Ловець снів

Повернувшись додому з лікарні, де я залишив Ліен, я закінчив усі справи, розклав її речі по поличках і, ледь діставшись ліжка, заснув.

Здавалося, не пройшло й десяти хвилин, як мене розбудив телефон. С заплющеними очима я намацав його біля ліжка та вимкнув, лаючи про себе того, хто це серед ночі телефонує. Та, згадавши про Ліен, я раптом прокинувся.

Телефон задзвенів знову. На годиннику – восьма тридцять, на екрані – номер Алекса.

– Алло.

– Привіт, Артуре. Вибач, що розбудив. Але у мене є для тебе завдання.

– Та нічого, я вже прокинувся. Слухаю.

– Знайдеш дівчину на ім’я Ліен Шоу, запиши. У нас є підозри думати, що вона та сама. Збери про неї усю інформацію, яку тільки зможеш.

Я сидів і дивився на телефон. Мені здавалося, що я геть втратив або пам’ять, або ж розум. Але, озирнувшись навколо, я побачив, що все про неї мені й справді наснилося, бо не було жодної речі, яка б говорила про зворотне.

– Артуре, ти мене чуєш?

– Так, Алексе, вибач, я замислився.

– Ти зрозумів завдання?

– Так. А ти раніше мені казав про цю дівчину?

Алекс задумався.

– Коли це раніше? Не думаю, що міг казати. Я щойно отримав підтвердження. А чого ти питаєш?

– Я думаю, вона в небезпеці!

– І чому ти так подумав? Ну, я маю на увазі, саме про неї. Адже вони всі, ті, хто народився у визначений день, рано чи пізно потрапляють до списку тих на кого полюють наші вороги, ми вже говорили про це.

– Так, але то інше. Я щойно бачив сон, де це все вже відбувалося, і вона ледь не загинула!

В телефоні на мить запала тиша.

– А як ти знаєш, що бачив саме її?

– Я вчора в кав’ярні бачив її з подругою. Сьогодні вночі уві сні вона потрапила під чорний мінівен. Довго переповідати, але я бачив її права на ім’я Ліен Шоу! Якщо мій сон – правда, то я знаю, де вона живе і що з нею трапиться через кілька годин. Все, я думаю, Алексе, мені треба поспішати! Я маю її захистити!

– Добре, зв’яжемося пізніше!

Я обірвав дзвінок і побіг збиратися. У мене лишалося все менше часу до того, як все зміниться назавжди.

Дорогою до кав’ярні, з якої все почалося, я міркував про те, як змінити хід подій. Як зробити так, аби вона не пішла туди, а потім – не потрапила під автомобіль десь в іншому місці. Це була ще та задача.

Припаркувавши автомобіль, я поспішив до кав’ярні. Замовив дві кави – для дівчат, яких бачив вчора і запам’ятав, що одна пила лате, інша капучино. Сподівався, що вгадаю і мене не поллють цією кавою замість того, аби подякувати. Та все ж вирішив ризикнути.

Наближався час, коли Ліен мала вийти з роботи, тож я поспішив назустріч. Але була ще одна проблема – я точно не знав, у якій будівлі й на якому поверсі вона працює, тому йшов доволі повільно, молячись про те, аби кава не охолола остаточно, поки з’явиться моя підзахисна.

Аж ось, нарешті, двері відчинилися і моє серце злякано забилося у грудях. Та це була не вона. Якийсь чоловік вибіг, озираючись навколо, з однієї з будівель, а от наступною вже йшла Ліен. Я перейшов дорогу і вже впевненим кроком йшов у її бік.

– Добрий день! Ви ж Ліен, так?

– Чого Вам треба? – трохи злякано промовила дівчина.

– Вибачте, я не хотів Вас налякати. Я працюю у кав’ярні навпроти, тож Вам і Вашій подрузі, як двом найактивнішим відвідувачкам, сьогодні ось такий сюрприз! – я простягнув їй дві кави. – Капучино й лате, так?

Дівчина стояла, ошелешено дивлячись то на мене, то на каву, і навіть не спитала, звідки я знаю її ім’я.

– Так, – вона все ще вагалася, чи брати каву, чи ні, але я так широко усміхнувся, що, здалося, ніби намагався затьмарити сонце, і продовжив далі. – Це у нас сьогодні така акція! – я сподівався, що на неї, як і на всіх дівчат, це чарівне слово подіє беззаперечно. – Не бійтеся, я чесно кажу. Ось, якщо хочете, я вам свій номер телефону залишу, раптом кава не сподобається! – на папірці, який я витяг з кишені, я збирався написати номер, але ручки у мене не знайшлося.

– Ой, а у Вас ручки не буде, часом?

Вона теж усміхнулася і її очі заграли на сонці. Я здогадувався, що вона про мене подумала, але мені було байдуже, адже за рогом на неї чекав чорний мінівен і їй ніяк не треба було йти через дорогу. Я нашкрябав свій номер і простягнув їй.

Вона подякувала й пішла назад до будівлі. Я спостерігав за нею крізь скляні двері та вікна першого поверху, сподіваючись, що вона не більше не вийде до кінця роботи.

Чорна машина, яка, вочевидь, таки ж була там, де я й думав, проїхала повз, мабуть, вирішивши змінити місце. А я, навпаки, так і сидів у затінку, очікуючи на кінець робочого для в цій конторі, бо не міг залишити дівчат без нагляду. Звісно, у мене були сумніви щодо того, чи ризикнуть вони зробити наїзд, коли навкруги буде повно народу, та перевіряти мені цього не хотілося. Тож, остаточно знудившись без заняття, я думав порахувати кроки, та, передумавши через те, що я тут на видноколі, вирішив теж змінити місце. Але, як його зробити так, аби ті у машині нічого не довідалися і не запідозрили, я не знав. Тож, почекавши ще трохи, я поспішив до кав’ярні, знову сподіваючись на везіння і випадок. Я хотів провернути те саме, що зробив з Ліен, і з чоловіками, які сиділи у машині. Тобто я замовив три різних кави та чай, кілька пончиків та пішов прямо до автомобіля, що зачаївся на іншому боці під деревом.

– Добрий день! – постукав я у віконечко тонованого автомобіля, – Рекламна акція! Смачна кава від … – я ледь згадав назву з переляку, – кав’ярні «На розі»! Найсмачніша кава та найсвіжіша випічка! Сьогодні безкоштовно!

Віконце водія опустилося. На мене з-під лоба дивився лисий чоловік років тридцяти – тридцяти п’яти зі злобним виразом на обличчі.

– Чого швендяєш? А ну йди звідси! – прогримів над вухом його голос.

– Та я ось, приніс каву з пончиками, акція, сьогодні… скуштуйте, а то мене… – я озирнувся убік кав’ярні, проте сам поглядав на офіс, з якого почали виходити люди, – мене начальник вижене, розумієте? – саме перед цим я побачив два знайомих силуети, які наближалися до дороги. – Ну, візьміть, будь ласочка! – продовжував канючити я, відволікаючи водія. Здавалося, що більше в авто нікого не було. Тому я продовжував активно розігрувати виставу. Мені потрібно було аби він якомога довше не звертав увагу на людей, що залишали офіс.

– Ну, добре, давай бігом! – нарешті погодився він, вочевидь побачивши, що може упустити момент. Але у мене був ще один козир.

– А яку каву ви любите? У мене тут американо, еспресо, капучино. Чи, може, чай?

Він з ненавистю подивився на мене. Можливо, зрозумів, але, мені здалося, що він не мав такої важливої ознаки, як розум. А тому продовжував смикатися, не знаючи, яке рішення прийняти. Його мозок не міг впоратися з такою надскладною задачею. Я ж продовжував.

– А пончики? У мене тут найсвіжіші пончики? Ви любите пончики? – після цього я сам, мабуть, їх ненавидітиму, бо стільки разів довелося повторити це слово. – У мене тут є ванільні, шоколадні, полуничні! Я б порекомендував…

– Давай все, і вали звідси!

Я віддав підставку з кавою і пакет з пончиками та пішов назад у бік кав’ярні. Позаду завелася машина, але не бачив, щоб вона проїздила повз мене. Тож, на моє щастя, водій вирішив вшитися звідси, і це не могло мене не радувати.

Порівнявшись з кав’ярнею, я побачив, що дівчата зайшли в середину, мабуть, хотіли подякувати за каву. Але ж акції ніякої, звісно, там не було, а тому господар буде дуже здивований. День у мене сьогодні такий – всіх дивувати.

Вони вже виходили з дверей, коли я проходив повз. Мабуть, Ліен таки впізнала мене, а тому штовхнула свою подругу й підбігла до мене.

– То як там акція, успішно?

– Так, дякую, роздав ще три кави й чай, – я широко усміхнувся.

– М-м, це акція щедрості чи спосіб познайомитися? – зацікавлено запитала Марго, саме та, яка мені наснилася першою і привела до Ліен.

– Ну, дивлячись з ким. Якщо з такими красунями, то я не проти й познайомитися, і кавою пригостити. Мене Артуром звуть, до речі.

– А я Марго, а це – Ліен, моя подруга, дівчата засміялися.

– Ліен, у вас цікаве ім’я! А знаєте, що воно означає?

Вона захитала головою.

– Це лотос у перекладі з корейської. А квітка лотоса в східній культурі взагалі асоціюється з чистотою та духовністю.

Дівчата знову засміялися. Марго запитала:

– І цього ви в кав’ярні навчилися?

– Ні, у мене батько цікавився історією, культурою та духовністю. Колись і мені це подобалося.

Ми саме дійшли до станції метро і вони почали прощатися. Марго жила десь неподалік, швидше за все, а от Ліен я знав точно, що треба ще їхати. Я зовсім забув за машину, яку залишив біля кав’ярні.

– Ліен, а можна я Вас підвезу? Задивившись на Вас, я зовсім забув за те, що приїхав машиною.

– Вибачте, але я краще на метро.

– А дозволите, я вас проведу? – я вже був нерадий, що сказав за машину, а тепер ставив її у незручне становище своєю пропозицією, адже я невідомо хто, і вона мене вперше бачить. – Вибачте, я, мабуть, надто наполегливий. Я краще завтра Вам знову принесу каву, не заперечуєте?

На цьому ми й зійшлися. Але наступного дня я прийшов до неї не лише з кавою. Я купив букет квітів і пончики, чому несказанно зрадів бармен. У той самий час, що й попереднього дня, я стояв біля її офісу і молився, аби з нею нічого не сталося. Хоч я й слідкував за нею від її будинку вранці, але тепер чомусь хвилювався.

Коли вона побачила мене, то я був дуже радий, що не поламала квіти об мою голову та зверху не полила тією кавою. Ми трохи поговорили й домовилися, що сьогодні я проводжу її додому. Весь цей час за нами спостерігала машина з того самого місця, що й учора, тож я не міг допустити того, аби з Ліен щось сталося. Моя інтуїція підказувала, що вона особлива, тому я так старався.

День за днем ми ставали потроху ближчими й вона дозволяла проводити її до вулиці, а потім і до під’їзду, навіть ми сходили кілька разів в кіно та на прогулянку ввечері. А вдень я приносив їй каву і ми сиділи біля її офісу в затінку, розмовляли та сміялися. Іноді її подруга Марго теж долучалася до нас. Час від часу ми разом йшли до кав’ярні у її перерву, тільки я дуже уважно слідкував за дорогою і за тим місцем, де дуже часто стояв чорний мінівен.

Я знав, що вічність так продовжуватись не буде, а тому мені потрібно було діяти рішуче і заховати дівчину. Та от як це зробити, я досі не придумав. Періодично я їй натякав, що бачив біля її будинку стороннього чоловіка, але вона казала, що я просто її ревную. Тепер мені лишалося лише одне – справдити свій сон, але, звісно, не таким кардинальним способом.