Ловець снів

– Люба, я вдома! – гукаю, відкриваючи двері.

– Я у ванній, зараз вийду! – чую голос схвильований голос Лі, яка виходить за мить, обернена у великий рушник. Вона трохи заспана, проте дуже мила. Не можу втриматися від того, аби не відчути її тепло, ніжну шкіру та аромат.

– Ти не ображаєшся? – обіймаю її і цілую у шию. – А знаєш… Одягайся!

– Що? Куди? – ніяк не може вона второпати, про що я говорю.

Я підштовхую її у напрямку спальні.

– Давай, у тебе десять хвилин! – говорю я, бо таки вирішив, що гарний вечір вдвох допоможе нам зблизитися, а також трохи відволіче її від пошуку тих клятих весільних фотографій. І чому вона про них взагалі згадала? А-а, ну, так, це ж дівчата. Вони ж люблять передивлятися їх, мабуть. Можуть ще й подругам показати.

– Ого! Ти думаєш, я Супермен? – грайливо питає Ліен, заходячи до спальні.

– Ні, ти – Супервумен! – сміюся.

Як же все-таки добре, коли вона у гарному настрої. Я почуваюся навіть дуже щасливим, не зважаючи на усі обставини, які нас звели разом. Але це ж був мій свідомий вибір, тому, я вважаю, треба насолоджуватися кожним моментом та шукати щось хороше у тому, що зі мною відбувається.

Поки вона одягається, мені треба розв’язати одну невеличку проблему – переглянувши записи відеокамер напередодні, я помітив, що Лі щось сховала на кухні, тому швиденько прослизаю туди, де бачив у джезві заховані папірці, які забираю і ховаю у кишеню, сподіваючись роздивитися їх пізніше. Важливо, аби вона поки що нічого не підозрювала, бо це зірвало б процес її одужання.

Ми вечеряємо у маленькому, але дуже затишному кафе, п’ємо вино, розмовляємо, сміємося. Лише кілька разів я помічаю, як на її обличчі на якусь мить ніби налітають хмари, її погляд тьмяніє, а очі наповнюються сумом. Але вже за секунду до неї повертається хороший настрій.

Та, повернувшись додому, на порозі мене зупиняє дзвінок Алекса.

– Привіт, Артуре! Є хвилинка?

– Добрий вечір! Так, звісно!

– Один з наших добув інформацію щодо твоєї Ліен, – голос Алекса був схвильованим. – Здається, її помітили й хочуть вбити.

– Дякую за інформацію. Слідкуватиму за нею.

Ми попрощалися і я повернувся до квартири. На кухні було підозріло шумно.

– Що ти робиш, люба? – моєму здивуванню не було меж, коли я побачив руїни, на які перетворилася кухня.

– Нічого такого, трохи прибратися вирішила. Я тобі заважаю?

Я й не знав, що сказати, але треба було якось відволікти Лі, яка, мабуть, таки шукала свої записи. І це було зовсім не добре.

– Та трохи, щось ти розшумілася, вже пізно, сусіди ще прийдуть сваритися. Давай ти завтра закінчиш, добре?

Вона погодилася й почала складати все назад, а я ж повернувся у свій офіс до монітора ноутбука й вже спостерігав за нею через камеру, що була у маленькому домовичку. Я його подарував їй ще тоді, коли ми зустрічалися, а згодом забрав сюди, нагадавши, що це оберіг, який завжди має бути на кухні.

Наступного ранку я почуваюся дуже дивно. Повертається відчуття погляду з боку, як тоді, коли мене захопив демон. Проте цього разу це трохи інакше. Просто легке запаморочення. Я згадую, що Алекс казав, ніби я позбувся його. Виявляється, це не так. Я перестав медитувати, от це вже проблема. Бо тікаю з дому, остерігаючись залишатися надовго з Лі наодинці. Мене лякає перспектива проговоритися, викликати її підозри. Хоча поводиться вона й так вкрай дивно – погано спить вночі, потім засинає вдень, вочевидь бачить реалістичні сни, в які й мене, коли я поруч, затягує. А тепер от її треба вберегти, але як? Особливо тоді, як мені не можна бути поруч через усю ту брехню, яка створює між нами таку прірву!

Через небезпеку нападу Алекс дає мені напарника на сьогодні, але він дуже спокійний та мовчазний, тож ми просто сидимо у його машині неподалік.

Трохи згодом я згадую, що забув робочий записник, який саме хотів переглянути та, можливо, якщо Лі сидітиме знову вдома, то зможу пошукати інформацію, яка мені потрібна. Хоча, навряд чи там є щось корисне.

Піднявшись додому, відчуваю знову легке запаморочення, чую голоси, які шепочуть щось нерозбірливе, лякаючи, малюючи перед моїм внутрішнім поглядом моторошні картини, які я намагаюся відігнати, струснувши кілька разів головою.

У квартирі тихо. Здається, Ліен ще спить. Заходжу до спальні, де чую тихе дихання дівчини. Вона така мила, сонна, беззахисна. Хочеться обійняти її прямо зараз, я ледь стримуюся, тому просто тихенько сідаю на ліжко, бо мені кортить навіть просто подивитися на неї, провести рукою по довгому темному волоссю.

Раптом вона прокидається. І разом з цим я відчуваю, що мій внутрішній демон також прокинувся. Саме він пропонує їй прогулятися. Я кричу: «Ні! Не смій! Ліен, не слухай його! Це не я! Не роби цього!»

Та, на жаль, вона не чує. Вона уважно слухає і погоджується з тим, що цьому демонові тільки й потрібно – вийти з дому, відправитися у парк чи до магазину, чи ще кудись. Я намагаюся загнати його знову якнайдалі, сподіваючись, що Алекс таки знайде спосіб позбавитися від нього, бо це може справді зашкодити дівчині.

Я виходжу з квартири й згадую, що ключі від її машини залишилися вдома. Коли я забрав її до себе, то розповів, що колись змусив її скласти іспит, бо не був впевнений, що зможу від неї приховати наявність машини. А тепер, коли сам підштовхнув до прогулянки, міг тільки спостерігати. Сідаючи в машину до напарника, голосно лаюся, на що отримую здивований погляд у відповідь.

– Не дивися на мене, як на навіженого! Я сам, ні, вірніше, той, що у мені, підштовхує Ліен до смерті! Я більше не можу так!

– Подзвонити Алексу? – чую питання у відповідь.

– Ні, поки що не треба. Будемо спостерігати. Але, якщо, раптом, я поводитимуся дуже дивно, то відразу зателефонуй. Або вбий мене.

Мій напарник здивовано поглянув на мене, але нічого не сказав.

Через якийсь час ми побачили Ліен, яка вийшла на прогулянку. Потихеньку та на відстані слідували за нею, ховаючись, аби мене та стеження не помітила. На щастя, більше нікого підозрілого поблизу не було, тому я був спокійним.

Але, коли вона взяла машину й помчала за місто – отут вже треба було хвилюватися. Тим більше, ми ледь не втратили її на дорозі та, на щастя, я вчасно помітив її попереду на одному з поворотів. Тож, хоч ми й відстали, та все ж таки, могли їхати за нею й надалі.

Була ще одна тривожна новина – за нею пристоїлася якась чорна машина, що повертала туди, куди й автомобіль Ліен, пригальмовувала й набирала швидкість так само, як і Лі. Ми з напарником переглянулися, майже одночасно зробивши певні висновки. Він хотів додати швидкості, але транспорту в цей час чомусь було доволі багато, особливо в межах міста, тож, доводилося зберігати дистанцію, лише поступово наздоганяючи машину Лі, яка мчала все далі й далі.

Дорога стає усе вужчою та складнішою – з’являються небезпечні повороти та ями на дорозі, які зовсім не сприяють тому, аби наздогнати Ліен. Я нервово визираю з вікна, коли авто попереду закриває вид. Аж раптом бачу якийсь різкий рух і бачу, як якийсь автомобіль вилітає з дороги. Мій напарник, зрозумівши усю небезпеку, вдавлює педаль, додаючи швидкості. Машина переслідувачів проноситься повз аварію, зникаючи за наступним поворотом.

Ми знаходимо місце неподалік і зупиняємося. Моє серце готове вистрибнути з грудей, адже я бачу, що за машина лежить обабіч дороги! Про себе я повторюю: «Тільки б вижила, тільки б вижила!»

Я проклинаю свого внутрішнього демона, який штовхнув цю бідолашну дівчину вийти з дому та відправитися на прогулянку. Я готовий карати себе за те, що не зупинив, не бажаючи злякати її. Але тепер бачу, що треба було так і зробити, і вже починаю замислюватися над тим, що варто все їй розповісти, як є.

Ми підбігли до машини майже одночасно, сподіваючись, що пальне не розлилося і машина не злетить у повітря до того, як ми звільнимо звідти Ліен. «Бідна дівчина» – подумав я і почав витягати її з машини в той час, як мій напарник викликав швидку та поліцію. Я обережно відніс її трохи далі від автомобіля й поклав на траву. На диво, Ліен, на перший погляд, була неушкодженою, але, мабуть, втратила свідомість, бо не реагувала ані на мій голос, ані на те, що я плескав її по обличчю.

Опинившись в лікарні, мене вже знову почало переслідувати відчуття дежавю, бо нещодавно ми опинилися у таких самих умовах, як і зараз.

Нарешті, мені повідомили, що моя дружина отямилася і її оглянув лікар. І знову я чую ті ж самі слова, що й минулого разу:

- Їй дуже пощастило. Мабуть, у сорочці народилася!

Я зайшов до палати з чашкою води. Ліен, раптом сіла на ліжку, чим перелякала мене

– Де це я? – питає.

– Тихіше, тихіше, заспокойся, люба, все гаразд, ти у безпеці... Але тобі треба полежати... – поставивши чашку, намагаюся її заспокоїти.

– А що трапилося? Де я? – Ліен продовжує розпитувати, озираючись.

– Все добре... Ти у лікарні... Сталася аварія... Ти не впоралася з керуванням і вилетіла з дороги... Але все вже позаду... Не хвилюйся... – спокійно пояснюю, але не згадую про переслідування, сподіваючись, що вона теж про це не говоритиме і не питатиме.

Якийсь час я продовжую розмовляти з нею про те, що сталося, про лікарню та обстеження. Вона, начебто, трохи заспокоюється, і це радує. Мені потрібно, аби вона менше хвилювалася. Через кілька годин нас все-таки відпустили додому, але наказали Ліен відпочивати і не хвилюватися.

Дорогою додому Ліен мовчала, мабуть, обдумувала те, що відбулося. Певно, вона про щось здогадувалася, бо іноді поглядала на мене, а у її очах світилися питання, які вона боялася мені задати. Спитала лише про те, чому я настільки засмучений. Але, побачивши, що у мене немає настрою, більше зі мною не говорила. Тільки виглядала трохи збентеженою, трохи задумливою. Мабуть, пригадала події сьогоднішнього дня.

Я вклав її у ліжко, а сам вирішив піти до свого кабінету та почитати її записи, які мене таки дуже цікавили.

Розгорнувши два аркуші паперу, я почав читати. Оповідь її велася з того часу, як вона потрапила у той дивний сон, куди затягло й мене. Він був про перегони. Я не знав, що ці сни настільки яскраві, але, перечитавши усі події, я навіть відчув, що ніби побував там. Також вона записала питання, які її цікавили. І дійсно, вона сумнівалася в тому, що ми одружені, бо не знайшла фотографії. Дідько! Я зовсім за них забув! Треба зранку зателефонувати, бо, можливо, що вони вже й готові. Вірніше, фото Ліен мають бути готові, бо я ще навіть не сфотографувався заради цього.

Завершивши з переглядом записів, я вимкнув світло й ліг спати. Але, щойно закрив очі, як відчув, що мене знову затягує ц один з тих дивовижних снів, які бачила Ліен. Цікаво, чи доведеться знову її рятувати від чогось страшного, чи цього разу обійдеться?