Ловець снів

Біла стеля… Дивно. Мало б бути небо. Я ж був на яхті… А Ліен? Де вона? Що з нею?

Намагаюся піднятися, але відчуваю, що щось заважає. Бачу якісь дроти, що йдуть від мене до апаратів, що видають рівномірні звуки. До приміщення заходить жінка. Теж у білому. Я що – помер? І це янгол? Але марево розсіюється з першою ж її фразою:

– Ви опритомніли! Чудово! Зараз покличу лікаря!

Вона знову виходить, лишаючи мене наодинці. Але вже за кілька хвилин двері знову відчиняються і заходить лікар.

– Вітаю! Як себе почуваєте?

– Нормально, наче, — невпевнено відповідаю. – А чому я тут? Що сталося? І де моя дружина?

– Як багато запитань! Не хвилюйтеся! Всьому свій час. Поворушіть пальцями, – просить лікар, торкаючись ніг. – А тепер на руках, – я на автоматі виконую усі дії, намагаючись лише пригадати те, що сталося. Але у голові справжнісінька каша.

– Так що з Ліен? – не відстаю я, а лікар переглядається з медсестрою. – Якщо не скажете зараз же, я сам піду її шукати, – вже переходячи на крик, я намагаюся піднятися, починаю зривати з себе датчики.

– Вона без свідомості. Поки що. Але ми робимо все, щоб їй допомогти… – відповідає із сумом лікар, не дивлячись мені в очі.

– Ви щось приховуєте від мене! Не треба брехати! – медсестра намагається заспокоїти мене і, вочевидь, вколює якесь заспокійливе, тому що вже за мить я відпливаю кудись у невідомість.

Цього разу, прокинувшись, я зауважив, що снів я ніяких не бачив, що було доволі дивно після усього, що я, як пам’ятав, було абсолютно реальним. І тепер потрібен буде деякий час, аби звикнути до нормального життя, без магії, без демонів, переслідувань та глобальних змов, кланів та рятування людства. Здавалося, що я прожив інше життя.

Наступний візит лікаря був спокійнішим. Не вистачало мені ще до психлікарні потрапити, коли дружина непритомна. Єдине, що я намагався з’ясувати, так це чи довго я був без свідомості, і як моя дружина.

Виявляється, після аварії пройшло лише два дні. І я дуже легко відбувся, проте Ліен… Тепер все залежало лише від неї.

Мене виписали вже за кілька днів, бо обстеження не показало нічого надзвичайно серйозного. Я щодня приходив до Лі, сидів поруч, читав. Як вона, цікаво? Чи снилося, цікаво, їй те саме, що й мені? Думаю, що мої сни були не просто так. Згадуючи їх із заплющеними очима, я просто ніби занурююся у спогади, вони захоплюють мене, примушують раніше лягати спати в порожній квартирі у надії знову повернутися в часи, коли я був поруч з Ліен.

Вже за тиждень я повернувся до своєї нудної роботи у фірмі по ремонту комп’ютерів, а щодня ввечері повертався до лікарні. Але хороших новин не було, як і поганих. Стан Ліен не змінювався, вона ніби зависла поміж двома світами і я не знаю, як змусити її повернутися до мене. Я кохаю її, кохаю безмежно і навіть не уявляю свого життя без неї.

Але один день змінює інший, час минає, а надії на її повернення все менше. Таке відчуття, що я ніби завершив свою місію десь там, а вона – ні. Або вона просто згубилася у світах, які відрізняються від нашого. Але як, як допомогти їй? Як повернути на землю? Я не знаю.

Ані лікарі, ані нескінченні ворожки чи екстрасенси, до яких я звертався, не можуть дати мені відповідь на це запитання. І я, розмовляючи з нею щодня, сподіваюся, що вона таки почує мій голос і зможе скористатися ним, як провідником.

Сьогодні, я вперше не витримав. Лише привіз їй букет квітів і поїхав. Не можу більше! Я знаю, що не можна здаватися, але я маю відпочити. Цей звук апаратів, які підтримують її життя просто вбиває мене. Сідаю на її улюблене крісло й беру книгу, яка лежить під її улюбленим пледом. «Сонник» Звісно! Якби ж то я міг розшифрувати усе, що мені наснилося!

Починаю гортати, вишукуючи ключові слова. Мда, якщо усе скласти докупи, то й вийде, що все, що я бачив і є боротьба зі смертю! І я переміг! Але чому Ліен досі непритомна? Можливо, у неї була інша історія і вона не змогла там перемогти?

Я не відчув, як задрімав. Очі закрилися і я побачив лікарняну палату. Біля ліжка стоїть Лі й дивиться на мене.

– Люба? Ти чому досі тут? – питаю.

– Не знаю. Я тут вперше, – вона, здається, здивована.

– Повертайся, я дуже сумую, – кажу їй, підходжу й цілую.

І раптом здригаюся… Я прокинувся від того, що той сонник, який я читав, просто вислизнув із рук на підлогу, розбудивши мене. Але який же це був сон! Нехай би він не закінчувався!

Лунає дзвінок телефону. І хто б це міг бути? Мені давно ніхто не дзвонить. Здається, усі забули про мене, або ж просто не хочуть роз’ятрювати мою рану.

– Алло!

– Доброго дня! Це телефонують з лікарні. Ваша дружина отямилася!

Пройшло сім років. Сім довгих, напружених і важких років відновлення. Я навчилася жити знову. І згадала, як це кохати свого чоловіка і довіряти йому.

Ми йдемо вулицею до мого улюбленого парку на прогулянку, а навколо нас бігає моя маленька іскорка, яка, разом з чоловіком допомогла мені знайти себе й полюбити життя знову – наша донечка Вікторія. Ми назвали її на честь моєї перемоги над смертю. І тепер вона стала символом самого життя. Вона надзвичайно розумна й допитлива, і я просто не уявляю собі життя без неї.

- Мамо, мамо, а демони існують? – як про між іншим питає наша маленька непосида.

Я можу тільки посміхнутися. Бо зараз усе, що я знала про демонів, здається лише вигадкою, казкою, чи страшним сном.

- Не знаю, доню. А чому питаєш?

- Мені нещодавно подружка розповідала про янголів і демонів, – Вікторія продовжувала намотувати кола навкруг нас, лише на мить зупинившись аби відповісти на моє запитання. Ми з Артуром переглянулись, а донька продовжувала свої стрибки навколо нас.

- А вона звідки це знає? – мені було цікаво, чому це дитина над цим замислилася.

- У неї є сусідка. Вона живе, взагалі-то, десь далеко в селі, але іноді приїздить і заходить до них у гості. У неї ім’я таке цікаве… Вона їй завжди щось дарує… О, точно, я згадала, її звуть Дара! – моє серце, здавалося, пропустило удар, а потім ще один, мені стало важко дихати, а кров враз захолола в жилах.

Усі спогади, які я вважала лише сном, які воліла забути й про що ніколи більше не хотіла згадувати, разом повернулися, накривши з головою, не даючи шансу аби звільнитися від цього кошмару.

- А коли ми гралися з подружкою минулого разу, то дивись, що мені Дара подарувала! – донечка зупинилася, витягла з кишені й простягнула нам, які просто заклякли на місці від здивування, маленьку стрічку із вишитою квіткою маку на ній.

«Усе не таке, яким здається»