Ловець снів

Оріан намагався розбудити мене, торкаючи за плече. Вочевидь, це викликало певні труднощі, адже моє тіло було все ще в ранах, які не встигли затягнутися остаточно. Тож він боявся завдати мені болю.

Я ледве відкрив очі, але, побачивши перед собою його стурбоване обличчя, остаточно прокинувся.

– Що сталося?

– Зіра повернулася з лісу, де трави для тебе збирала. Сказала, що він просто кишить істотами з Підземного царства! Вона ледь втекла від них. Пощастило, що недалеко в ліс зайшла. Вони погналися за нею, але, дійшовши до межі наших володінь, де діє захист амулету, відстали. Та все ж їх збирається забагато і, думаю, рано чи пізно, вони знайдуть спосіб його зламати. Я чув від батька історію, як таке вже сталося одного разу. Це було дуже давно, і тоді якимось чином на допомогу прийшов хтось із Прадавніх. Але, на жаль, ритуал його виклику було втрачено під час пожежі, і тепер у нас є лише один шлях – тікати!

– Зачекайте! А як же меч? Він же може допомогти?

Чоловік важко зітхнув. Мабуть, йому вже уривався терпець. Часу на розмови не лишалося, та мені вкрай потрібно було дізнатися відповіді на запитання.

– Зараз ти до нього не доберешся, вони не дадуть… – сумно промовив чоловік.

– Але я мушу спробувати! – я розумів, як багато стояло на кону.

– Ми не встигнемо його відремонтувати… - у голосі Оріана бринів сум.

– Але, ви ж казали, що амулет може захистити. То, може підемо разом з амулетом, дістанемо меча й втечемо. Потім спробуємо його відновити, повернемося й переможемо цих тварюк! – у мене по ходу справ визрів цілий план, який виглядав майже безглуздо та легковажно. І, здається, він не викликав великого завзяття у господаря. Він підозріло якось дивився на мене, чи то думаючи, що я геть з глузду з’їхав, чи просто вважаючи мене дурнем. В будь-якому разі, я вже й не сподівався на його схвалення. Та вже за кілька секунд він сказав:

– А знаєш, що? Ми спробуємо! У мене, звісно, є підозри та дуже серйозні побоювання, що ми всі загинемо, але іншого виходу я й справді не бачу.

Я зрозумів, що йому не до жартів, і справи зовсім кепські, якщо він на це зголосився. Але тепер справа за малим – треба діяти. Я намагався піднятися. Крекчучи та кривлячись від болю, але я все-таки перевернувся на бік і підвівся з ліжка. Після цього дійства азарту в Оріана ще зменшилося, адже я був зовсім не в формі. А для того, щоб дістати того меча, треба тягти мене майже на собі до лісу хто зна скільки, та ще й уникнути раптової смерті дорогою. Так, задача не з легких.

Але в мені грав адреналін. Я відчував, як сили повертаються до мене. І я вже майже не відчував болю. Можливо, подіяли якісь ліки, а може й справді сила просто ховається всередині кожного з нас?

Зіра та Оріан вже були готові рушати. Вони з тихим сумом поглядали на домівку, яку їм доводиться лишити. Я не думав, що саме через мене, але все-таки я відіграв свою роль у цьому і через це мені було трохи ніяково дивитися їм в очі. Господар, зібравши найнеобхідніше, стояв на виході, чекаючи на мене. Його дочка метушилася у пошуках останнього зілля, яке, як вона вважала, обов’язково знадобиться найближчим часом. Воно доповнило вже не таку й маленьку колекцію пляшечок, які було турботливо запаковані у великий кошик, що висів у неї на лівій руці.

– Все, я біжу! – гукнула Зіра, повертаючись до нас. Її батько забрав у неї ношу й перевірив амулет, бо без нього, зрозуміло, шансів у нас не було взагалі.

– А як він працює? – запитав я, показуючи саме на медальйон, який він саме прибрав під сорочку.

– Магія! – багатозначно сказав старий, показуючи, що нам вже час йти.

Не озираючись, ми прямували до лісу. Я геть нічого не пам’ятав з того моменту, коли втратив свідомість у лісі після бою. Добре, що Зіра та її батько чудово орієнтувалися тут, що й не дивно.

Ми пройшли двір та город, минули чудовий сад, і я аж відчув, з яким жалем поглядають мої супутники на цю землю. Але виходу не було – потрібно було чимось жертвувати. Увійшовши під купол лісу, я вмить відчув себе комахою – такими високими та могутніми були дерева. Їхні темно-зелені густі гілки закривали сонце, й тут назавжди оселився напівморок. Товстелезні стовбури стояли, наче колони у якомусь стародавньому храмі, обплетені ліанами та корінням, що вилазило з-під землі й стелилося по землі, заважаючи рухатись швидко. Та найбільше нас гальмував я, бо як би я не вдавав, що все добре, та почувався доволі кепсько і це було помітно.

Очі потроху звикли до такого освітлення після яскравого сонця. І саме тепер я почав розрізняти чорні тіні, що шугали у верхівках дерев, подекуди спускаючись вниз, чим лякали Зіру, яка повсякчас озиралася та шепотіла якісь ледь чутні слова, мабуть, то були якісь захисні закляття.

Вочевидь амулет робив свою роботу, бо поки що ніхто нас не помітив, та висновки робити було ще зарано.

Раптом ліворуч від нас почувся надзвичайно гучний тріск дерева, яке зламалося. Зіра голосно зойкнула, а її батько, поспішаючи втекти від деревини, що падала прямо на нас, перечепився через корінь і впав. Я відстрибнув у інший бік, опинившись на протилежному боці від дівчини та батька. Я боляче вдарився спиною і лежав, намагаючись пересилити себе і піднятися. Ноги не слухалися, тіло жахливо боліло, та я наказував собі не розслаблятися. Було важко, але я мусив це зробити. Якщо батько Зіри травмувався, без мене вона не впорається сама, хоч я й сам потребую допомоги.

Я прислухався. Навколо стояла абсолютна тиша, яка не може бути в нормальному лісі, де вітер грається листям та гіллям, співають пташки, а дрібні звірята бігають лісом у своїх справах, шурхочучи опалим листям та травою. А тут відчуття таке, наче ти потрапив у вакуум. І ніде ніхто не пробіжить, а жоден кущик не ворухнеться.

Аж тут за спиною я відчуваю якийсь рух, ніби вітер дмухнув. Але нічого б не було дивовижного, якби після цього мене не огорнуло надзвичайним холодом, що пробрав аж до кісток, змушуючи здригнутися. Повільно розвернувшись, я бачу перед собою темну істоту, яку тепер можу роздивитися, але не хочу. Напевно, вона відчуває захист амулету, а тому повільно відлітає, а до мене долинає лише страшний крик.

– Зіро, Оріане! Ви там? – підходжу ближче до стовбура, що впав переді мною. Я більше не боюся потвор, бо побачив – амулет працює. Але ніхто мне, вочевидь, не почув. – Оріане, Зіро! Ви там живі? – кричу ще голосніше, ризикуючи привернути надмірну увагу до своєї скромної персони.

– Так… – нарешті чую тихий голос у відповідь.

– Добре. Але мені ніяк не перелізти через дерево – потрібно обійти, – я глянув праворуч. Ще й за такого освітлення, та все одно дерево, здавалося, не мало ані кінця, ані краю. А без амулета та ще й в моєму стані… Я вже міг прощатися з життям, бо довго я сам на сам з цими істотами не протримаюсь.

– Батько поранений… Тобі доведеться йти самому… Я маю перев’язати йому ногу, – у її голосі бриніла неймовірна туга.

Я тихо вилаявся й рушив вздовж стовбура. Зараз я маю поспішати, як ніколи.

Просуваючись все далі й далі, переступаючи через гілки та обходячи їх там, де можна було обійти, я віддалявся від місця, де лишив дівчину та її пораненого батька. Я боявся, що вже ніколи їх не побачу. А тому, при першому ж підозрілому звуку я ховався у гілля, намагаючись навіть не дихати, хоча десь підсвідомо розумів. Що навряд чи мене це врятувало б. Але надія помирає останньою, як то кажуть. Тож я до останнього сподівався, що у мене вийде, і я обмину цю раптову перешкоду.

Хвилини минали, розтягуючись у неймовірно довгий шлях. Але, нарешті, я побачив, що дерево скінчилося, і я повернув ліворуч, обійшовши його.

Уявляючи, як довго на мене чекатимуть Зіра з Оріаном, я намагався пришвидшити ходу, хоч як би важко мені не було.

Ще кілька разів дорогою мені довелося ховатися під густе гілля. Мені неймовірно пощастило, що дерева були не колючими, інакше було б мені непереливки! Я сидів, стримуючи дихання та намагаючись не ворушитися, але страшні сцени смерті моїх супутників вперто переслідували мене, не залишаючи мої думки ані на мить. І тоді я міг ледь зачекати, поки істоти відлетять хоч трохи далі, аби вилізти й продовжити шлях.

Та з кожним кроком ставало якось темніше. І я тепер вже був просто переконаний, що істоти нікуди не відлітають, а просто ховаються десь у верхівках цих могутніх дерев, вичікуючи якогось сигналу, аби напасти на мене й розірвати на шматки. А, може, то лише моя уява розбурхалася і то лише мені здається?

Я був би радий, якщо б я помилявся. Та усе говорило про зворотне. І ось вже вони перестали ховатися, а знижувалися, спускаючись з верхівок дерев, та опускалися навколо мене. Було зрозуміло – це останні миті мого життя. Я подумки попросив пробачення у Зіри та Оріана. Який я там обраний, якщо ні з ким впоратись не можу самотужки? Невже тільки зброя чи якась мітка, чи амулет робить з людини обранця долі? Невже ми не можемо самі торувати свій шлях?

Але такого роду роздуми не могли аж нічим допомогти ані мені, ані тим людям, яких я залишив напризволяще. Мені було гидко через свою слабкість та неспроможність. Очі Зіри, які час від часу я пригадував, говорили мені про те, що вона мені досі вірить, сподівається й чекає, коли я прийду й врятую їх.

Я лише на мить зупинився, аби зрозуміти, що все-таки ми самі собі маємо бути господарями. А сила у кожного з нас всередині. Відчувалося. Що мій страх ховається десь всередині, боязливо підібгавши хвоста. Після цього я рішуче зробив крок вперед, незважаючи ні на що. У мене є мета – і я її досягну!

На мить мені здалося, що самі істоти були здивовані тим, що відбувалося. Вони застигли, поки я проходив через їхній стрій, направляючись на допомогу людям, котрі її потребували. І більше я не реагував ні на що – ні на завивання, які почув відразу за своєю спиною, ні на вітер, що здійнявся у лісі, хитаючи дерева та сиплючи на мене листям, ні на періодичні кружляння істот наді мною. Я продовжував йти, бо мій внутрішній голос ніби відчував щось, чого не мало б бути. Він весь час змальовував перед моїм внутрішнім зором страшні картини, змушуючи рухатися ще швидше, переборюючи біль та втому.

Коли, нарешті, я дійшов до місця, де побачив сліди, то серце моє завмерло – вони обривалися, і ані Зіри, ані її батька тут не було….