Ловець снів

Я прокинувся раптово, ніби виринаючи з глибин океану, зробив глибокий вдих, а серце шалено калатало у грудях. Сон як рукою зняло. Мені згадалися події минулої ночі. Я озирнувся, але ніщо не нагадувало про той нічний ліс, де я зустрів тих дивних примар.

Це була звичайнісінька кімната. Білі напівпрозорі фіранки прикривали вікно, за яким яскраво світило сонце, і вони не могли стримати його променів. Десь дзижчала надокучлива муха та дзвінко билася у скло, намагаючись знайти вихід чи то навпаки – скінчити своє нікчемне життя самогубством. Прості дерев’яні меблі, серед яких просторе ліжко, на якому я прокинувся, шафа та дві невеличкі тумбочки зі світильниками, були доволі старомодними. Але світлі шпалери та картини, що висіли на стінах, робили цю кімнату дуже затишною та милою. Пейзажі на них були неймовірно красивими й дуже теплими.

Але я ніяк не міг пригадати, як тут опинився, і де це я взагалі? Може, я ще просто сплю? І я, прямо як у кіно, вщипнув себе за руку. Та ні, це точно не сон. Тоді не зовсім розумію, що зі мною коїться, бо пам’ять продовжує бойкотувати й спогади не повертаються, як би я не намагався й не напружувався.

Сів на ліжку, шукаючи одяг очима. Він лежить, охайно складений, на одній з тумбочок. Вдягнувся, тим часом знову напружуючи свою пам’ять, аби пригадати хоч щось, крім учорашньої ночі. От її я дуже добре пам’ятав. А далі… Темрява. Майже така сама, як і вчорашня ніч. Своє ім’я я згадав тільки тому, що оті примари вчора мене кликали. Пам’ятав холод, і як я обирав дорогу… Мене вабили вогні… Можливо, це і є те, що я обрав? Цікаво, як це перевірити.

Звідкись відчувається аромат свіжої випічки, і тут прийшло розуміння, наскільки зголоднів, адже зовсім не пам’ятав, коли востаннє взагалі їв. Живіт невдоволено бурчав, нагадуючи про звичайні природні потреби. Тож, з усім іншим доведеться зачекати. Сподіваюся, що все ж таки знайду відповіді на свої запитання.

Спустився сходами до маленької, але такої ж затишної, як і весь будинок, кухні. Тут заклопотано метушилася молода жінка з довгим світлим волоссям, що зібрано в охайний високий хвіст. Почувши мої кроки, вона обернулася, облишила справи та підійшла до мене, обвивши руками мою шию та заглядаючи своїми яскраво-блакитними очима мені прямо в душу:

– Привіт! Як спалося? – її голос медом лився з вуст, намагаючись приспати мої підозри, а руки погладжували мою голову та спину.

Я дивився на неї і взагалі нічого не розумів. Бо вона поводилася так, наче ми років сто вже разом, але, скільки б я не вдивлявся в кожну рису її обличчя, скільки б не прислухався до звуків її голосу, та все одно не бачив нічого близького, рідного, не пригадував подій, які б нас поєднували. Я почувався дивно, неначе просто божеволію. Мабуть, вона відчула це й відсторонилася.

– А, добре, дякую… Я щось задумався, пробач.

– От ти завжди так! Спочатку мовчиш, а потім вибачаєшся! – раптом вибухнула вона і надула губки, наче ображена дитина. А я так і стояв бовваном посеред кухні все ще намагаючись віднайти її у своєму житті. Та щось мені підказувало, що все це не просто так, щось тут не збігалося. Ну не вірив я в те, що людина от так раптом може забути своє життя. Та й з якого б дива? А, якщо й так, то чому вона мені нічого не каже?

– Сідай, чого стоїш? Зараз сніданок подам.

Я сів, бо й справді відчував страшенний голод, хоч той раптом і відступив на якусь мить, бо я був зайнятий роздумами над глобальними питаннями.

– Ось, їж, усе, як ти любиш! – вона підсунула до мене тарілку з омлетом з цибулею та шматочками ковбаси. А ще поклала переді мною кілька шматочків помідорів та окраєць теплого білого хліба.

– Дякую, – я почав обережно їсти, але голод брав своє, тож вже за якусь мить тарілка переді мною була порожньою.

– У когось сьогодні звірячий апетит, – промовила красуня, посміхаючись. Вона присіла навпроти та стріляла очима. – Що, смачно? – промовила, ласкаво дивлячись. Я відчував, що вона заграє зі мною.

Дожовуючи останній шматок хліба, я кивнув.

– Так, дуже. Дякую.

Я почувався так, ніби перебував в іншій реальності чи в чиємусь житті, бо все здавалось якимось дивним, не таким, як я відчував воно мало б бути. І щось мене насторожувало в усьому цьому, але що – я так і не міг розгадати.

Світловолоса красуня дивилася на мене, ніби намагалася пробратися у саму глибину моєї душі. Я ніяково відвернувся.

– Що будеш сьогодні робити? – здавалося, таке невинне питання, але як відповісти, якщо я геть нічого не розумів?

– Не знаю, – я намагався відповідати невимушено, але не впевнений, чи в мене це вийшло.

Мені край потрібен був час та інформація.

– Мабуть, піду пройдуся… – сказав я якомога безтурботніше, сподіваючись, що вона не ув’яжеться за мною, а дасть мені хоч трохи часу оговтатись та скласти докупи мої думки. Мені пощастило, і я вийшов назустріч сонечку, що ласкаво світило на яскраво-блакитному небі, а легкі хмарки, наче білі вітрильники, пливли по ньому, як по морю, волею легенького вітерця. Перед будинком росла трава, усіяна польовими квітами, через яку вилася ледь помітна стежка й губилася десь у лісі, що оточував це місце наче стіною, що захищала від сторонніх очей.

Але варто було мені зробити кілька кроків від будинку, як погода раптово зіпсувалася. Небо враз затягнулося важкими сірими хмарами, які нависали наді мною, погрожуючи пролитися рясним дощем. А трохи згодом вітер приніс таки його, і довелося мені повернутися назад у будинок, тож навіть озирнутися та подивитися на місце, де я застряг, у мене не було часу.

Я тинявся по кімнаті від стіни до стіни, слухаючи монотонну мелодію дощу, яка, здавалося, не припиниться ніколи.

Настав час обіду, тож я спустився до кухні, де стіл був заставлений ароматними стравами на будь-який смак. Я їв і дивувався, яке ж усе надзвичайно смачне. А тому весь час хвалив господиню, яка аж сяяла від моїх слів. Але сама, чомусь, тільки дивилася на мене та не їла те, що приготувала, а лише мене пожирала очима.

Після обіду мені набридло байдикувати. Дурні думки лізли в голову. Я відчував себе полоненим, в’язнем, якого закрили й не випускають. Жінка лише спокійно спостерігала за моїми метаннями будинком, бо я, мабуть, був схожим на тигра в клітці.

Та терпець мені увірвався. Я збіг сходами й, грюкнувши дверима, вибіг під дощ.

Будиночок стояв серед лісу на пагорбі, з якого відкривався чудовий краєвид. Але мені ці природні красоти роздивлятися було ніколи. Єдине бажання, яке виникло в мене на цей момент – втекти якомога далі звідси. Навіть не знаю, чим воно було викликано, та все ж таки, моя інтуїція била тривогу, підганяючи та переконуючи залишити цей райський куточок й забиратися якомога швидше звідси.

Раптово здійнявся страшенний вітер, що рвав на мені одяг, засипав очі пилом та вочевидь намагався повернути мене до будинку. Але я вперто продовжував йти своїм шляхом, напевно не знаючи, куди він веде. Я озирнувся…

Краще я б цього не робив! На порозі стояла вже не та мила світловолоса красуня, яка годувала мене смачним обідом. Вона раптово перетворилася на високу постать, у якої палали очі, а волосся було схожим на кубло змій, що стирчали в усі боки й повсякчас рухалися самі по собі. Істота розвела руки, а потім стала підіймати вгору. Це була справжня магія! Здавалося, сили природи слухалися її наказів!

Більше часу в мене не було… Вітер бушував, вириваючи з корінням дерева, які падали переді мною, загрожуючи поховати мене під тонами гілок, листя та деревини. Але я все ще чув голос, що перекривав шум вітру та тріск дерев. Істота кликала мене, а слова ніби лунали прямо в моїй голові:

– Артуре! Повернись! Артуре! Чуєш? Ти – мій!

Та я продовжував йти, куди б мене це привело. Я просто не міг дозволити їй забрати мене, полонити мою душу. І я знав, що це якась маячня, цього просто не може бути. Я повторював це собі знову й знову як мантру, перестрибуючи через яри, ледь не падаючи на опалому листі, ухиляючись від гілок, що раз за разом намагалися вдарити мене по обличчю.

Радувало те, що, віддаляючись, я відчував, як слабшає вітер, світлішають хмари, а настрій мій поліпшується, бо я вже не відчуваю того дивного впливу, що змушував мне коритися істоті, що явилася мені в образі прекрасної жінки.

Чесно, я сам собі дивувався. Адже хто б відмовився від безтурботного життя у райському куточку з чарівною жінкою? Але іноді треба довіряти собі, відчувати своє справжнє місце й робити так, як вважаєш за потрібне.

Я не відчував себе на своєму місці відтоді, як отямився тут. Щось заважало мені насолоджуватися простим життя, гнітило, мучило, і саме тому мені просто необхідно було вирватися. І добре, що так вийшло, адже тепер я знаю правду!

Відчувалося, що я наближаюся до межі лісу – дерева росли не так густо й крізь них проглядав вільний простір зелених луків, на яких відпочивало око.

Щойно я досягнув краю лісу, як за спиною почув ніжний голос:

– Ти кудись зібрався, любий?

Я озирнувся. Та сама світловолоса красуня стояла позаду, розпустивши довге пряме волосся, що спадало донизу рівними пасмами аж нижче поясу, майже закриваючи верх її довгої білої простої сукні. Як добре, що це вже були не змії. Але я намагався себе запевнити, що то мені таки привиділося. Вона дивилася на мене, але тепер цей погляд не був ані теплим, ані ніжним. У її очах я бачив лють, що розплескувалася в середині цього створіння.

«Біжи, біжи!» – панікувало моє внутрішнє «я», але я ж сказав – не боюсь, тому спокійно повернувся й попрямував якомога далі звідси. Не знаю, куди піду, але краще згинути отам у лісі, аніж жити з цією істотою!

Навколо знову підіймався вітер, закручуючись у величезний шалений вихор, в середині якого була вона і я.Стій! Зупинись! Я не хочу кривдити тебе! Повернися! Ти мені потрібен! – її голос переходив від погроз до благань і назад зі швидкістю блискавки. Я відчував, що в середині неї дикий вогонь змінювався на теплоту і знову ж таки мінявся на ненависть та злість. Шалена енергія цього створіння загрожувала просто спалити мене живцем.

Але рішення було остаточним, і я не збирався його змінювати. У мені ще жевріла малесенька надія на те, що вона відступить перед моєю рішучістю, пожаліє, що добро, як завжди, переможе. Але я помилився…

Вітер казився й бив мене, наче батогом, підіймаючи купу пилу та жбурляючи його мені в обличчя. Дихати було нічим, та я все йшов і йшов, відвертаючись та намагаючись зробити хоч маленький вдих. В грудях палав вогонь від пилу, що потрапив у легені. Очі пекло, та й дивитися було нікуди. Я закрив їх і тут відчув, як ноги відриваються від землі й мене несе кудись.

І ось я вже десь високо в небі серед хмар, а піді мною той самий вихор, що підіймає мене все вище й вище. Дивно, але мені зовсім не страшно, а навпаки – цікаво, відчуття польоту перехоплювало дихання, викликаючи шалений захват, хоча я розумів, що це кінець.

Поступово вітер заспокоївся, і ось уже я відчував, що піді мною порожнеча. Я падав. Кілька секунд – і темрява захопила мене у свій полон.