Приманка
Повертався додому я дуже засмучений і надзвичайно роздратований. А попереду чекала зустріч з Алексом, де я повинен відзвітувати про те, що відбулося.
– Ти в порядку? – запитав він відразу, коли побачив мене.
– Так, в нормі, – простягаючи руку у відповідь, промовив я сумно.
Ми розмістилися у його кабінеті, де нам ніхто не міг завадити поговорити. Так дивно було знову повернутися сюди. Мені здавалося, що навчання тут було дуже-дуже давно, а не з тиждень тому. Після таких неймовірних пригод та місць, де я побував, усе тепер настільки контрастувало, що просто здавалося сном. Чи те, що було тут, чи те – що у горах. Поки що я не розібрався.
– Я чув, що сталося у Катманду, – сказав чоловік, співчутливо дивлячись мені в очі.
– Так…
– І знаєш, я вирішив, що тобі треба доручити важливу місію…
– Наче ця була не така… – бовкнув я, лаючи себе за нестриманість.
– Ти бачив тих трьох, але чи міг би впізнати? – я, здається, починав розуміти, куди хилить Алекс.
– Ні, не думаю. Я бачив їх кілька секунд і то зі спини.
– Але, ти, думаю, впораєшся. Підготовка відповідна в тебе є…
Та після усіх цих подій та смертей я вже не був настільки в тому впевненим.
– А що зі зброєю, до речі? – поставив я питання, яке мене найбільше цікавило на даному етапі.
– Буде тобі й зброя, Артуре, – якось хитро посміхнувся він.
– Ой, тільки не кажіть, що це буде меч! – я вже готовий був закотити очі, але стримався.
– Жарти жартами, але ти ж знаєш, що то – особлива зброя. А наш суперник – ой який не простий! Їх автоматом не візьмеш! Ні, є у нас і вогнепальна зброя, звісно, для них приготована, але от кулі… дуже довго та дорого. Не те, що меч – раз викував і століттями можна користуватися.
– Алексе, зараз же літо! І куди я на вулиці маю того меча ховати? Чи ви думаєте, що поліція просто удаватиме, що не бачить, як містом гуляє якийсь озброєний псих з довжелезним мечем?
Він засміявся, мабуть, уявивши картину, яку я йому змалював.
– Добре, добре. Умовив. Візьмеш пістолет і щось маленьке, ножа чи кинджала. Так я хоч буду впевненим, що ти не пропадеш.
Голова Клану повідомив мені про це угрупування, яке заважає нам відстежувати народжених у потрібний день та вбиває їх, вочевидь теж шукаючи Обраного.
Вони були не просто суперниками. То були вороги номер один – демони, які колись давно, коли, за легендою, портал до інших світів у Атлантиді було відкрито, проскочили у наш світ в надії приготувати його для своїх братів. Вони вселяються у будь-кого і керують ним задля досягнення своєї мети.
Відтепер мені потрібно вистежувати їх і вбивати, якщо натраплю, чи викликати спеціальну групу, як у Непалі.
Так собі задача, маю я сказати. Але рішення приймати не мені. Тому, отримавши зброю в арсеналі, я пішов до виходу якомога швидше, бо все тут мені нагадувало про Крістіну. Я навіть і забув про іншу, якій заборонили наближатися до мене. Та її очі безвідривно слідкували за мною з укриття, і я це добре відчував та не подав виду, щоб не дарувати марної надії дівчині.
Та й взагалі, під час навчання ми розмовляли з Алексом та іншими тренерами про те, що нам не слід зближуватися з кимось через загрози, які переслідують Ловців весь час.
Повертатися у квартиру я не хотів, а тому просто пішов до невеличкого хостела на в’їзді до міста. На сьогодні з мене вистачить пригод, а завтра маю вирішити, що робити і як саме виконати завдання Голови Клану.
Та, лежачі на ліжку й слухаючи дихання ще двох сусідів по кімнаті, я почав розмірковувати. Сон не йшов, я довго крутився, а в голові коловорот думок ніяк не заспокоювався.
Я піднявся й тихо вийшов з кімнати, сподіваючись, що прогулянка на свіжому повітрі посприяє моєму засинанню.
Щойно я причинив двері, вийшовши у коридор, як почув звук розбитого скла у кімнаті. Потягло димом. Тут же повернувшись, я намагався відчинити двері, бо почув страшні крики хлопців, зачинених серед полум’я, яке швидко розгорялося.
Але рішення було – я вибив ногою хиткі двері й хлопці, кашляючи та дякуючи, вибралися в коридор. Витягнувши телефон з кишені, я викликав пожежників.
Кімната, в якій я ночував, як і сусідня, яка, на щастя, в ту ніч була порожньою, вигоріла вщент. Пощастило, що зброї при мені не було, бо я вирішив залишити її в машині у спеціальному тайнику, який навіть при пограбуванні навряд чи знайшли б.
Сидячи на ґанку хостелу, я думав подзвонити Алексу та повідомити новини, але, глянувши на годинник, який показував майже другу ночі, вирішив таки зачекати до ранку.
Отже, ці демони слідкували за мною, очікуючи, що я приведу їх до Обраного. Чи вони вирішили мене прибрати, бо я заважав їм. Чи дізналися, що я полюю на них? В будь-якому разі, це означало, що у самому Клані Хранителів завівся щур, який зливає інформацію. Або ж, що було б краще для мене, що вони самі відстежували мене. Може, їм просто пощастило? Та це можна використати на свою користь і влаштувати пастку, зігравши роль живця, а вони, сподіваюся, не забаряться. От тут я вже й буду готовий.
Власник хостелу був вдячний, що я вчасно викликав пожежних, а чоловіки – за те, що врятував, тож мене радо залишили в іншій кімнаті, а вранці ще й нагодували.
Пізно прокинувшись та з’ївши все, що запропонували, я дістався міста автобусом і просто тинявся вулицями, намагаючись показати демонам, який я необережний, стимулюючи напасти. Але невдовзі це мені набридло і я зайшов до одного з кафе, сів за стійку та замовив лимонад.
– Кави, будь ласка, американо з молоком і цукром, – почув я біля лівого вуха милозвучний голос.
Це поруч присіла молода жінка з довгим темним волоссям.
– Не запізно для кави? – не витримав я та звернувся до неї, усміхаючись. Чи то настрій у мене був такий, чи просто скучив за нормальним людським спілкуванням.
– Важкий день, – втомлено усміхаючись, відповіла дівчина.
– Мабуть, робота замучила?
– Та є трохи… – відповіла дівчина, беручи каву й з насолодою роблячи ковток ароматного напою. І, хоч я ніколи не любив цей напій, але спостерігати за тим, як люди закривають очі, п’ючи його, було цікаво.
– У них, до речі, смачна кава, – поглянувши на мою чашку, сказала дівчина.
– Я не люблю її, але дякую за пораду! Можливо, колись спробую!
Глянувши на годинник, вона швидко допила та зіскочила зі стільця.
– Гарного дня! – кинула, виходячи з кав’ярні.
– І Вам! – відповів, дивлячись їй у слід.
Я розплатився та теж вийшов на вулицю, розмірковуючи над тим, чим займатися далі. Літо вступало у свої права. Сонечко, що яскраво сяяло на безхмарному небі, змушувало думати про затінок, таким вже було жарким його проміння. Молода зелень на деревах вже трохи згасла, а квіти жадали дощу.
Робити не було чого, тому що я ще геть зовсім не придумав, як виявити тих, про кого говорив Алекс. Тож єдине, чим зараз варто було зайнятися, це спостерігати. Я повільно йшов вулицею, обравши тіньовий бік, уважно роздивлявся перехожих, ризикуючи отримати по пиці, чи, в кращому випадку, викликати їхній гнів, бо люди не люблять, коли на них витріщаються.
Центр міста був у цей час не дуже людним – всі або ховалися від сонця, або ж ще не закінчили роботу. Машини снували вулицею, заповнюючи її вихлопами та шумом. Раптом десь почувся крик і лязкіт металу. За стільки місяців тренувань я вже тепер чітко вирізнив би його від тисячі інших звуків і з впевненістю міг сказати – десь поблизу розпочався бій з демонами!
Визначивши напрямок руху, я прискорив крок, а потім і взагалі перейшов на біг, тому що, можливо, хтось потребував моєї допомоги. Позаду в провулку я побачив групу людей, які не відразу зреагували на мою появу. Їх було двоє проти одного, а от хто на якому боці ще треба було з’ясувати.
Звісно, зі мною не було тієї зброї, на яку вже звик розраховувати, бо влітку її просто не було де й ховати, тому доводилося мати вогнепальну зброю та короткий ніж, який можна було приховати, але він би міг завдати рішучого удару в ближньому бою.
Чоловіки на мить завмерли, вочевидь не розуміючи, хто я і що тут роблю. Але, лише поглянувши у їхні очі, що палали червоним вогнем, я зрозумів, що сили тепер будуть рівними.
– Що ж ви, хлопчики, вдвох на одного нападаєте, га? – вирішив я відволікти їхню увагу, поки той, на кого нападали, міг би скористатися ситуацією на свою користь, що він, власне, і зробив.
Вже за секунду один з нападників лежав біля його ніг. Обернувшись на звук, з яким впав його напарник, другий з чоловіків відразу опинився там же. Ох і вправний же боєць! Думаю, якби не я, то він і сам би чудово дав собі раду з цими двома!
Тепер я міг роздивитися чоловіка, на якого напали ті двоє, більш детально. Доволі високий та худорлявий, з невеликою темною борідкою та таким же коротким хвилястим волоссям саме витирав свій кинджал, озираючись у пошуках шляху до відходу.
– Хто ти? – запитав.
– Я – ніхто, просто небайдужий перехожий, – Алекс попереджав про такого роду розмови з незнайомцями. Я обіцяв, що не порушу таємницю. Лише побачивши символ Клану Хранителів та почувши кодову фразу, я міг відкритися незнайомцю. Але з огляду на те, що хтось зливав інформацію зсередини, я навіть за цих умов не був готовий до відкритості.
Чоловік, оглянувши мене, скептично посміхнувся, прямуючи до виходу з провулка, хоча я ніяк себе не видав. Але, це ще як поглянути. І хто б захотів не викликати поліцію, а лізти у бійку з двома озброєними людьми заради допомоги? Так, отут я й проколовся…
– Ну, дякую тобі, ніхто, – поплескавши мене по плечу та широко всміхаючись, промовив незнайомець.
– Будь ласка! – сказав я, виходячи на вулицю слідом за ним.
На мить зупинившись, він повернув ліворуч та пішов вулицею, ховаючи зброю під широку сорочку. Поглянувши йому услід та розмірковуючи над тим, хто ж це був і чого на нього напали, я повернув праворуч, бо мені байдуже було, куди йти. Але раптово передумав, розвернувся на сто вісімдесят градусів і пішов за ним.
Відійшовши від місця сутички лише кілька десятків метрів, я почув звук гальм позаду себе й озирнувся. Темний автомобіль із тонованими вікнами зупинився за кілька метрів від мене, дверцята відчинилися й звідти висипало десь шестеро осіб в чорних костюмах із закритими обличчями озброєних, немов якісь спецпризначенці. Першою моєю ж думкою було бігти, бо сам би я точно не впорався з такою кількістю суперників. Але, не встиг я про це подумати, як ззаду мене вдарили по голові і я відразу відключився, ніби хтось вночі раптово вимкнув світло.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!