином я намагаюся втекти від сплати рахунку. Він махнув рукою і сказав:

– Нехай, я бачу, ти добра людина. Колись зайдеш ще, а тепер треба допомогти дівчині. Розумієш, я не можу кинути робоче місце…

– Дякую, – звісно, я знав, про що він, адже дівчина опинилася тут сама, і не міг же я лишити її посеред вулиці й піти у своїх справах, тим більше, що вона все одно стосувалася моєї таємничої незнайомки.

Чоловік повернувся до кав’ярні, бо дзвіночок на дверях повідомив про відвідувача, який увійшов, поки ми розмовляли. А я ж, скориставшись моментом, поки ніхто не бачить, вирішив перевірити сумочку дівчини, яка відлетіла трохи вбік.

У ній я знайшов гаманець, ключі й купу дівочих дрібничок, на кшталт помади та дзеркальця. Але документи, які знаходилися у гаманці, були найбільшим скарбом. Бо на водійському посвідченні була фотографія цієї бідолахи й прізвище «Ліен Шоу»!

В моїй голові відразу промайнула думка, що ось воно – розв’язання моєї проблеми. Але, на жаль, я б мав її вберегти, а не чекати на її смерть. Та ще й дані зібрати. А тут ось тобі, маєш. Та це було пів біди. Треба з’ясувати, де вона живе. І, якщо це не збіг, в чому я не сумнівався, то треба повідомити Алексу, аби він щось вже з цим вирішив, бо ми, виявляється, йдемо на крок позаду тих, хто прибирає нещасних бідолах, яким не пощастило народитися саме у визначений день. А це ще раз доводить, що в організації хтось зливає інформацію ворогам.

Поки я розмовляв з Головою Клану, до того ж не повідомив про те, що дівчина ще була жива, і попросив його з’ясувати місце її проживання по своїх каналах, назвавши йому номер водійського посвідчення, під’їхала швидка.

Я зголосився поїхати з дівчиною до лікарні, назвавшись її чоловіком. Усім було насправді байдуже, хто я, тож документи мої ніхто не перевіряв. Я взяв її сумочку з собою. Ключі від оселі потерпілої вже лежали у моїй в кишені. Лишилося ще дізнатися, де вона проживає, та нанести візит, який, можливо, дасть мені хоч якісь підказки.

Довгі години очікування на результати обстеження були тривожними й нудними. Звісно, я не так хотів познайомитися з нею, не так хотів, аби усе сталося, але тепер міг лише сподіватися на диво. Це було б чудово, якби вона вижила. Зазвичай жертви наших ворогів не виживають ніколи. А тут лікар сказав, що, якби не я, якби швидка приїхала кількома хвилинами пізніше, то у неї б було менше шансів на одужання.

Змучений, але задоволений, він вийшов до мене і сказав, що вона виживе.

– Їй справді пощастило – струс мозку і кілька синців! Я навіть не уявляю, як таке можливо! Ми думали, що вона на межі смерті, але обстеження показало, що з нею все буде добре. Це справжнє диво! Ваша дружина народилася у сорочці! – сказав він і пішов у справах, дозволивши мені пройти у палату.

Я подякував і пішов, намагаючись швидко придумати пояснення для Ліен, якщо вона раптом вже отямилася. Зазирнувши до палати, я побачив, як вона лежить із закритими очима на ліжку, тож, не захотів її будити й вийшов знову в коридор. Саме подзвонив Алекс, назвавши мені дані, які зміг дізнатися.

Перш за все, я купив у крамниці, що була неподалік, чарівні квіти й попросив медсестру поставити їх у палаті, передавши, що повернуся після роботи. А справ у мене було просто ціла гора. Для мого плану потрібно було заскочити до квартири дівчини, потім повідомити їй на роботу та подрузі, аби та не підняла паніку.

Я поглянув на годинник. Обідня перерва вже, мабуть, скінчилася, і скоро їй почнуть телефонувати з роботи, тож я радів, що придумав забрати її телефон з палати. А вже за кілька хвилин, коли я прямував до її дому, екран засвітився і на ньому й справді з’явилося зображення дівчини з мого сну з підписом «Мел». Це було досить дивно, адже я весь час думав, що вона і є мій об’єкт. Але доля іноді підносить нам сюрпризи!

– Лі! Привіт! Ти де? – торохтіла вона. – Ти ж, наче, тільки за кавою вийшла? – не даючи мені жодного шансу вставити хоч слово, продовжувала говорити дівчина. – Лі? Це ти?

– Привіт! Ні, це не Лі. Вона потрапила в аварію і тепер поки що не може нікого бачити. Чи не могли б ви передати її босу, що вона, поки що, не зможе працювати.

На кілька секунд у телефоні було тихо. Вочевидь, подруга була шокована.

– Що? Як? Дозвольте запитати, а ви хто?

– Пробачте, маю йти, – я не міг зараз швидко пояснити все, тим більше був за кермом, тому просто обірвав виклик і вимкнув телефон.

Зайшовши до квартири Ліен, я уважно роздивлявся навколо, намагаючись зрозуміти, яким життям вона жила, що любила, з ким спілкувалася. Фотографій було мало, речі були тільки її. Вочевидь, моя задача трохи спроститься. Здавалося, що Ліен або ж не мала часу з кимось спілкуватися, або у неї просто не було близьких. Лише подруга зможе стати на заваді. Але я вже якось спробую цьому зарадити.

Я зібрав найнеобхідніше, відшукав документи, медичну страховку та особисті речі, намагаючись зробити все таким чином, ніби це було не пограбування. А тому залишив після себе все так, як і було. Витер всі відбитки, як справжній злодій, зачинив квартиру і вийшов.

Тепер треба було подумати про те, як дівчину захистити після того, як її випишуть з лікарні. Стоп! Лікарня! Я ж маю повернутися!

Якомога швидше я помчав туди, остерігаючись чергового нападу на Ліен через витік інформації. Та, на щастя, Алекс про те, що дівчина вижила, нічого не знав. Тож, буду сподіватися, що й ніхто з ворогів про це поки не знає. Але я можу йому і не повідомляти про це якийсь час. А трохи згодом буде видно.

Тепер я прийняв остаточне рішення, яке здавалося єдиним правильним на той момент – раз вже я видав себе за її чоловіка, то вже буду йти до кінця, хай там як. А далі – не знаю. Коли вона отямиться, спробую все це їй пояснити. Та повертатися додому їй не можна. Щось мені підказувало, що ця дівчина – особлива. Не дарма ж той сон вивів мене на цю кав’ярню!

Та, згадавши й про свій нещодавній «нічний набіг», вирішив, що мені теж потрібен захист. Тож, дорогою заїхав до фірми, яка спеціалізується на охороні й домовився про встановлення відеокамер та сигналізації у моїй квартирі. Також я в останній момент згадав про обручку, якої на пальці Ліен, звісно, не було, але, не знаючи розміру і лаючи себе, що не здогадався поміряти відразу, я зайшов до ювелірного магазину і купив ту, яка, як мені здавалося, мала б їй підійти.

Це була маленька та ніжна золота обручка з кількома невеличкими камінцями, що яскраво виблискували на світлі. Грошей у мене вистачало, тому що такі, як я, їх, звісно, ніколи не мали. Але й таких, як Алекс, у Клані було дуже багато. От вони й утримували всіх, роблячи щомісячні внески у спільну казну. Вони хотіли бути єдиними, хто залишається правити на цій планеті. І конкурентів вони знищували нещадно.

Прихопивши фруктів та шоколаду, я піднявся до палати. Мені сказали, що Ліен отямилася, тож, треба було починати гру.

Я обережно зайшов до палати, зовсім не маючи поняття про те, як себе поводити й що говорити. Та у мене в руках були подарунки, а це додало трохи впевненості.

– Привіт! Ти отямилася! – я розплився в усмішці, підходячи ближче.

– Вітаю! А хто Ви? Я Вас знаю? – здивовано та обережно промовила Ліен.

– Звісно, люба! Я – твій чоловік!