Вибір

Де це я?

Навколо абсолютно темно й тихо. Навіть не знаю, коли востаннє таке відчував. Так дивно… Поступово починаю розрізняти білі цятки наді мною. А, то я таки надворі. Цікаво, як я тут опинився? Слух також потроху повертається, і я вже чую тихі звуки ночі: сюрчання коників, тріпотіння крил кажанів, які шугають над моєю головою, та крик нічних птахів, що лунає десь здалеку.

І як я сюди потрапив? Вкотре себе запитую, бо ніяк не пригадаю та не знаходжу відповіді. «Артуре…», – чується десь ледь чутний незнайомий голос.

– Хто тут? – питаю, але у відповідь лише тиша.

– Артуре! – десь зовсім поряд, наче вітер наді мною шепоче, а по шкірі – сироти від того моторошного голосу.

– Хто кличе мене, покажись! – намагаюся піднятися, та навкруги все одно нічого не видно. Навколо мене лише ніч.

Хтось намагається мене налякати. Та не вийде – я не боюся! Проганяю свій страх, заміняючи його на злість, яка легко перекриває всі інші почуття. Так легше й набагато простіше, ніж боятися.

– Виходь, хто б ти не був! Покажися! Чого тобі від мене потрібно? – та у відповідь лише чую легке шелестіння вітру в густій траві та деревах десь неподалік. «Артуре…»

– Тьху ти, що за дурниці! – оглядаюся ще раз, намагаючись вирішити, в якій бік рушити. Очі вже почали вирізняти окремі силуети, що нагадують чудернацькі створіння, та дорогу, що темною змією в’ється у темряві.

– Ех! Треба йти, не сидіти ж без діла, – ловлю себе на думці, що говорю вголос сам до себе, мовчки лаюся, та повертаю праворуч на дорогу.

Раптом переді мною з’являється образ жінки, світлий, невагомий. Вона дивиться на мене своїми майже прозорими очима, а ж стою, не знаючи, що далі робити.

– Це ти кликала мене?

Вона продовжує просто дивитися, а потім розчиняється в повітрі. Продовжую йти вперед. Вітер злегка обдуває мене, змушуючи рухатися швидше, адже футболка й джинси не надто зігрівають у темряві прохолодної ночі.

Задумавшись, ледь не налітаю на іншу фігуру, що стоїть на дорозі. Темна, як найчорніша ніч, ніби зіткана з диму, і лише її очі світяться, як два ліхтарі. Дивиться на мене, вивчаючи, а потім розчиняється так само, як і перша. А мені не лишається нічого, як продовжити рух. Різні думки кружляють у голові, та жодна з них не допомагає вирішити питання хто я і де знаходжуся. Але байдуже! Все одно щось зміниться, день прийде після ночі, а найгустіші тіні розвіє сонячне світло. Ну а я? А я спробую знайти себе у цьому безкрайньому світі.

І тут доходжу до місця, де дорога розділяється на дві.

– Ага! От, значить, як! Цікаво, цікаво… І як же я повинен обирати, якщо не знаю, чим це мені загрожує? – бурмочу сам до себе, все ще вагаючись, який шлях обрати.

Коли доводилося приймати будь-яке рішення, я завжди керувався голосом розуму. Ну, майже завжди, якщо не брати до уваги юність. От і тепер намагався проаналізувати ситуацію. Та поки що у мене не було нічого, що б допомогло мені в цьому. Вдивляючись у темряву, я відчув, як заболіли очі від напруження. Та ніщо не змінювалося, скільки б я не дивився. І тоді я вирішив зачекати. Не люблю прийнятих зопалу рішень, через які б довелося картати себе. Адже ця темрява, сподіваюся, лише до ранку. А він, як то кажуть, мудріший за ніч.

Я сів обабіч дороги, підібгавши під себе ноги. Повітря навколо ставало усе холоднішим, і я мав рухатися, бо переді мною поставала перспектива ловити дрижаки. Але я вперто продовжував сидіти, хоч і відчував, що замерзаю, прийнявши рішення дочекатися світанку. Та сонце ніяк не хотіло сходити, а тіло – нагріватися.

І тут я спиною відчув чийсь погляд. Я озирнувся, та розгледіти що-небудь було вкрай важко. Натомість я відчув легкий подих теплого вітру, а за ним холодний. Ці два відчуття – тепла й холоду – оточували мене, кружляючи довкола, торкаючись оголених ділянок шкіри, змушуючи здригатися щоразу від контрасту температур. Та я продовжував сидіти, намагаючись переконати себе, що то лише плід моєї уяви. Тому просто заплющив очі й зосередився на тому, як можна відволіктися від думок про дивні речі, які я відчував.

Навколо мене кружляли вихорі, які поступово розділилися на декілька, що, у свою чергу, знову поділилися. Підіймалася справжнісінька буря, почало кружляти листя та дрібне сміття, підняте цими вихорами з дороги. Вітер усе набирав сили й у вухах засвистіло, а відчуття тепла й холоду чергувалися блискавично: від льодяного дотику до ледь не опіку. Здавалося, якісь дві сили ніяк не могли розділити мене, бо сам я вагався зробити вибір.

Нарешті, мені все це набридло і я відкрив очі. Вітер тріпав волосся, навколо стояла стіна вихору, яку можна було розрізнити навіть у темряві, а я сидів ніби у його воронці. Я піднявся і вмить усе припинилося, ніби нічого й не було. Здвигнувши плечима, я зайняв своє місце. Але, вочевидь, щось було точно незадоволене, адже мене почало підіймати у повітря й жбурнуло в бік розвилки так сильно, що мені вдалося ледь втриматися на ногах.

Від мене вимагали прийняти рішення.

– Чого ви від мене хочете? Я не знаю, який шлях обрати! Покажіть мені їх! – прокричав я в темряву, перекриваючи свист вітру, що бушував навколо мене.

Раптом вітер заспокоївся, а дороги, що були переді мною, стало видно яскравіше, мабуть, тому, що повний місяць викотився з-за обрію, освітлюючи усе довкола блідим сяйвом.

Ліворуч усе окутало туманом, з якого повставали дивовижні фігури давніх замків, драконів та дівчат, що кружляли в танку. Праворуч я побачив вогні, що запалилися вздовж шляху, нагадуючи про домівку та тепло.

І я зробив вибір.

Вогні вмить згасли, лишаючи мене під світлом холодного місяця на пронизливому вітрі. Дорогу оточували височенні дерева, поміж якими шумів холодний вітер. Дерева погрожуючи рипіли, десь вдалині ухкали сови під акомпанемент вовчого завивання. Мені перестало це подобатися і я розвернувся, аби повернутися туди, звідки прийшов.

Та я побачив, що стою на краю прірви, а вітер дме так сильно, що будь-якої миті зможе просто скинути мене в її чорну пащу. Тому якомога швидше роблю крок трохи далі від краю. Озираюся в пошуках такого бажаного вогню, що заманив мене сюди, але навколо лише темний ліс, а десь вдалині завивають вовки, а вітер шепоче: «Артуре…»

– Та хто це, чорт забирай! І чого вам від мене треба, я ще раз запитую. Я ж вже зробив свій вибір, як ви й хотіли! Що тепер?

– Артуре… – прошелестіло зовсім поруч.

– Тьху! – просто не було слів.

Я просто побрів далі, заходячи у гущавину лісу, не озираючись та не зважаючи на тихий шепіт, що кружляв навколо мене, часом віддаляючись, а іноді пролітаючи над самим моїм вухом.

Сумніви в тому, що я зробив правильний вибір, почали роз’ятрювати душу. Адже тут було дуже незатишно, а таким довгоочікуваним теплом та укриттям і не пахло. Навпаки, повітря ставало більш вогким та важким, стежки, яка б полегшувала просування цими нетрями, теж не було видно.

Раптом праворуч почувся хрускіт гілок, наче щось велике йшло навпростець через ліс, наближаючись до мене. Холодний вітер подув у спину, а по шкірі знову поповзли сироти, а паростки страху за якусь мить захопили в полон мою душу… Важке дихання було вже чутно неподалік. Я не знав, що це, не бачив, як воно виглядає, але почуття неминучої небезпеки змушувало серце калатати в грудях. Я повернув голову на звук з іншого боку. І там відчув те саме – якась неймовірна загроза насувалась з усіх боків, куди б я не повернувся.

На мить я закляк, роздумуючи, яке рішення прийняти: бігти чимдуж через ліс, ухиляючись від небезпеки, сховатися десь під величезним корінням, битися голіруч з чим би то не було чи просто вилізти на дерево. Намагаючись швидко вирахувати свої шанси, я прийняв рішення, яке видалось найменш ризикованим – сховатися.

Поруч росло велетенське дерево, коріння якого, переплітаючись на підході до землі, утворювало такі собі арки, під якими дощова вода вимила добрячі заглибини, в одну з яких я й заховався, втискаючись в землю, та закидаючись нею аби не дати істоті зайвого приводу відчути мій запах.

Я лежав у сирій землі, а мені здавалося, що мене вже поховали живцем. Холод пробирав до кісток, а цокіт зубів, здавалося, розносився на весь ліс, сповіщаючи усіх, що я тут. Та вмирати ось так не хотілося, тож довелося зціпити зуби й лежати нерухомо до того часу, поки я не почув, як кроки істоти віддаляються.

Тільки-но я поворушився, як відчув, що корені дерева, що слугували моїм сховком, починають ворушитися, оживаючи, повзуть по моєму тілу, обвиваються навкруги, немов змії, тягнуться до горла, намагаючись задушити мене. Я борсаюся з усіх сил, обриваю слизьке коріння, намагаюся вирватися з цієї пастки, адже бажання жити не полишає мене, даруючи надію та сили для боротьби.

Нарешті, я міг вибратися з цієї ями, отримавши перемогу в цьому двобої. Та тепер мав бути насторожі весь час, аби не втрапити у ще якусь халепу. Вочевидь, цей ліс був не надто дружнім до мандрівників, які порушували його спокій.

Ще раз я зміг у цьому переконатися, коли перечепився через щось та ледь не впав, блукаючи темним лісом.

– Дідько! – я нахилився подивитися, що ж лежало під ногами, і виявив білий округлий предмет з кількома отворами, що покотився по схилу, коли я пнув його ногою. – Лайно! – то був людський череп, що самотньо лежав тут, дивлячись на верхівки дерев. А тепер я потривожив спокій померлого. Та шукати його загублений череп на дні ущелини у мене не виникло ніякого бажання, тож я спробував знайти щось корисне на кшталт зброї, що могла лишитися тут і стала б мені в пригоді.

Раптом місячний промінь впав на щось блискуче поряд із тим місцем, де були рештки, що біліли з-під опалого торішнього листя та трави, що тягнулася з усіх сил до блідого світла. Я нахилився й витяг з-під листя меч, який незвично було тримати в руці. І, хоч я й не вмів ним користуватися, та його наявність подарувала мені якусь впевненість та спокій. Я рушив уперед, розсуваючи густі гілки дерев, що низько спускалися, ледь не торкаючись землі та заважаючи просуватися далі.

– Артуре… – знову прошелестіло над вухом, дмухаючи на мене холодом. Та мені вже було байдуже на ці витівки, аби тільки швидше вирватися з цього моторошного місця. – Артуре… Ходи сюди… – ніжний, таємничий голос манив за собою, заводячи глибше й глибше в ліс.

Я намагався не зважати на нього, дивився перед собою, йшов у протилежний бік, але голос весь час змінював напрямок. Але потім я відчув холодні руки, що обвили мою шию, і крижані губи торкнулися моїх вуст, змушуючи кров припинити свій рух, зупиняючи моє серце. Я падав у чорну безодню, навколо літали темні тіні, а їхній сміх розносився навколо. «Не втечеш, Артуре! Ти мій! Тепер ти навіки мій!»

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Ярина Мартин
27.01.2023 00:45
До частини "Вибір"
Щось з двома дорогами на вибір пригадую в «Мереживі») Цікаво описуєш відчуття Артура. Дуже реалістично.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше