Флешбек

Якось дуже незвичайно себе почуваю. Я думав, що вже помер. Наче щойно був у іншому місці й раптом – бах! – і вже стою перед будинком, де народився та виріс. Це так дивно – скільки років я уникав того, аби приїхати сюди. А ось тепер і сам не розумію, як опинився тут. Але водночас відчуваю, що це не мої власні спогади, а наче фільм дивлюся. Бо, знову ж таки, щось спливає у пам’яті, та прив’язки до того, що це було зі мною, я не помічаю. Та хоч пам’ять повертається, і то добре. Погано тільки, що не моя. Чи все ж таки моя? Треба з цим розібратися та з’ясувати, а то зовсім некомфортно себе почувати ось так, коли немає впевненості, а замість пам’яті – якісь уривки образів і порожнеча.

Але спливає спогад, що цей старий великий будинок завжди гнітив мене, не давав дихати, відчувати, жити… Мабуть, то все через батька. Так дивно, я давно про нього не думав. Напевно, пам’ять все ж таки повертається.

І ось я згадую, як він завжди намагався мене чомусь навчити, весь час щось розповідав, аналізував, порівнював. У мене склалося враження, що він ставився до мене, як до якогось проєкту, якими він так часто займався. Просто його любов до мене була якоюсь примарною, невідчутною, стриманою та прихованою. Він ніколи не дозволяв собі відкритих проявів почуттів.

Звісно, я, як спадкоємець давнього та шанованого роду, мав відповідати всім вимогам, які ставило мені оточення моєї родини. Але, мабуть, я був зовсім не таким. До певного часу так точно.

Мама, як могла, захищала мене від батька. Та він завжди повторював: «Ти зіпсуєш його, Івонно. А хто тоді за нього виконає його призначення?» Він свято вірив, що наш рід має відіграти визначну роль у порятунку людства. Про це говорили багато. І дуже часто. Сперечалися. Сварилися. А я хотів лише одного – нормального життя. Піти з друзями в кіно чи на вечірку, запросити дівчат на танці, позависати в інтернеті… Але на прості радощі життя у мене просто не було часу. Або дозволу батька.

Весь вільний час у мене уходив на вивчення якихось чудернацьких давніх мов, якими вже ніхто ніколи не говоритиме. Я навіть не пам’ятав їхніх назв та де й коли ними користувалися. Або на вивчення давніх книг, які загрожували розсипатися прямо в руках, що містили всілякі перекази, легенди та міфи про Атлантиду, кінець світу, дивні створіння, ангелів, демонів та ще багато всього, від чого голова просто йшла обертом. А також час йшов на пошуки артефактів, які невідомо чому мали величезне значення. Не для батька особисто. Ні, й не для мене. Для людства, як говорив він. Та батько був переконаний, що це все особлива спадщина нашого роду, наша головна мета й завдання, заради якого наш рід взагалі існує на Землі, та ми повинні це знати аби не припиняти традицій і здійснити свою місію, чого б це нам не коштувало.

Гублячись у здогадках про реальність цих спогадів, я наблизився до будинку кам’яною доріжкою, що проходила від воріт між яскравими клумбами з трояндами, які так любила моя мама. Я завжди пам’ятатиму її посмішку й лагідні очі, коли вона дивилася на мене, її веселий сміх, коли я намагався розказати несмішний анекдот, а вона сміялася не з нього, а з мене, і її ніжні руки, коли вона обіймала мене, втішаючи. Тоді усі негаразди відступали, а проблеми, здавалося, вирішувались самі собою. Я дуже її любив. І був зовсім розбитим, коли втратив. Здавалося, тоді я втратив усе своє життя.

Двоповерховий цегляний будинок під коричневим дахом майже не змінився. Єдине, це відчувалося, що тут давно ніхто не живе. Та це й не дивно, адже після того, як мама пішла до кращого світу, батько переїхав до міста, а потім і взагалі – до іншої країни, де теж невдовзі помер. Тепер це був просто символ нашого роду, свідок історії, яка відбулася, відбувається і, можливо, відбудеться.

Підіймаюся скрипучими сходами й спогади знову накочують хвилями. Так дивно відчувати у голові ті моменти, які, здавалося б, мають бути знайомими, але ти просто не можеш зв’язати їх зі своїм життям.

Але я продовжую згадувати, що саме тут я стояв, коли прийшов зі школи, тримаючи у руках лист про зарахування до коледжу, про який мріяв усе життя. Єдине місце, де я бачив себе в майбутньому, це була робота з комп’ютерами. Але батько, звісно, вже мав для мене інший план. Саме тут він оголосив мені, що після закінчення школи я буду навчатися в закритому коледжі. Ніякі вмовляння, сльози та доводи не могли змінити його рішення. Він завжди все вирішував за мене й за маму.

Я розумів, що так було раніше з моїми предками. Але не міг збагнути, чому не можна все змінити в нашому світі. Моя душа не сприймала цього, я не бажав жити за чужими правилами, знехтувати собою заради якогось примарного призначення, в якому я мало що розумів.

І тоді я на цілий тиждень зачинився у себе в кімнаті. Ніхто не зміг пробитися до мене, настільки сильним було моє небажання коритися цим дурнуватим правилам. У мене був час на роздуми. Це було надзвичайно добре, адже я міг оцінити всі «за» і «проти» того, що наказував батько. Але я вирішив інакше.

Я відкриваю двері й заходжу в будинок, що пахне старістю й пилом. Як же давно тут нікого не було! Меблі закриті великими шматками тканини, які призначені для захисту від пилу. Вони надають приміщенню якогось дивного примарного вигляду. Я ходжу поміж ними, підіймаючи за собою хмаринки, роздивляюся фотографії, які з цікавістю та сумом дивляться на мене. Ніколи цей будинок, здається, не дихав свіжістю та радістю. Скільки ж років минуло з тих часів, коли ми тут жили!

Знову повертаюся у спогади, які лише на мить відступили, а потім накрили з новою силою. І ось уже я бачу, як прийняв рішення рівно через тиждень після розмови з батьком щодо навчання. Саме стільки мені було потрібно аби набратися рішучості.

Підіймаючись сходами на другий поверх, я вже ніби дивлюся на себе у своїй кімнаті. Тоді я зібрав речі й, дочекавшись, поки батьки підуть з дому, забрав гроші, які тільки зміг знайти, документи, і просто пішов, не лишивши ані записки, ані будь-якого пояснення, де мене шукати. Думаю, батько при своїх усюдисущих зв’язках і так легко знайшов би мене, якби хотів. А так, вочевидь, він удав, ніби у нього немає і ніколи не було сина. Він просто відмовився від мене й матері заборонив мене розшукувати.

Звісно, потім у мене був час сумнівів у правильності прийнятого рішення. Та я не міг сказати, що зробив так зопалу, не зваживши все. Я намагався розпочати нове життя, зробити його таким, якого ніколи не мав. Але, натомість, зустрівся з сотнею проблем та негараздів, які мав вирішувати самостійно.

Маю відзначити, що це сприяло моєму становленню. Я став саме тим, ким хотів стати, робив те, що мені здавалося правильним. Я маю свій власний шлях, хоч тепер, здається, він все одно повернув туди, куди я мав дійти ще багато років назад. Мабуть, від долі таки не втечеш.

Я зайшов до кімнати матері. Тут досі все було таким, яким я пам’ятав. Ніщо не змінилося. Здавалося, що час просто завмер у цьому місці. І її улюблений плед так само лежав на кріслі, трохи звисаючи й ледь не дістаючи підлоги. У мене складалося враження, що мама лише на хвилинку вийшла і вже зараз повернеться, сяде в крісло й візьметься за вишивання чи в’язання.

На невеличкому столику біля вікна так і залишився альбом з фотографіями. Вона дуже любила передивлятися його, мабуть, роздумуючи над тим, куди поділося те щастя, яке застигло на знімках, коли вони тільки одружилися з батьком.

Аж раптом серед знімків я бачу складений клаптик паперу. Дивно, що б це могло бути? Мабуть, лист, який батько писав мамі, коли був у неї закоханий. Розгортаю, але те, що там написано, дивує мене ще більше, ніж я б знайшов те, про що подумав.

«Любий синку! Я думаю, рано чи пізно, але цей лист має тебе знайти. Адже ти коли-небудь вирішиш повернутися, зайдеш до моєї кімнати, але мене там вже не буде. І, якщо ти це читаєш, знай, ти – на правильному шляху! Я зовсім не серджуся, що ти вирішив усе по-своєму. Навпаки, я вважаю, що ти маєш сам прийняти те, що приготувала для тебе доля. Батько ж, навпаки, вважав, що тобі слід було підкоритися. Але того, що зроблено, вже не повернути. Пам’ятай, що я люблю тебе понад усе на світі. Я потай шукала тебе, але ти добре ховався, а батько слідкував за кожним моїм кроком аби я не ослухалася його. Та я дещо змогла приготувати для тебе. Пам’ятаєш, де ти часто ховався? Пошукай, я дещо залишила там. З любов’ю, мама.»

Прочитавши ці рядки, я уявив, ніби вона стоїть поруч. І так на мить стало сумно, що я вже не сумнівався – ці спогади справді мої й належать тільки мені, як би я в тому не сумнівався. Справжні почуття, які я роками душив у собі, зараз піднялися й повною мірою заполонили мою душу. Я теж дуже люблю тебе, мамо!

Звісно, я пам’ятав місце, про яке в листі згадала мама. Це була маленька комірка під сходами, куди я залазив і годинами сидів, уявляючи себе чи то в космічному кораблі, чи у підводному човні. Вперше, коли я туди сховався, мама довго мене шукала, а потім почала кликати, а я так загрався, що навіть і не помічав цього. Лише хвилин через десять, коли вона вже думала бігти по сусідах, я виліз, бо захотів води. Ох і налякав я її тоді!

Я спустився сходами на перший поверх і заглянув у схованку. Тут усе було затягнуте павутинням, на підлозі валялося якесь ганчір’я, скрите товстим шаром пилу. Я ледь зміг просунутися у невеличкі дверцята та рукою намацати в темряві дві дощечки під лахміттям, які я витягав аби ховати туди свої дитячі скарби, а потім клав назад і ніхто не знав про моє таємне місце. Ніхто, крім мами, мабуть.

У темряві неможливо було роздивитися, що саме там лежить, але я по черзі витягав усе, до чого дотягнувся. Коли нічого у сховку не лишилося, я повернув усе на місце, як і було. На підлозі біля сходинок лежала велика стара книга, маленький кинджал, замотаний у ганчірку, та золотий амулет.

Я виніс свої знахідки з напівтемряви коридору до вікна у вітальні й почав роздивлятися, що ж такого цікавого, а головне – навіщо, лишила мені мама.

Аж раптом я почув скрип гальм поблизу воріт і, визирнувши у вікно, побачив дві чорні машини, з яких виходили люди у чорному, озброєні пістолетами та автоматами. Я інстинктивно кинувся до задніх дверей, прихопивши свої скарби, аби тільки вони не встигли оточити будинок. І тут почувся грюкіт вибитих дверей. У мене не залишалося часу на роздуми – відкривши задні двері, я опинився перед незнайомим чоловіком.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.