Ловець снів

Я пів ночі крутився неспроможний впоратися з емоціями від того, що зі мною сталося останнім часом. Та ще й нове ліжко, як і все, що мене оточувало, геть тому не сприяло. Я то занурювався в сон, то прокидався, крутився, дивився на годинник і знову засинав. Я подумки лаяв себе за це, бо вранці не зможу бути достатньо уважним та зібраним, але нічого не міг з цим вдіяти. Лише під ранок сон, нарешті, остаточно переміг, змусивши мене забути про хвилювання.

Велике та глибоке провалля виднілося з того місця, на якому я стояв. Легка димка туману вкривала його дно й не давало змоги роздивитися, що ж там унизу. Десь прокидалося сонце, освітлюючи ніжно-рожевим рум’янцем небо та гори. Хмарки розбіглися, а зірочки, що ще виднілися вгорі, поступово зникали з небосхилу.

Легкий вітерець повівав, приносячи з собою запах вологи. Десь кричали круки – так голосно й страшно, що картина відразу псувалася. Був у тому крикові якийсь недобрий знак. Та й завжди мені ставало моторошно, коли я чув голос ворони.

Озирнувшись, я бачив лише невеликий виступ, на якому стояв, навколо ж виднілися тільки гори. Виходу в мене не було – або ж лізти на гору і зірватися, або спускатися в темне провалля. Що один шлях, що інший мене не влаштовував, але чекати гарячого сонця, яке зовсім не полегшить мені шлях, було не варто.

Але моїм планам, мабуть, не судилося здійснитися. З дна урвища піднявся густий чорний туман, який накривав щільним шаром усе, до чого дотягувався. Він неймовірно лякав мене своїм загрозливим виглядом. І я змінив свою думку щодо бажання спуститися – мене не приваблювало те, що я буду дивитися у його чорні бездонні очі.

Розвернувшись, я став дертися на гору, чіпляючись пальцями за виступи та шукаючи опори для ніг. Звісно, я розумів, що це самогубство для непідготовленої людини, і що тільки в кіно всі без проблем можуть залізти на таку гору з легкістю. Мене підганяв якийсь тваринний страх, що оселився всередині, нашіптуючи невірну рішення, змушуючи мене лізти далі й далі, ризикуючи впасти у прірву.

Та ось уже чорні руки цього дивного туману закрили пів неба, заховавши сонце, і тепер тяглися до мене, у надії захопити, заполонити мене цілком і повністю. Я пручався, намагався пришвидшити підйом, вкриваючись холодним потом. Руки зісковзували, ноги не знаходили опори. І, врешті-решт, туман наздогнав мене, мої руки ослабли і я полетів у чорну безодню…

Я прокинувся у холодному поту, важко дихаючи. Ще кілька секунд приходив до тями, крутив головою та тер очі, сподіваючись прогнати цей страшний сон. Терміново потрібно було подивитися у вікно, це завжди допомагало.

Пам’ятаю, як я був малим, мама, коли прибігала черговий раз на мій крик вночі, змушувала встати й подивитися у вікно, примовляючи «куди ніч, туди й сон» та пояснюючи, що ніч проходить і забирає з собою погані сни. Тому, коли ми дивимося у вікно після нічних жахіть, то ніби віддаємо їх ночі.

Раптом ці роздуми про сни та жахіття нагадали мені про книгу мого батька, на якій було зображено ловця снів – амулет від жахіть. Треба, мабуть, і собі такий прикупити. А щодо книги, то терміново слід нею зайнятися, адже здається, що я не все зрозумів, а, можливо, й не все побачив у ній.

Відкривши щільні штори, які запобігали проникненню яскравого сонячного світла до спальні, я визирнув у вікно, сподіваючись, що сон, який так схвилював мене, залишиться в минулому. Сонце тільки-но починало свій денний шлях, виринаючи з вранішнього туману, що стелився на землі, обплутував дерева та кущі, лишаючи на них маленькі прозорі краплинки вологи, що сяяли, коли на них падав промінь сонця.

Я побачив, як якась темна постать крадеться поміж кущами. Спочатку я був у тому невпевнений, бо туман може приймати химерні образи, змішуючись з тінями від предметів. Але постать продовжувала рухатися, наближаючись. Вона час від часу ховалася, завмирала на деякий час, а потім продовжувала свій рух.

Мене заворожувало споглядання неймовірної грації, з якою виконувалися усі рухи. Але потім я раптово згадав, що це дуже усамітнене місце, до того ж осередок таємного та загадкового Клану Хранителів, про який, мабуть, ніхто не має знати. Тоді що ж тут робить ця людина й чому крадеться? Мабуть, комусь треба повідомити про це. Але ж тут має бути якась охорона?

Поглянувши в інше вікно, я побачив те саме – людина підкрадалася з іншого боку, ховаючись та оглядаючись. Нас оточено!

Похапцем одягнувши штани та футболку, які я лишив на стільці біля стіни, я вилетів у коридор. Добре, що Алекс показав мені свою спальню, яка теж була тут, але в іншому крилі. Я стрімголов мчав коридором, ризикуючи впасти. Я постукав у двері й тут же відчинив їх, зважаючи на те, що часу на церемонії немає. Алекс саме сидів на ліжку, протираючи очі.

– На нас напали й ми оточені! – кричав я у паніці.

Алекс дивився на мене немов на божевільного.

– З чого ти взяв? У нас же охоронці, сигналізація…

– Ніхто нічого не робить, я бачив двох людей у чорному, що ховалися за деревами й підходили з різних боків. Щось не так! Охорони не було, сигналізація теж, як бачиш, вимкнена!

– Алекс хутко вдягнувся й пішов до дверей.

– А мені що робити?

Той зупинився, озирнувся на мене, на мить замислившись, а потім промовив:

– Йди до бібліотеки. На дальній стіні пошукай на поличці червону квітку. Натисни й чекай, поки двері відчиняться. Закрий їх і сиди там, поки я не покличу. Зрозумів?

Я кивнув і пішов за ним слідом.

Ми бігли сходами, коли почувся звук розбитого скла. Алекс метнувся за зброєю, яка була у нього напоготові завжди. Він мені показував, що у будинку повно таємних кімнат та тайників, які й розраховані на такий випадок, як сьогодні.

В коридорі вже було доволі людно. Вочевидь хтось таки підняв тривогу, але сигналізацію, мабуть, хтось зіпсував. Чоловіки й жінки спускалися з третього поверху. Дехто був одягнений нашвидку, як і ми з Алексом, але дехто вже був повністю готовий до бою.

Почулися крики та шум. Алекс встав попереду разом з жінкою з довгим білим волоссям. Я біг до бібліотеки, як і наказав мені Голова Клану, залишаючи їх зустрічати непроханих гостей.

Але мені не пощастило. Дорогу мені перекрила темна постать, озброєна мечем. Тож, довелося мені повертати назад, розмірковуючи, як бути далі, аби вижити та не стати тягарем для інших. Бо, прикриваючи мене за наказом Алекса, хтось може постраждати, чого б мені дуже не хотілося.

А ще я раптово задумався про те, чому вони не використовують вогнепальну зброю, яка має більшу вбивчу силу та набагато ефективніша, ніж луки чи мечі. Та, щойно я потрапив у коридор, де захищалися Хранителі, то все збагнув.

Вони володіли магією, яка просто не пропускала кулі! Саме завдяки тому, що нападники спробували скористатися саме цією зброєю, я й побачив той захисний бар’єр, який поставили Хранителі навколо себе. Усі кулі, долітаючи до нього, просто спадали, наче вдарившись об стіну. Але так було не з усіма.

Деякі пролітали ледь не влучаючи у Хранителів. І в чому була різниця, я поки що не збагнув, зосередившись на пошуках шляху для порятунку. Але діяти потрібно було швидко – мене наздоганяв ворог.

Пригадавши, де Алекс узяв зброю, я швидко знайшов тайник і витягнув меча. Я сумнівався, що у реальності від мене буде багато толку, адже це не уві сні, де я був тим, хто, просто увігнавши меча в землю, вбив усіх ворогів одним махом. Але стояти й просто спостерігати за боєм я не мав жодного бажання.

Алекс, побачивши, що я не у потаємній кімнаті, щось голосно вигукнув, підзиваючи мене у центр захисного купола. Я зробив крок йому назустріч і раптом почув голосний зойк праворуч від себе. Дівчина, що стояла там, трималася за ліву руку, рукав вже був червоним від крові, а на неї наступав чоловік, весь у чорному, чимось схожий на ніндзя, яких показували у фільмах. І тут я підняв меча, добре, що я вибрав легкий одноручний, з яким міг більш-менш впоратися. Удар був настільки сильним, що ледь не вибив зброю у мене з рук, хоч я тримав його з усієї сили. Поранена вдячно поглянула на мене й кивнула.

Тут на допомогу прийшли кілька чоловіків, які відтіснили мене ближче до центру, куди я з собою повів дівчину, якій хотів перев’язати рану. Зробивши мечем надріз на футболці, я віддер шматок і затягнув рану, яка доволі сильно кровоточила. Піднявши меч, я збирався встати у стрій та допомагати відбиватися. Та побачив, що рівень тут геть не той, де я міг би хоч щось вдіяти.

Удари сипалися градом настільки швидко, що я ледь встигав слідкувати. Вогнепальна зброя була відкинута, як непридатна. Кулі, які пробивали захист, вочевидь, скінчилися. Тому лишалася ось така особлива зброя.

Бій тривав вже хвилин з п’ятнадцять, я бачив, що поранених ставало все більше, але вони були, мабуть, більш підготовлені, ніж та дівчина, що сиділа на підлозі й затискала рану. Або ж були не настільки сильно травмовані. Вони продовжували відбиватися, іноді відступаючи за межі захисного кола, іноді роблячи кілька кроків назад.

Тепер я міг роздивитися ворогів детальніше. Вони були у чорних костюмах, з яких видно було лише очі, бо навіть голова була закрита. Мечі були довгими й тонкими, а рухи – точними й легкими. Це був наче смертельний танок, який ти можеш спостерігати лише раз в житті, бо знаєш, що далі – лише смерть. Пощастило, що у нас був магічний захист, хоч я і не зрозумів, як це так. Бо, наче, в нашому світі немає магії. Але тут вона просто була, і я це точно знав.

Спершу я не розумів, як Хранителі знають, де той захисний купол, але тепер я сам відчував його ніби якийсь розряд енергії. Не різкий, а постійний, що змушував волосся на голові ворушитися так, ніби ти дуже чогось злякався. Але ні, це була ця таємнича захисна сила.

Поступово нападників ставало все менше, але їхні тіла були то там, то тут на підлозі, ніби саме нагадування про те, що ми смертні. Мені стало моторошно, бо я ніколи не бачив стільки мертвих одночасно, ніколи не чув звуків людей, що помирали від чужої руки.

Вже за п’ять хвилин бій припинився. Хранителі важко опустилися на підлогу прямо тут же, посеред коридору, який обрали для оборони. Усі важко дихали, та радувало те, що всі залишилися живі, не дивлячись на поранення.

«Треба терміново вчитися захищатися, аби не стояти, як отой стовпець, у таких ситуаціях!» – промайнуло у мене в голові.

– Артуре, поклич Філіпа, це наш лікар. Він десь на другому поверсі, – все ще важко дихаючи, промовив Алекс.

Я залишив захисників і побіг кликати лікаря. Тепер мені було над чим роздумувати. І я бачив, що це був справжній напад, у якому я навіть міг не сумніватися. Членам Клану справді загрожувала небезпека!