Подружжя

Протягом усього часу лікування я щоденно відвідував її, намагався розважити. Більшість часу відпочивала, бо їй важко було сконцентруватися, та й проблема з пам’яттю нікуди не зникла. Звісно, лікарі казали, що поступово вона відновиться, але залишався шанс, що покращення буде незначним, або ж його не буде взагалі.

Я бачив, як важко їй сприймати усе, що я їй розповідав про нас, бо вона геть нічого не пам’ятала з останніх подій. Але я старався, як міг, аби тільки їй покращало. І поступово мені почало здаватися, що я зміг трохи розтопити лід між нами через цю кляту аварію. При моєму приході Ліен вже усміхалася, радіючи, що скоро зможе повернутися додому.

Але й тут на неї чекав сюрприз – вона не впізнавала нічого, що її оточувало, хоч як я не старався переконати її, показуючи речі, що були перенесені з квартири, де вона жила. Мені було шкода дівчину, але, чим більше я спілкувався з нею, тим більше розумів, що вона особлива.

Наступного дня я мусив відправитись на зустріч з Алексом, щоб відзвітувати про те, що сталося. Якось дивно й лячно було залишати Лі у моєму домі, який тепер перетворився на наше родинне гніздо.

Усе в Школі Ловців виглядало так, ніби я залишив це місце багато років тому. Було трохи дивно згадувати, що я тут жив і навчався, тренувався й дізнавався про Хранителів, демонів та Ловців. Це виглядало якимось дивним сном, нереальним, сповненим турбот та пригод.

– Проходь, Артуре! Розповідай! – запросив мене Голова Клану до свого кабінету.

– А що розповідати? Я й сам нічого не розумію, але у мене дивне відчуття саме поруч з Ліен. Мені здається, що або з нею щось не так, або зі мною. Можливо, я просто захопився останнім часом…

– А, може, ти просто закохався? – хитро посміхнувшись, промовив Алекс.

На це я нічого не відповів, бо сидів, замислившись.

Розмовляли ще довгенько, але я згадав, що не можна Ліен надовго залишати саму, та Алекс дав мені ще завдання на сьогодні, яке я мав виконати дорогою додому. І, хоч там було все дуже просто – заїхати за адресою, попитати сусідів, та все одно зайняло певний час. Тож, додому я повернувся вже ввечері.

Я заходжу потихеньку аби раптом не розбудити Лі. Та вона сидить у темній вітальні.

– Привіт, люба! Я думав, що ти відпочиваєш, – промовив я, погладжуючи її довге темне волосся.

– Привіт! Я спала, але тепер у мене шалено болить голова. Здається, що вона зараз розіб’ється!

– Ти якась втомлена й схвильована. Щось сталося? – заглядаючи в її очі, запитую.

– Та ні, начебто. Просто втомилася, – здається, вона чогось недоговорює, або приховує. Та все одно я маю до кінця грати свою роль, поки це буде потрібно.

– Може, приляжеш? – я проявляв турботу й ніжність, сподіваючись, що це допоможе, бо лікар наказав уникати спогадів про аварію, яку вона не пам’ятала, а тому ми зійшлися з ним на тому, що я розповідатиму їм, наче вона просто впала, коли поливала квіти, бо вони стояли на шафі. Табуретка під нею раптом зламалася, і вона вдарилася головою.

– Добре, мабуть, так буде краще.

Я приніс їй ліки проти головного болю, вкрив і вимкнув світло. Сам зайшов до свого так званого офісу – найменшої кімнати у квартирі, де я міг спокійно попрацювати. Сюди ж до ноутбука були підключені камери, які були у квартирі, тож я міг відстежувати дії своєї дружини.

Переглядаючи запис, я помітив, що вона ненадовго виходила з дому, але повернулася наляканою, що було видно з її поведінки. А потім довго ходила з кутка в куток, а, втомившись, сиділа, дивлячись просто перед собою.

Нарешті, вимикаю ноутбук і відправляюся спати. Не встигаю дорахувати до десяти, як відчуваю, що занурююся у сон.

Раптом бачу себе на темній вулиці, ледь осяяній місячним світлом – машини, будинки, магазини, ліхтарі, дерева, усе, ніби у казці. Але, напевно, це просто сон. Тихо й порожньо. І майже зовсім темно. Ліен немає поруч, але чую дивні звуки, низькі голоси та шум, який наростає, намагаючись мене налякати. Але я не з лякливих, та й вже розумію, що це.

Десь попереду бачу жіночу постать, яка розгублено озирається, стоячи посеред вулиці. Я вже знаю, хто це і чому я тут. А це означає – потрібна допомога. Тому забираюся у темряву, шукаючи способів, як не налякати ще більше, але вивести із цього жахіття. Бачу, як жінка повертає за ріг вулиці, а там вже стоїть чийсь забутий велосипед. Пощастило!

Сподіваючись, що це їй допоможе, я мчу слідом, намагаюся ховатися у тіні будинків. Раптом бачу, як вона перечіпається через щось і шкереберть летить убік. Моїм першим бажанням є підбігти, але я на мить зупиняюся, оцінюючи ситуацію та небезпеку, яка супроводжує жінку.

Якийсь самотній чоловік їде на скутері. Дивно, чого б це раптом він тут був? Але це не важливо, проте потрібно. Я наздоганяю його біля одного з поворотів і, раптово гукнувши, змушую зупинитись. Переляканими очима він дивиться на мене, але підкорюється, віддаючи шолом і транспорт, а потім тікає якнайдалі від мене, мабуть, радіючи, що я його не вбив. Повернувши в інший бік, благаю небеса про те, аби жінка бігла у потрібний бік і мені не довелося довго шукати її.

Та ось, нарешті, я бачу її, ледь виїхавши з двору. Я даю їй змогу побачити мене, їду повільно, змушуючи задуматись над тим, що це її шанс на порятунок. Зупиняюся неподалік, і, залишивши ключі, виходжу й прямую до одного з під’їздів, який, наче для мене, відчинений. Звідти спостерігаю, як Ліен, а це саме вона, сідає на скутер і мчить якнайшвидше з цього місця так, ніби за нею женуться усі демони світу.

Після цього я ще кілька хвилин стою у під’їзді, вагаючись, та потім все ж наважуюсь повернутися додому, нехай і уві сні, але все ж таки йти більше немає куди, а просто так, навіть у сновидінні, тинятися нічними вулицями якось неприємно.

Більше ніяких дивних звуків я не чую, нічого за мною не женеться, тож я спокійно повертаюся додому, відчиняю двері й вкладаюся спати.

Через якийсь час відчуваю рух поблизу. То Ліен перевертається з боку на бік. Але я не розумію, чи я ще сплю, чи вже ні. Вирішую запитати:

– Чого це ти не спиш? Котра година?

Чую коротке й часте дихання, наче від переляку чи пробіжки. Або ж просто жахливий сон змусив її злякатися. Та вона намагається приховати свій стан і, вирівнявши дихання, відповідає:

– Та спи, спи. Мені води захотілося попити. Я вже лягаю.

Тут же завмирає, і вже за кілька хвилин дихання вирівнюється та уповільнюється. Вочевидь, заснула. А я ще кілька хвилин дослухаюся, поки очі не закриваються самі собою і більше снів цієї ночі я не бачу.

Прокинувшись трохи раніше, я тихенько підіймаюся та йду на кухню готувати сніданок. Хочу порадувати Лі та зробити сюрприз. Може це покращить її настрій? Омлет з помідорами, бутерброди та кава – не надто вишуканий сніданок, та, думаю, їй має сподобатися.

Аж ось і Ліен заходить до кухні у коротенькому рожевому халатику, який я прихопив з її квартири. Вона виглядає просто неймовірно і я не втримуюся – на її привітання і легкі обійми, я легко цілую її, запрошуючи до сніданку.

Саме зараз я починаю відчувати, що ми поводимося, як справжнє подружжя. І це добре, я думаю. Це буде краще для неї. Так у мене більше шансів захистити її. А ще я маю розібратися, чи й справді вона та, кого шукають усі Ловці? Тому маю повернутися до школи та опрацювати деякі свідчення, поритися в книгах та документах, аби у цьому пересвідчитися. А потім розповісти все Алексу.

Ми закінчили снідати, і я зайшов до свого так званого кабінету, аби перевірити пошту. Та раптом подзвонив Голова Клану і попросив приїхати. От і чудово, якраз і зроблю те, що задумав. Я зачинив двері й підійшов до Лі. Поцілувавши її, промовив:

– Вибач, люба, мені треба на роботу. Термінова справа. Без мене – ніяк. Намагатимусь швиденько. – А потім мені раптово спала на думку чудова ідея. – Може, сходимо кудись повечеряємо?

Лі з радістю погодилася, ми попрощалися, і я вийшов.

Розібравшись із завданням Алекса, я зазирнув до бібліотеки у пошуках того, що допоможе мені дізнатися більше. Але серед такої кількості книг було дуже важко зорієнтуватися.

Раптом задзвонив телефон. Ліен запитала про весільні фото, які ніяк не могла знайти.

– Дідько! Дідько! Дідько! – вилаявся я, прикривши рукою телефон. І, попросивши пошукати ще, поклав слухавку. Я зовсім забув за ті кляті фотографії! Але, їх же і не було. Тому треба було щось терміново вирішувати.

Перебравши в голові усіх, кого міг би попросити про допомогу, зупинився на одному знайомому, який міг зробити такі фотографії, і зателефонував йому. За певну плату він, звісно, погодився, але треба було декілька вдалих знімків Ліен та моїх аби все це влаштувати. А для цього я мав заїхати до її квартири та пошукати у її комп’ютері та альбомах, а потім завезти йому.

Поглянувши на годинник, я згадав, що обіцяв передзвонити моїй так званій дружині, а ще обіцяв їй сходити кудись, але тепер мав владнати усі справи. Тому подзвонив їй та перепросив, що затримуюся.

Дорогою ще раз дзвоню їй, аби впевнитися, що з нею все гаразд, і по голосу здогадуюся – розбудив.

Повертаюся додому пізно, втомлений, але задоволений – я знайшов кілька вдалих фото Ліен, з яких мій знайомий зробить справжнісінькі шедеври. Вже за кілька днів він обіцяє показати мені проміжний результат. А от з моїми фотографіями біда. У мене їх просто немає. Тому тут ще задача їх зробити. Тож, наступні дні будуть напруженими. Бо, якщо вже Ліен почала шукати фотографії, то так просто про них не забуде.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Ярина Мартин
19.03.2023 18:25
До частини "Подружжя"
Дивно, чому лікарі заборонили розповідати про аварію. Вона ж не несе за собою ніяких травматичних спогадів, пробудження яких могли б викликати погіршення стану.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше