Ловець снів

Звісно, я пам’ятав! А також добре закарбувалося в моїй пам’яті те. Що волосся, яке зараз спускалося по моїх плечах, перетворюється на змій, як в Медузи Горгони. От тепер мені стало реально страшно, коли уявив, як ті змії обвивають мене, лазять по моєму обличчю, торкаються своїми гидкими довгими язиками, а потім впиваються в моє горло. Мене аж перетрусило при думках про це, а сироти виступили на шкірі. Я відсторонився й вирішив розібратися з цим раз і назавжди. Жінка дивилася уважно на мене, очікуючи на те, що я збирався їй сказати.

– Та зрозумій ти – я тебе не знаю! Того разу опинився у твоєму будинку сам не знаю як. А ти дивилася на мене так, ніби ми сто років одружені.

Здавалося, вона образилася. Стиснула губи, очі наповнилися злістю, та говорила вона, наче мед лила:

– Так ми й одружені. Ти що – забув? Як ти міг! Зрадник!

Відчувалося. Що зараз буде щось страшне. А, згадуючи, знову ж таки, минулий раз, я думаю, самим лише вихором тут не обійдеться…

– Почекай. Ти помиляєшся. Я взагалі ще ніколи не був одруженим. Ось, – показую їй руку, – бачиш? На ній немає обручки!

Щойно я проговорив це, як відчув дискомфорт, ніби щось мені заважало на тій руці, яку щойно показав. Опустивши очі, я побачив, що на пальці сяє обручка. На обличчі жінки розпливлася зловісна посмішка.

– От бачиш! Я ж кажу – одружені!

Я просто витріщив очі, а потім почав їх несамовито терти, все ще не вірячи в те, що це відбувається насправді.

– Я, мабуть, сплю!

– Та ні, солоденький, точно не спиш! Я тут… з тобою… я твоя… а ти мій… – нашіптувала світловолоса красуня, обвиваючись навколо мене.

Я стояв і не міг оговтатися від такої новини. І кому вірити? Собі чи їй? Адже головою не бився, а от тут тобі таке маєш!

– А ну, дорогенька, охолонь трішки! – рішуче відсторонив я її. – Не знаю тебе й знати не бажаю! І взагалі – я чорнявих люблю! – я боявся її розлютити, але іншого вибору, як сказати їй відверто, не було.

Звісно, що вона це так не залишить. Тому я пішов до гіда дізнатися, як довго ще чекати. Але з того часу, як я питав це востаннє, схожу, нічого не змінилося. Він щось бубонів, розмахуючи руками, показуючи то на машину, то на дорогу, то на жінку. Але вже через секунду, як поглянув у її бік, він вирячив очі й заверещав, немов порося зарізали.

Я повернувся й побачив, як мила жіночка, якою була ця білявка ще кілька секунд тому, перетворюється на страшного монстра з червоними очима, які палають вогнем. Від гіда й сліду не лишилося – дременув світ за очі! А от мені що з цим робити тепер?

Тепле яскраве сонце враз затягло хмарами. З гір подув вітер, який щосекунди посилювався, здіймаючи купи пилу, що підіймалися стовпом навколо мене, не даючи дихати, забиваючись в очі та рот.

Миттю закривши їх, я майже наосліп зав’язав рота хустиною. Треба було щось вдіяти, інакше можу загинути не тільки я, але й люди, які опиняться поблизу. Це дуже мене лякало. А ще те, що із супутників буде видно цей штучний буревій, тож, можливо, науковці ставитимуть собі питання, що то за диво таке було у Гімалаях?

Вітер ледь не зносив мене, а я наполегливо просувався у бік, де, як мені здавалося, залишилася машина. Я ж був зовсім поруч і міг би там перечекати. А там дивись у неї сили скінчаться чи набридне мене вбивати.

А ще там мали бути хоч якісь інструменти. Їх у крайньому разі можна спробувати використати як зброю. Хоча мені важко було уявити себе у двобої проти жінки з якимось ключем чи ломом. Та я весь час мусив собі нагадувати, що та «мила» істота дуже була сердита на мене та бажала вбити чи, можливо, полонити.

Та раптом все припинилося. Тиша була така, що аж позакладало вуха. Я відкрив очі, боячись, що мене знову закидає пилом та дрібним камінням. Але те, що я побачив перед собою мене вразило так, що я просто припинив дихати на якийсь час.

Я стояв посеред пустелі, розпеченої помаранчевим сонцем. Під ногами на якомусь твердому ґрунті тонким шаром лежав пісок. А навколо – нічого. В буквальному сенсі – тільки пісок і пісок настільки, наскільки сягає погляд.

І тут за спиною я відчув подих вітру. Озирнувшись, я побачив її – світле волосся заплетене в довгу косу, замість легкої сукні – сріблясті обладунки, а в руках – довгий меч, який загрозливо виблискує на сонці.

– Ну то що? Тобі ось так більше подобається? – загрозливо запитала жінка.

– Ні, – рішуче дивлячись їй в очі, відповів я. – Мені подобається моє життя. От і все. Відпусти мене!

Вона розсміялася. І це було так неприємно, що аж усі мої нутрощі задрижали від її голосу.

– Ні! Якщо ти не хочеш лишитися зі мною, то я тут тебе й залишу. Ти лишишся тут сам і подумаєш, де тобі краще.

– Зачекай! – я ніяк не міг придумати способу аби вона не кидала мене на смерть у цій розпеченій сковорідці.

Жінка зупинилася, очікуючи на те, що хотіла почути, але за кілька секунд до цього я придумав план. Тепер лишалося сподіватися на те, що це спрацює.

– Знаєш, можливо, ти й права, – заглядаючи у вічі, намагався я сказати якомога лагідніше, даючи їй надію. – Можливо, ти мені даси шанс?

– М-м, щось я тобі не вірю! – промовила жінка, роблячи крок вперед та опускаючи меча.

– Так, я розумію, я не вартий твоєї довіри, твоєї любові… Пробач. Мабуть, я таки хворий… – я зробив нещасний та винуватий вигляд.

Було видно, що жінка спантеличена. Вона не знала, що про це все думати. Вірити мені чи ні. Але поки що вона ще не була остаточно готова прийняти те, що я їй говорив.

– Люба, я тобі точно кажу, бо я навіть імені твого не пам’ятаю! – я, нарешті, зібрався з думками й пригадав, чого мене вчили у школі Ловців.

Мені треба було обов’язково дізнатися ім’я демона, а саме ним вона й була. І тепер я був точно у цьому впевнений. Я також пригадав ритуал, який допоміг би мені послабити його, а потім і здолати. Але для цього мені потрібна зброя, якої поки що я не мав.

Після моїх слів жінка уважно подивилася на мене. Її очі, змінивши колір, враз засвітилися червоним. Та це було лише на мить, коли вона назвала мені своє ім’я.

– Прозерпіна. Як ти міг мене забути?

Я намагався дивитися якомога ніжніше на неї. А подумки пригадував демонологію, яку вивчав у школі Ловців з великим задоволенням. Як я вже і до цього здогадався, ця демонеса була відповідальна за катастрофи та різні природні лиха.

– Ой, люба, точно! Як же я міг таке забути! – зрадів я, про себе пригадуючи текст, який мене Алекс змусив вивчити заради такого випадку. – А чи не могла б ти мені дістати десь водички? Вже дуже тут спекотно, ти не знаходиш? (Exorcizo te, immundissime spiritus,) А води тут не видно… (omnis incursio adversarii,) наче на пательні (omne phantasma, omnis legio,) Чуєш, Прозерпіно? (in nomine Domini nostri Jesu Christi eradicare,) Зірочко ти моя! (et effugare ab hoc plasmate Dei.)

Я бачив, як поступово на неї справляє ефект закляття, яке я бурмотів собі під носа, намагаючись відволікти її від цього процесу. А поки вона була зайнята створенням (за допомогою магії, звісно) для мене пляшки води, я продовжував промовляти.

Вона, мабуть, таки здогадалася, що щось зі мною не так, бо кілька хвилин не могла свою магію використати, та я все ж намагався її переконати, що то вона дарма нас сюди перенесла, от і магія скінчилася. Ці слова справді занепокоїли її. Вона покинула вовтузитися з водою, натомість переключившись на перенесення нас назад, до реального світу.

Через кілька хвилин ми вже стояли на тому місці, звідки все почалося. А мої губи невпинно ворушилися, продовжуючи читати давні слова, які віднімали її сили.

Нарешті, я ризикнув запитати, чи можна мені у машині взяти води. Був дуже лагідним та чемним. І це спрацювало. Вона дозволила. Це мені дало ще декілька зайвих хвилин, бо я йшов, не поспішаючи, попив води, так само розтягуючи хвилини та продовжуючи своє примовляння, потім взяв ще пляшку та поніс до неї.

На цей час вона вже доволі сильно заслабла і я міг наблизитися до неї, майже не ризикуючи.

– Що з тобою? Ти така бліда? Все добре? Ось, – простягнув їй пляшечку, – попий! Мабуть, ти пилюки наковталася…

Наблизившись до неї, я вже дочитав закляття. Простягаючи їй воду, забрав зброю, відклав убік, ближче до себе. Здавалося, що вона й не помітила. Мабуть, просто пощастило!

– Ну як ти? Краще? – я заглядав у її очі, які темнішали, бо у неї не вистачало сил утримувати образ.

Волосся теж темнішало, як і змінювався одяг. Біла сукня тепер була зовсім не білою, а навпаки – чорною, наче ніч. І вже за хвилину переді мною була зовсім інша жінка. Її чорне волосся розпатлалося, яскраво-червона помада майже витерлася, а чорні очі дивилися сумно на мене, ніби й щось підозрюючи, а ніби звинувачуючи. От тепер, здається, вона точно здогадалася, що відбувається.

Зібравши останні сили, вона піднялася. Щось говорити сили їй вже не стало. Очима вона шукала свою зброю. Та я випередив її. Я почувався сильним та впевненим у собі як ніколи раніше. Тренованим рухом я заніс меча… і не став більше чекати.

Гостре лезо увійшло в її груди, погляд згас, і вона опустилася на землю так, наче хтось уповільнив час. А я стояв, дивлячись на її прекрасне та зловісне тіло й роздумував над тим, чи є у демонів серце.

Я сів на широкому виступі на краю схилу. Тіло невдовзі спалахнуло та попелом розвіялося над прірвою, як і меч. От тепер можна й видихнути.

Влігшись прямо на гостре каміння, я розглядав бездонне небо, оточене кам’яними велетнями, що тисячі років стоять навколо й охороняють це чудове місце.

Через кілька хвилин я відкрив очі та побачив провідника, що схилився наді мною, намагаючись розбудити. Він пояснив, що є машина, і ми можемо повернутися. Цікаво, що він подумав, побачивши цю демонесу? Можливо, вона стерла йому пам’ять, бо він поводився так. Наче нічого й не було.

Я був навіть радий тому, що зможу тепер відпочити, а не дертися в гори. Можливо, у місті тепер буде вже не так і погано. І ще в мене буде шанс загубитися серед безлічі облич.

Ми сіли у машину й рушили, а на мене продовжували дивитися височезні гори.