Новий етап

У кімнаті ніби зупинився час, бо не було чутно жодного звуку. Здається, моя розповідь добряче шокувала Ліен. Вона сиділа, замислившись, ще кілька хвилин, а потім поставила найголовніше запитання:

– Я… просто вражена… Але досі не розумію, до чого тут я? – її голос тремтів від хвилювання.

Але це ще був зовсім не кінець історії, яку я хотів їй розповісти. Тому я поглянув, чи може вона сприйняти усе це, чи готова. І, побачивши блиск цікавості в її очах, я продовжив розповідати їй про історію Клану Хранителів, про символ, про Обраних.

Я зробив паузу, а Лі поглянула на книгу, що так і лежала на столі. Вочевидь їй тепер ставало дедалі зрозуміліше, що до чого, вона, мабуть, почала зв’язувати докупи все почуте та відоме. Але я мусив продовжувати.

По її очах я бачив, що моя розповідь вже лякає її, бо, мабуть, почала здогадуватися, до чого я все це розповідаю. Але зупинятися наприкінці я вже не збирався. Нехай знає все, як є.

– На планеті багато людей, які були народжені саме у цей день. Уже багатьох з них не стало… Наші вороги часто влаштовують «нещасні випадки». Але з того часу, як я помітив, що ти – та сама, яка нам потрібна, спостереження за ними думали зняти, але потім передумали аби не виказати, що ти – одна з них. І так – я був спеціально приставлений до тебе…

Лі змінилася в обличчі після моїх останніх слів. Мабуть, у неї просто життя перевернулося догори дриґом від почутого, але вдіяти я нічого не міг.

Вона вискочила з кухні, а я так і лишився наодинці з книгою, яка спровокувала цей початок кінця. Я не знаю, що робитиму далі, і як захищатиму Ліен, але я не відступлю.

Я зрозумів, що їй треба дати час, тому просто пішов у свій кабінет і продовжив займатися своїми справами, як завжди. Я не міг зараз тиснути на неї, не давши оговтатися. Це могло призвести до ще серйозніших наслідків. Ранок від вечора мудріший. Подивлюся, що буде завтра.

Але, трохи подумавши, повернувся до неї. Звісно, Лі була збентежена, розчарована й зла, навіть не знаю, чого було більше. Я не знав, куди подіти очі, руки… Мені хотілося зникнути, бо я знав, як сильно образив її. Але тут вона сказала те, що просто шокувало мене.

– Я розумію. Інакше не можна було.

Це було несподівано. Вона виявилася набагато міцнішою, ніж я думав. Так швидко прийняти інформацію, яку я вивалив на неї… Це вражало.

Я підійшов і міцно обійняв її. Піднявши на мене очі, Лі запитала про майбутнє. Але я й сам нічого не знав, як розвиватиметься ситуація. Тому все, що нам лишалося – просто чекати та спостерігати.

Вранці мене викликав Алекс, тому я мусив йти, залишивши записку. Останнім часом я не міг зрозуміти, чому Голова Клану весь час намагається мене тримати якомога далі від дружини. Так, звісно, я спочатку й сам тікав з дому, але після того, як я побачив книгу, то волів би більше залишатися з нею, аби захистити. Алекс запевняв мене, що все буде в порядку, а моя робота не займе багато часу. Тож довелося кинути все й поїхати у справах.

Цього разу я був з групою людей, яких мені дали на допомогу. Ми вистежили підозрілу групу, що ховалася в одному з напівзруйнованих будинків десь на околиці міста. Пробираючись через уламки, ми намагалися не надто шуміти, аби не привернути уваги тих, хто ховався у темряві.

І тут я почув голос. Навіть не знаю, реальним він був, чи лише здавався мені. Але він кликав мене, обіцяючи нагороду, принаджуючи, задурював голову. Я сів на найближчий камінь і намагався зосередитися. Мабуть, таки доведеться зізнатися Алексові у тому, що демона не подолано. Вперше після тієї боротьби, коли я відчув, що він досі десь там, я злякався. Та й взагалі, не дуже розумів, що то за голос був. А після того, я вже не хотів розлучатися з Лі, бо вона обрана, і моє призначення – охороняти її. Я сподівався, що зможу впоратися сам, та щоразу голос ставав все сильніше, перетворившись з тоненького ледь чутного на гучний та сильний, що іноді перекривав мої думки, не даючи змоги зосередитися. Але такий стан створював небезпеку, як для всього Клану, так і для Ліен. Особливо для Ліен.

Я усе розумів і зовсім не хотів цього. Тому її вкрай необхідно кудись заховати на деякий час, поки я не впораюся зі своєю проблемою.

Поблукавши з годину по цих руїнах та нічого не знайшовши, ми вже думали повертатися, як у мене задзвенів телефон. Висвітився номер Лі, але нічого не було нічого чути. Потім дзвінок раптово обірвався. Моє серце забилося швидше, а хвилювання раптово заполонило мене, змушуючи набирати її номер знову й знову. А у відповідь – лише тиша. Я мусив поспішити їй на допомогу. Моє передчуття казало, що все це не просто так.

Тож, наказавши групі сідати в машину, закінчивши роботу, ми поспішили до мого дому. Дорогою я розмірковував про те, що, можливо, надто панікую. Та я не міг і не хотів ризикувати.

Вже під’їжджаючи до нашого будинку, я побачив ще здалеку дивне світло, яке було яскравішим за сонце, що саме сховалося за хмари. Воно окутало постать, оточену темними тінями. І тепер я вже точно знав, не знаю, але чомусь відчував, що це – Ліен.

Зупинивши машину, я вискочив з неї, а за мною й уся група. Ми зрозуміли, з чим зіткнулися, коли побачили, як зникають ті темні силуети, а Лі падає на землю. Підхопивши на руки, я поніс її до машини.

Вона опритомніла вже дома, коли я вклав її у ліжко. Сказала, що їй стало зле, і вона мені зателефонувала, а більше нічого не пам’ятає. Але по її очах я бачив, що вона просто боїться сказати мені правду, думаючи, що я не зрозумію. Або ж просто не довіряє мені, що й не дивно, після усього, що сталося. Звісно, вона має право сумніватися в мені, моїх словах та вчинках. І я не знаю, як довести їй, що я на її боці! Думаю, що з часом вона це й сама зрозуміє. Аби тільки не було запізно. Сьогодні все обійшлося, та чи так буде щоразу?

Таки треба, щоб ми побули нарізно. Можливо, Ліен зможе відпочити і від мене, і від переслідувань. Аби ще тільки вона на це погодилася.

Наступного дня я відвіз Лі до санаторію, який порадив Алекс. Я радів, що вона погодилася, хоч і в її очах можна було прочитати страх та сумнів. Але я подумав, що це дасть мені трохи часу для вирішення власних проблем, які не могли більше чекати.

Повертаючись до Школи Ловців, я неодноразово ловив себе на думці, що внутрішній демон продовжує свою справу: викликає дивні образи, змушує думати про те, що потрібно віддати Ліен їхньому головному, показує, яким стане світ після того, як усе закінчиться. От же ж хитре стерво!

Я буквально увірвався до кабінету Голови Клану, хоч мені й сказали, що він зайнятий. Та я відчував – я цього більше не витримаю.

– Допоможи, Алексе, благаю! Я більше так не можу! Він зводить мене з розуму!

Лише швидкий погляд у мій бік – і він все відразу зрозумів. Натиснувши кнопку, викликав охорону. Я ж відчув, як свідомість ховається десь у закутку, натомість щось велике й чорне звільняється з полону й захоплює мене всього, поглинає, лишаючи лише малесеньку шпаринку, у яку я можу лише спостерігати за тим, що відбувається навколо. Відчуваю себе в’язнем, що не має ані голосу, ані власної волі, який, зв’язаний чи скутий, сидить у темній кімнаті і дивиться на світ через крихітне віконечко.

– Тримайся, Артуре! – чую віддалений голос Алекса, а потім все зникло.

Я відкрив очі й озирнувся. Мене не здивувало те, що місцевість здалася віддалено знайомою, але спочатку я не міг пригадати, де це і коли я був тут востаннє. Лише згодом я зрозумів – це саме те місце, де я востаннє бачив Вітеріса – Прадавнього, який дав мені меч, і ми разом подолали безліч ворогів. Звісно, я думав, що то був лише сон – найдивніший, який я коли-небудь бачив, але все ж таки, сон. Це означає, що я й зараз сплю, чи це просто марення, спричинене захопленням демона?

Так, тепер я був впевненим, що місце було те саме, тільки зараз, звісно, тут не лишилося й сліду того боя, коли я думав, що загину, як і меча, який увігнав у землю, аби подолати ворогів. До речі, цікаво, чи вибрався тоді Вітеріс. Але, це ж сон, тому можливо все, що завгодно.

Аж раптом я побачив темноволосу красуню, що вийшла з лісу, приязно усміхаючись.

– Зіро? Що ти тут робиш?

– По тебе прийшла! Ходімо!

Я чомусь був переконаний, що це все сон, а тому не пручався й не ставив питань. Вона взяла мене за руку й потягла через ліс. Ми не говорили, я лише весь час оглядався на цю химерну місцевість: темні покручені дерева, з яких опало листя, червона трава, що шелестіла під ногами, і тиша, яка аж бриніла у вухах. Я було торкнувся руки Зіри, бажаючи запитати, що тут сталося після мого зникнення, та вона перелякано поглянула на мене, приклавши палець до губ та наказуючи мовчати.

Лише трохи згодом, коли ми вийшли на галявину, де я побачив Оріана, вона сказала:

– Все, тепер можеш питати.

Вони розповідали про те, як врятувалися і про те, що демони таки не зруйнували їхній дім, до якого вони повернулися й продовжили нести свою варту. Але Вітеріса вони більше не бачили, хоча прийшли сюди наступного дня після битви. Ліс змінився після цього, можливо, то була моя вина. Бо меч, який я використав, був дуже потужною зброєю. Та це допомогло стримати наступ хоча б на деякий час.

Та раптом галявину залило яскраве світло, що змусило нас заплющити очі та ще й закритися руками, аби не осліпнути. А через мить я почув у голові голос:

– Вітаю тебе, Артуре, захиснику земель!

– Вітерісе?

– Так, це я!

– Я думав… Ні, я не був впевнений у тому, що ти вижив…

– Це зараз неважливо. Але хочу сказати тобі ось що. Ти думаєш, що це сон. Але це не так. Зараз ти у небезпеці. І, хоч тут ми й перемогли, та там, де твоє тіло зараз, бій ще навіть не почався. То лише розминка. І те, що захопило тебе, воно має на меті винищити усе, що ти знаєш і любиш, тобі про це добре відомо. Але ти має зупинити і того демона, що захопив тебе, і того, хто стоїть над ним!

– І як я зможу це зробити, якщо я демона в собі вбити не можу?

– Меч, Артуре! Використай меч!

– Але… який меч… він же лишився тут… та й хіба це допоможе, я ж лише вб’ю себе?

Вітеріс зник так же раптово, як і з’явився, лишивши на землі блискучу зброю.

– І що я маю з цим робити? – запитав я вголос.

Зіра з Оріаном стояли, озираючись, бо не могли зрозуміти, що відбулося. Мабуть, Прадавнього бачив тільки я. Та що він хотів мені сказати? Невже я маю вбити себе цим мечем?

Хоча, якщо розмірковувати логічно, то я, мабуть, все ж таки сплю, то що мені буде з того, що я помру тут, я ж не помру фізично. Але, якщо це лише демон, який хоче моєї смерті? Ні, я не думаю, що це йому на руку.

Я взяв меча, що блищав у руці, і намагався пригадати, як вперше застосував його. Тож, не думаю, що потрібно, аби мене проштрикнули ним.

Відчувалося, як енергія йде від моєї руки до зброї, як перетікає у неї, утворюючи потужний заряд. Серце само підказало мені вихід. Я замахнувся і щосили увігнав меча в землю, як тоді, коли переміг демонів.

Яскравий спалах світла засліпив мене, пройшовши від меча до серця, викликаючи шалений біль. Груди стиснулися, дихання перехопило, і тепер я розумів, що, швидше за все, помру.

Я відпустив меча й опустився на землю. Останнє, що я бачив перед тим, як свідомість лишила мене, було те, що Зіра з Оріаном підбігли до мене, не знаючи, чим допомогти. А мене поглинула темрява.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.