Приманка

Повертався додому я дуже засмучений і надзвичайно роздратований. А попереду чекала зустріч з Алексом, де я повинен відзвітувати про те, що відбулося.

– Ти в порядку? – запитав він відразу, коли побачив мене.

– Так, в нормі, – простягаючи руку у відповідь, промовив я сумно.

Ми розмістилися у його кабінеті, де нам ніхто не міг завадити поговорити. Так дивно було знову повернутися сюди. Мені здавалося, що навчання тут було дуже-дуже давно, а не з тиждень тому. Після таких неймовірних пригод та місць, де я побував, усе тепер настільки контрастувало, що просто здавалося сном. Чи те, що було тут, чи те – що у горах. Поки що я не розібрався.

– Я чув, що сталося у Катманду, – сказав чоловік, співчутливо дивлячись мені в очі.

– Так…

– І знаєш, я вирішив, що тобі треба доручити важливу місію…

– Наче ця була не така… – бовкнув я, лаючи себе за нестриманість.

– Ти бачив тих трьох, але чи міг би впізнати? – я, здається, починав розуміти, куди хилить Алекс.

– Ні, не думаю. Я бачив їх кілька секунд і то зі спини.

– Але, ти, думаю, впораєшся. Підготовка відповідна в тебе є…

Та після усіх цих подій та смертей я вже не був настільки в тому впевненим.

– А що зі зброєю, до речі? – поставив я питання, яке мене найбільше цікавило на даному етапі.

– Буде тобі й зброя, Артуре, – якось хитро посміхнувся він.

– Ой, тільки не кажіть, що це буде меч! – я вже готовий був закотити очі, але стримався.

– Жарти жартами, але ти ж знаєш, що то – особлива зброя. А наш суперник – ой який не простий! Їх автоматом не візьмеш! Ні, є у нас і вогнепальна зброя, звісно, для них приготована, але от кулі… дуже довго та дорого. Не те, що меч – раз викував і століттями можна користуватися.

– Алексе, зараз же літо! І куди я на вулиці маю того меча ховати? Чи ви думаєте, що поліція просто удаватиме, що не бачить, як містом гуляє якийсь озброєний псих з довжелезним мечем?

Він засміявся, мабуть, уявивши картину, яку я йому змалював.

– Добре, добре. Умовив. Візьмеш пістолет і щось маленьке, ножа чи кинджала. Так я хоч буду впевненим, що ти не пропадеш.

Голова Клану повідомив мені про це угрупування, яке заважає нам відстежувати народжених у потрібний день та вбиває їх, вочевидь теж шукаючи Обраного.

Вони були не просто суперниками. То були вороги номер один – демони, які колись давно, коли, за легендою, портал до інших світів у Атлантиді було відкрито, проскочили у наш світ в надії приготувати його для своїх братів. Вони вселяються у будь-кого і керують ним задля досягнення своєї мети.

Відтепер мені потрібно вистежувати їх і вбивати, якщо натраплю, чи викликати спеціальну групу, як у Непалі.

Так собі задача, маю я сказати. Але рішення приймати не мені. Тому, отримавши зброю в арсеналі, я пішов до виходу якомога швидше, бо все тут мені нагадувало про Крістіну. Я навіть і забув про іншу, якій заборонили наближатися до мене. Та її очі безвідривно слідкували за мною з укриття, і я це добре відчував та не подав виду, щоб не дарувати марної надії дівчині.

Та й взагалі, під час навчання ми розмовляли з Алексом та іншими тренерами про те, що нам не слід зближуватися з кимось через загрози, які переслідують Ловців весь час.

Повертатися у квартиру я не хотів, а тому просто пішов до невеличкого хостела на в’їзді до міста. На сьогодні з мене вистачить пригод, а завтра маю вирішити, що робити і як саме виконати завдання Голови Клану.

Та, лежачі на ліжку й слухаючи дихання ще двох сусідів по кімнаті, я почав розмірковувати. Сон не йшов, я довго крутився, а в голові коловорот думок ніяк не заспокоювався.

Я піднявся й тихо вийшов з кімнати, сподіваючись, що прогулянка на свіжому повітрі посприяє моєму засинанню.

Щойно я причинив двері, вийшовши у коридор, як почув звук розбитого скла у кімнаті. Потягло димом. Тут же повернувшись, я намагався відчинити двері, бо почув страшні крики хлопців, зачинених серед полум’я, яке швидко розгорялося.

Але рішення було – я вибив ногою хиткі двері й хлопці, кашляючи та дякуючи, вибралися в коридор. Витягнувши телефон з кишені, я викликав пожежників.

Кімната, в якій я ночував, як і сусідня, яка, на щастя, в ту ніч була порожньою, вигоріла вщент. Пощастило, що зброї при мені не було, бо я вирішив залишити її в машині у спеціальному тайнику, який навіть при пограбуванні навряд чи знайшли б.

Сидячи на ґанку хостелу, я думав подзвонити Алексу та повідомити новини, але, глянувши на годинник, який показував майже другу ночі, вирішив таки зачекати до ранку.

Отже, ці демони слідкували за мною, очікуючи, що я приведу їх до Обраного. Чи вони вирішили мене прибрати, бо я заважав їм. Чи дізналися, що я полюю на них? В будь-якому разі, це означало, що у самому Клані Хранителів завівся щур, який зливає інформацію. Або ж, що було б краще для мене, що вони самі відстежували мене. Може, їм просто пощастило? Та це можна використати на свою користь і влаштувати пастку, зігравши роль живця, а вони, сподіваюся, не забаряться. От тут я вже й буду готовий.

Власник хостелу був вдячний, що я вчасно викликав пожежних, а чоловіки – за те, що врятував, тож мене радо залишили в іншій кімнаті, а вранці ще й нагодували.

Пізно прокинувшись та з’ївши все, що запропонували, я дістався міста автобусом і просто тинявся вулицями, намагаючись показати демонам, який я необережний, стимулюючи напасти. Але невдовзі це мені набридло і я зайшов до одного з кафе, сів за стійку та замовив лимонад.

– Кави, будь ласка, американо з молоком і цукром, – почув я біля лівого вуха милозвучний голос.

Це поруч присіла молода жінка з довгим темним волоссям.

– Не запізно для кави? – не витримав я та звернувся до неї, усміхаючись. Чи то настрій у мене був такий, чи просто скучив за нормальним людським спілкуванням.

– Важкий день, – втомлено усміхаючись, відповіла дівчина.

– Мабуть, робота замучила?

– Та є трохи… – відповіла дівчина, беручи каву й з насолодою роблячи ковток ароматного напою. І, хоч я ніколи не любив цей напій, але спостерігати за тим, як люди закривають очі, п’ючи його, було цікаво.

– У них, до речі, смачна кава, – поглянувши на мою чашку, сказала дівчина.

– Я не люблю її, але дякую за пораду! Можливо, колись спробую!

Глянувши на годинник, вона швидко допила та зіскочила зі стільця.

– Гарного дня! – кинула, виходячи з кав’ярні.

– І Вам! – відповів, дивлячись їй у слід.

Я розплатився та теж вийшов на вулицю, розмірковуючи над тим, чим займатися далі. Літо вступало у свої права. Сонечко, що яскраво сяяло на безхмарному небі, змушувало думати про затінок, таким вже було жарким його проміння. Молода зелень на деревах вже трохи згасла, а квіти жадали дощу.

Робити не було чого, тому що я ще геть зовсім не придумав, як виявити тих, про кого говорив Алекс. Тож єдине, чим зараз варто було зайнятися, це спостерігати. Я повільно йшов вулицею, обравши тіньовий бік, уважно роздивлявся перехожих, ризикуючи отримати по пиці, чи, в кращому випадку, викликати їхній гнів, бо люди не люблять, коли на них витріщаються.

Центр міста був у цей час не дуже людним – всі або ховалися від сонця, або ж ще не закінчили роботу. Машини снували вулицею, заповнюючи її вихлопами та шумом. Раптом десь почувся крик і лязкіт металу. За стільки місяців тренувань я вже тепер чітко вирізнив би його від тисячі інших звуків і з впевненістю міг сказати – десь поблизу розпочався бій з демонами!

Визначивши напрямок руху, я прискорив крок, а потім і взагалі перейшов на біг, тому що, можливо, хтось потребував моєї допомоги. Позаду в провулку я побачив групу людей, які не відразу зреагували на мою появу. Їх було двоє проти одного, а от хто на якому боці ще треба було з’ясувати.

Звісно, зі мною не було тієї зброї, на яку вже звик розраховувати, бо влітку її просто не було де й ховати, тому доводилося мати вогнепальну зброю та короткий ніж, який можна було приховати, але він би міг завдати рішучого удару в ближньому бою.

Чоловіки на мить завмерли, вочевидь не розуміючи, хто я і що тут роблю. Але, лише поглянувши у їхні очі, що палали червоним вогнем, я зрозумів, що сили тепер будуть рівними.

– Що ж ви, хлопчики, вдвох на одного нападаєте, га? – вирішив я відволікти їхню увагу, поки той, на кого нападали, міг би скористатися ситуацією на свою користь, що він, власне, і зробив.

Вже за секунду один з нападників лежав біля його ніг. Обернувшись на звук, з яким впав його напарник, другий з чоловіків відразу опинився там же. Ох і вправний же боєць! Думаю, якби не я, то він і сам би чудово дав собі раду з цими двома!

Тепер я міг роздивитися чоловіка, на якого напали ті двоє, більш детально. Доволі високий та худорлявий, з невеликою темною борідкою та таким же коротким хвилястим волоссям саме витирав свій кинджал, озираючись у пошуках шляху до відходу.

– Хто ти? – запитав.

– Я – ніхто, просто небайдужий перехожий, – Алекс попереджав про такого роду розмови з незнайомцями. Я обіцяв, що не порушу таємницю. Лише побачивши символ Клану Хранителів та почувши кодову фразу, я міг відкритися незнайомцю. Але з огляду на те, що хтось зливав інформацію зсередини, я навіть за цих умов не був готовий до відкритості.

Чоловік, оглянувши мене, скептично посміхнувся, прямуючи до виходу з провулка, хоча я ніяк себе не видав. Але, це ще як поглянути. І хто б захотів не викликати поліцію, а лізти у бійку з двома озброєними людьми заради допомоги? Так, отут я й проколовся…

– Ну, дякую тобі, ніхто, – поплескавши мене по плечу та широко всміхаючись, промовив незнайомець.

– Будь ласка! – сказав я, виходячи на вулицю слідом за ним.

На мить зупинившись, він повернув ліворуч та пішов вулицею, ховаючи зброю під широку сорочку. Поглянувши йому услід та розмірковуючи над тим, хто ж це був і чого на нього напали, я повернув праворуч, бо мені байдуже було, куди йти. Але раптово передумав, розвернувся на сто вісімдесят градусів і пішов за ним.

Відійшовши від місця сутички лише кілька десятків метрів, я почув звук гальм позаду себе й озирнувся. Темний автомобіль із тонованими вікнами зупинився за кілька метрів від мене, дверцята відчинилися й звідти висипало десь шестеро осіб в чорних костюмах із закритими обличчями озброєних, немов якісь спецпризначенці. Першою моєю ж думкою було бігти, бо сам би я точно не впорався з такою кількістю суперників. Але, не встиг я про це подумати, як ззаду мене вдарили по голові і я відразу відключився, ніби хтось вночі раптово вимкнув світло.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.