Ловець снів

Я узяв тільки найнеобхідніше, сподіваючись, що це всього на кілька днів, склав у велику сумку та поставив її ближче до виходу. Дізнаюся, що там до чого – і додому. Але, в будь-якому разі, я ж не полонений аби не мати змоги сюди повернутися за чимось важливим чи потрібним, раптом доведеться затриматися?

Поглянувши на своє помешкання, що так і лишилося неприбраним після нічної сутички, я таки вирішив трохи навести лад, надавши помешканню більш пристойного вигляду. Звісно, на це потрібно було витратити якийсь час. Алекс, дивлячись на мої маніпуляції, кілька разів виходив у коридор – його весь час відволікали телефонні дзвінки. Він, мабуть, дуже боявся, що я зміню своє рішення, тому надовго самого мене не лишав, в той час, як міг би лишити мене, приславши водія. Але що мені було втрачати? Сумувати за нудною роботою? Звісно, у мене були деякі сумніви, але хто б з нас не хотів неймовірних пригод, коли адреналін переповнює тебе, а серце шаленіє у грудях? Хто б не хотів пізнати якусь глобальну таємницю, що захована від усього людства, та ще й знати, що, можливо його виживання залежить від тебе, хоч і буде небезпечним для тебе?

Мені все це здавалося якоюсь казкою чи сном, зовсім нереальним та взагалі неможливим, але я весь час, коли ще збирав речі та прибирав, вмовляв себе, що все не так страшно (мабуть), як здається спершу, і намагався не панікувати. Хоча долоні злегка пітніли і я чимдалі починав нервувати.

Алекс зайшов з коридору після чергової доволі бурхливої розмови телефоном і пильно подивився на мене. Мабуть, він бачив мій стан, тому підійшов, коли я стояв біля зібраної сумки й розмірковував, чи взяв усе необхідне, і поплескав дружньо по плечу.

– Нічого, Артуре, ти звикнеш! Тобі ще й сподобається! – він намагався підбадьорити мене легкою усмішкою

– А куди ми, власне, їдемо? – я досі цього не знав, бо він тільки й говорив, що ми маємо їхати, але куди – нічого не сказав. А, раптом, це буде десь на іншому кінці світу?

«М-м, було б цікаво! – пронеслося в голові. – Ніколи не мав можливості подорожувати за кордон. То навчання, то робота…»

– Побачиш! – Алекс вже починав нервувати від кількості моїх запитань, які я задавав останнім часом, а також через те, що я забирав у нього час, бо він часто поглядав на годинник, усім своїм видом показуючи, що він поспішає.

Я зачинив двері, подумки прощаючись зі своїм помешканням, підхопив сумку й пішов за Алексом до машини, яку він лишив неподалік від мого будинку.

Дорога зайняла десь з пів години. Спочатку ми маневрували широкими вулицями, поступово вибралися за місто. Майже не розмовляли, бо я занурився у роздуми. Сьогодні, мабуть, з огляду на останні події, мене тягло не філософію. Я принишкло сидів на передньому сидінні й дивився на дорогу. Але я її зовсім не бачив. У голову лізли думки й запитання, та ділитися ними з Алексом я поки що не хотів.

А найбільше турбувало мене ось що. Якщо батько знав про все це, то чому не розповів мені ще тоді? Чому відпустив у великий світ і не наполягав на своєму? Чи, можливо, він хотів мені дати трохи пожити перед тим, як все зміниться? Чи просто хотів, аби я нічим не виділявся серед однолітків і тим самим хотів мене захистити? Так, це здається розумним. Бо, як кажуть, якщо хочеш щось заховати, то зроби це на видному місці.

Алекс теж не порушував тиші, мабуть, здогадуючись, що мене бентежить, але більше не намагався ані переконати, ані підбадьорити. Мабуть, він був і так задоволений, що все так склалося і не довелося мене вмовляти тижнями, місяцями, роками. Звісно, якщо я вже такий важливий для нього. Мені здалося, що так. Може й не треба було так швидко давати відповідь. Та у комплексі зі знайденою книгою, яку я, до речі, звісно прихопив з собою, снами та листом батька, це вимальовувалося у суцільну картину, суть якої, думаю, я зрозумів правильно.

Ми під’їхали до великих воріт у кам’яному високому паркані, які відкрилися лише тоді, коли Алекс привітався через спеціальний переговірний пристрій. Ми проїхали доріжкою ще кілька десятків метрів перш ніж я побачив місце призначення.

Машина зупинилася, ми вийшли і я роззявив рота від побаченого – розкішний триповерховий будинок, увитий вже почервонілим листям дикого винограду був наче з якоїсь реклами дорогого відпочинку десь в Англії. Не дивлячись на осінь, газони були все ще зеленими, але дерева, що густо росли навколо будинку, вже почали скидати своє різнобарвне вбрання.

Підійшовши до входу, я все ще оглядався та милувався краєвидом, від якого було не відірвати очей. Я навіть і не пам’ятаю, коли востаннє вибирався з міста. А тут же така краса!

– Ходімо, Артуре! – вже з ноткою нетерпіння гукнув мене Алекс. – В тебе ще буде достатньо часу все тут оглянути.

Зітхнувши, я взяв свої речі, які було поклав, аби не тримати, поки роздивляюся навколо, і увійшов до будинку.

Чесно кажучи, це й будинком було важко назвати. Для мене, який останні кілька років провів у звичайній квартирі, це здавалося справжнім королівським палацом. Величезні розсувні вікна на першому поверсі були прикриті легкими світлими фіранками, килими, простелені у кімнатах, були настільки м’якими, що здавалося, ніби я ходжу по хмарах. В одному крилі будинку була величезна бібліотека, яка займала аж цілих два поверхи. В іншому крилі – вітальня та їдальня, а відразу за входом – широкі сходи, що вели на другий поверх, де розташовувалися кімнати, обладнані під класи. На третьому поверсі були комфортабельні кімнати.

У внутрішньому дворі був дуже гарний фонтан, навколо якого навіть зараз красувалися яскраві троянди. Я вже уявляв, як би тут чудово було б сидіти на лавочках біля цього фонтану якимсь закоханим, обійматися та шепотіти приємні слова. Можливо, колись так і було. Але зараз, тим більше о такій порі року, усе було трохи ніби оповите тихим смутком, бо ніде й нікого не було видно, птахи відлетіли, і тут не вистачало їхнього веселого гомону.

А ще, ще місце було якимось порожнім. У ньому не відчувалося присутності людей. Наче якесь старе й нікому не потрібне місце, не дивлячись на те, що усе було надзвичайно чисто, вишукано та дорого. Мабуть, у цього місця просто не було душі.

Та й звідки їй взятися, якщо люди, що жили тут, не вносили у нього щось своє, а були лише гостями, які через певний час залишали його таким, яким усе тут було до них.

Після екскурсії будинком, який Алекс назвав Школою Ловців, мене запросили на вечерю. Їли ми лише вдвох з Алексом, бо приїхали значно пізніше. За їжею та після неї він весь час мені розказував історію Клану Хранителів Порталу. Я дізнався, що цей клан бере свій початок ще від легенд про Атлантиду та був причетний до її зникнення. Вони передають свої знання своїм нащадкам, плекаючи надію, що зможуть захистити наш світ від катастрофи, яка насувається.

Було очевидним, що Алекс пишається досягненнями Клану, які приписує особисто собі. Адже він, як Голова, сприяв тому, щоб після навчання тут юнаки та дівчата були в змозі виконувати своє призначення – захист Клану та пошук ловців і того, хто закриє портал. А ще саме він ініціював розповсюдження ідей клану на всіх родичів тих, які до нього входять. Завдяки цьому членів Клану збільшилося, а ще вони були присутні майже усюди – у вищих ешелонах влади, в ЗМІ, науково-дослідних інститутах, серед військових, археологів, істориків та медиків. Завдяки цьому Клан міг досліджувати артефакти, вивчати письмові свідчення, збережені у таємних сховищах, і робити все, аби вистежити своїх ворогів, ловців, які щойно прокинулися, та обраного.

– Алексе, а скільки усього людей налічує Клан? – поцікавився я, допиваючи чай.

На мить Голова Клану задумався.

– Десь близько тисячі, я думаю. Якщо чесно, то спеціально я перепис ніколи не проводив. Але думаю, що це гарна ідея! Дякую! Просто усе ускладнюється тим, що ми розкидані по різних країнах, тому зробити це буде доволі важко.

– І скільки ж у вас таких, як я?

– Ловців? Мабуть, десь із сотню, – Алекс був не надто впевнений у своїх словах, як мені здалося. Але для мене особисто, мабуть, це не було надто важливим.

– А ще останнє питання. З чого ви взяли, що я чимось маю виділятися серед інших. Так, ви казали, що ваш провидець це побачив. Але у чому я не такий? Як це має проявлятися?

Здається, моє питання завело Алекса у глухий кут. На кілька секунд запала тиша. Трішки довше, ніж це дозволяла пауза в бесіді. Тому я зробив висновок, що цього точно ніхто не знає. Але він підняв на мене очі й промовив:

– Ми ще працюємо над цим. Але майбутнє – річ непевна. І поки що точно ми нічого не знаємо. Але маю зауважити – тебе я не відпущу далеко від себе. Особливо зараз, коли ти нічого майже не знаєш і не вмієш. Завтра зранку я представлю тобі твого куратора. Найближчим часом він буде займатися твоїм навчанням і дасть тобі все, що ти маєш знати й вміти, аби захиститися. А потім поговоримо про все інше, добре?

Я погодився, бо все одно від мене зараз нічого не залежало. Я плив по волі течії, яка несла мене у невідомі води, сповнені небезпек та пригод. І думалося мені, що іноді добре зняти з себе усю відповідальність за своє життя і просто відпочити ось так, вдалині від усіх проблем, які щоденно оточують тебе, занурюючи в життєву круговерть.

Через те, що я тут ще не обжився та не знав жодної душі, то Алекс весь час проводив зі мною. Ми розмовляли, але частіше я просто слухав, бо у нього було, що мені розповісти. Це були якісь байки, легенди та спогади. Я намагався уважно слухати, та відчував, що почав потроху втомлюватися. Привертали увагу лише ті моменти, в яких він згадував батька. Остаточно втомившись один від одного, ми попрощалися.

Мої речі вже були в одній з кімнат третього поверху, вікна якої виходили на щось схоже на ліс чи парк, який оточував цей будинок, ховаючи від сторонніх очей та надаючи якоїсь таємничості усьому, що тут відбувалося. Можливо, то було лише моїм першим враженням, але тут було неймовірно гарно, хоч і зовсім незвично.

За вікнами догорав день, і червоне сонце ховалося за верхівками пожовклих дерев, закутуючи двір у легкий серпанок. Я розібрав речі, прийняв душ і вклався спати в очікуванні завтрашнього навчання.