Всі вірші

Я стану для тебе Риму руїнами

Колонами храмів поганських богів

Що споконвік стоять над Афінами

Запечатані духом старих мудреців

Я стану пісками сухої Сахари,

Ветхими гробницями пірамід

Чи мармуром білого Тадж-Махалу,

Й холодною тінню в самий зеніт

Зійду до тебе стіною великою,

Що тягнеться крізь імперій часи

Токійськими вулицями многоликими

Кіотськими храмами, що ждуть весни

І стану Нью-Йоркською висотою—

Розпутаю склом хмарки дощові

Побуду ще кактусом з пустель Аризони

Чи перекотиполем з техаських степів

Я стану твоїми англійськими замками

Чи монастирів готичними шпилями

Стоунхенджами і тріумфальними арками

Вежами, що височать над Парижами

Я буду фіордами й льодовиками,

Арктичним вітром тобі подму

Засиплю дороги твої снігами

Північним сяйвом їх освічу

Та навіть якщо обійму тебе світом,

Усім, що стоїть і живе крізь віки

Зізнайся й скажи без єдиного свідка

Чи був би ти домом, як я залишуся ніким?

Де живе сонце? У синій імлі,

Де в ніч курличуть легкі журавлі.

В хмарах пухнастих, де вітер гуляє.

Де гір вершини у небо вростають.

Сонце – у полі, в колоссі палкім,

В сміху дитячому, в домі моїм.

І у прозорій росі виглядає,

В кожній душі, що звучить і співає.

Взимку ховається в ковдру із хмар,

Щоб нам принести проміння у дар.

А по весні проживає у вітах,

Там, де збирає медок бджола в квітах.

А засинає за тихим ліском,

Вмиті поля огортає крилом.

Та навіть в темні, бездушні години

Сонце живе… у душі України.

19 травня 2026 р.

Лови хвилини, дихай ними,

Немов в останній раз.

Вдихай мороз із хуртовини,

Дощів озонний джаз.

Вдихай бузку п’янкий і ніжний

Духмяний аромат,

Лови і пий повітря свіже,

Вбирай квітучий сад.

Вдихай вологий подих моху,

Багаття гострий дим,

Туман, що стелиться потроху

Над плесом лісовим.

Смакуй бурштинові світанки,

Грози гарячу мідь,

І кави запах на світанку,

І зір нічну блакить.

Лови полину гіркий подих,

Травневий пий нектар,

Прийми морозу вдих і видих

І сонця щедрий дар.

Смакуй цей дивний світ душею

Крізь дотики і час,

Пий сяйво спалахів у небі

Немов в останній раз.

18 травня 2026 р.

Крізь німу завісу, крізь вогонь і дим,

Опіки на серці — розчерком рудим.

Ідемо наосліп крізь вибухів слід,

Але ми рятуєм кулями — наш світ.

Хай зриває дах нам цей шалений шквал.

Ми виходим разом на важкий фінал.

Під ногами знову кришиться земля.

Там палають долі, небо і поля.

Там, де була пустка — виросла стіна.

Обірветься крик і спалахне струна,

Але ми пробились крізь запеклий сум.

Прошиває шкіру електричний струм.

Подивись у вічі — там немає сліз.

Ідемо крізь пекло і замерзлий ліс.

Тільки дика сила і свята мета —

Щоб заграли світлом спалені вуста.

18 травня 2026 р.

Останнє повідомлення від неї

надійшло о 6:45,

Я буду вірити, що ти жива десь

І все це наклеп і брехня

Я буду памятати той ненависний день,

коли ти не зуміла,

ти не встигла,

покинути той пекельний котел.

Між сьогодні і завтра — межа.

Мов струна, що дзвенить від напруги.

В тиші ночі для нас — таїна.

Там зникають прожитого звуки.

Знову кроки і плани в думках —

Нам приносить спокійний світанок.

Ми тримаємо час на руках,

І щодня нам — «сьогодні» щоранку.

Нерозгорнутий, чистий сувій —

Це ще «завтра», густе і туманне.

Майорять вдалині сонми мрій,

Що ведуть у майбутнє незнане.

Завтра — ще без слідів помилок,

А сьогодні — летить тихим вітром.

І між ними — один лиш ковток,

Що наповнений зоряним світлом.

17 травня 2026 р.

Коли мене не стане — не кричи,

І не впускай у душу порожнечу.

Ти свічку тиху запали вночі,

І відпусти тягар, що тисне плечі.

Коли мене не стане і в саду,

Проллється дощ важкий на чорні квіти —

Я більше в гості зранку не прийду,

І серце не зумію обігріти…

Не стій у пустці мовчки у журбі,

Не плач за тим, чого вже не вернути.

Я залишаю сонце лиш тобі,

І все, що ми не встигли осягнути.

Хай вітер виє, рве суху траву,

І сипле попіл на холодні стіни.

У кожнім подиху я оживу.

Ти не впадай у розпач на коліна.

Скинь біль гіркий, затисни у кулак

І крик німий, і безутішний плач.

Мене немає. Тільки чорний знак.

Прислухайся… Почуй… Прошу — пробач…

16 травня 2026 р.

Тяглася ніч, полином пахло в хаті,

Свіча горіла, плакала в кутку.

Сльозу солону витирала мати,

Збирала свого сина на війну.

Вона в торбину свіжий хліб поклала,

Що пахнув полем, сонцем і дощем,

В сорочку оберіг вона вшивала,

Щоб захистила сина під вогнем.

«Візьми, мій сину, оберіг на груди,

Нехай від кулі серце вбереже.

І повертайся — я чекати буду…»

Перехрестила — й ворога кляне.

Він посміхнувся, обійняв за плечі:

«Прости, матусю, — вже пора іти.

Давай рюкзак та інші мої речі.

Іду… Не плач…» — майнула тінь сльози.

Переступив поріг і щез в тумані,

Підборів стукіт нишком затихав.

Лишилась мати — серце, рвана рана.

Неспокій душу рвав і шматував…

16 травня 2026 р.

Коли піду від тебе назавжди —

не допивай за мною чорну каву.

Спали мої розгублені сліди,

й забудь усе — і темне, і ласкаве.

Не згадуй більше сміх моїх очей,

мій крок швидкий у натовпі міському.

Серед тягучих вистиглих ночей

не роздавай цю темряву нікому.

Нехай за мною зацвіте полин,

і дим поглине всі мої дороги.

Я стану просто тінню серед стін,

а ти — навчися жити без тривоги.

Мої зітхання тихо відпусти,

а спогади свої сховай дбайливо...

Коли піду від тебе назавжди,

прошу тебе… будь ласка — будь щасливим.

16 травня 2026 р.

Незламні мужні лелеки

У час важкий і навіть темний

В житті проходиш шлях буремний:

Руйнують тривоги спокій земний...

Він не стабільний - зовсім крихкий.

У небі — металеві лелеки,

Вони від сім'ї зовсім далекі,

До перемоги, миру — мерщій!

Готові до бою, відважних дій.

Їх політ — шедевр не даремний,

Шлейф війни вони нищать нікчемний,

Жалить у відчуття безпеки

Шалені прокляті шахеди,

Химерні нескінченні ракети,

Що мчать знову примари-карети!

У небі важкого брухту рій,

Все пеклом в'ється як той змій.

Ви — незламні, мужні лелеки,

Не жалійте для нас свої крила,

Несіть усім спасіння-вітрила!

Летіть завзято у запеклий бій,

І від вас сконає хижий Вій!

Хай з вами буде Матір Божа,

Згине назавжди орда ворожа!

Позаду пустка. Чорний силует.

Лишився дім, де пахло свіжим хлібом.

Тепер там тільки згарище й скелет,

І вітер виє під розбитим небом.

Усе життя — у пластик, у вузли,

Усе, що будували ми роками.

Тікаєм в ніч від попелу і мли

В чужі краї, під іншими зірками.

В старій валізі — фотографій щем,

Там ті, кого забрали вже могили.

Сльоза стікає під сумним дощем

За тими, кого втримати не вміли.

Дорога в нікуди. Чужі міста.

Чужі обличчя і чужі розмови.

І німота затиснула вуста —

Одна лиш ніч зламала всі основи.

А на столі лишилася кутя,

Дитяча іграшка в кутку, в пилюці.

Обірване, розтрощене життя...

Без дому. Без душі. В німій розлуці.

15 травня 2026 р.

Я забреду туди, де вже була,

Де кожен камінь пам'ятає крок.

Там тінь моя колись давно жила,

Залишив час свій золотий пісок.

Навколо все знайоме до дрібниць:

Старий будинок, двері і замок.

Вплітає пам'ять профілі облич

В канву забутих, прожитих думок.

Я доторкнуся пальцями до стін,

Які тримають відгуки розмов.

Тут кожен звук — мов кришталевий дзвін,

Що повертає у минуле знов.

Я забреду туди... Щоб віднайти

Отой загублений колись ескіз.

І щоб повз тебе знову не пройти,

Та пригадати наш вечірній бриз.

15 травня 2026 р.

Усе як завжди: вечір, теплий чай,

Моя рука в твоїй руці лежить.

А за вікном зоріє неба край,

І нам з тобою дорога ця мить.

Усе як завжди: світло від свічі,

Слова щемливі, погляд очі в очі.

Ми знову разом губимо ключі

Від таємниць незвіданої ночі.

Усе як завжди: дощ у шибку б'є,

Світ за стіною спати поспішає.

Але в мені є дихання твоє,

І більшого душа вже не бажає.

Усе як завжди... Але кожен раз

Ця мить звичайна знов стає новою.

Час зупинився. Вже немає нас,

Ми поруч… Тиша… Я — і ти зі мною.

15 травня 2026 р.

Коли перо спиняє вічний рух,

То світ стихає, глухне все навколо.

І засинає мій упертий дух,

Замкнувши думку у трухляве коло.

Замерзле слово нидіє в тиші,

Чорнило в жилах, наче лід, холоне.

Пітьма черкає тіні по стіні

І тягне обриси в мої долоні.

Вона стирає обрії й міста,

Малює ніч на згарищі світанку.

І тільки німота стиска вуста,

Що не зродили слова до світанку.

Та варто іскрі спалахнуть рядком —

І скресне крига, темряву світ змінить.

Слова карбують кожен новий крок,

І навіть смерть мене вже не зупинить.

14 травня 2026 р.

Мені давно не дарували квітів.

Не тих, прилизаних — з фольги екран,

А тих, що дихають серпневим літом —

П'янких і щирих, мов старий роман.

Забувся жест — нехитра нагорода,

Коли крізь залізяччя втоми й пил,

Від ніжних пелюсток п'янка свобода

Приносить спокій і надійний тил.

Мені давно не дарували квітів

Без приводу, без дат в календарі.

Щоб просто так — як подих чийсь зустріти,

Як перший промінь ранньої зорі.

Щоб не за протоколом, чи «так треба»,

А за раптовим порухом руки.

Щоб цілий оберемок квітів —з неба.

Де в пелюстках приховані думки.

Бо квіти — це не листя чи пелюстки,

У них ховаються тепло й слова —

Останній міст крізь відчаї й розлуки,

Це знак, що я важлива і жива.

13 травня 2026 р.

Всміхається кава до мене зухвало

І піниться в турці — мов місця замало.

Будильник рве тишу, собака співає,

А в мене вже дах помаленьку злітає.

І плани десь там копошаться і труться,

Мов біля дверей стоять, мнуться і мнуться:

«Війти? Може, ні? Та хто ж її знає?

Вже ніби проснулась… чи ще почиває?»

Я — зомбі по кухні, а кава стікає,

Тікає, сміється і пісню співає.

Собака тим часом виляє хвостом:

«Смаколика дай! Поки прошу добром!»

А плани на мене вже скоса: «Ну, як?

Сьогодні ти геній чи, може, ніяк?»

А я їм у відповідь: «Тихо, сидіти —

Я ще не прокинулась. Кави попити!»

А сонце лоскоче ще сонні фіранки,

І очі собачі сміються від ранку.

А плани… та що там — нехай визрівають.

Вони ж, як і кава, — самі прибігають.

Даруй усмішку щиру всім

Даруй усмішку щиру всім —

Її сьогодні не вистачає.

Комусь біль і сум заважає,

В інших відсутнє натхнення.

Вона на вустах — солодке варення,

Вона зайвою не буває.

Вона не б’є, як літній грім

У небі чистім і яснім.

Це як пробудження для всіх,

Для настрою, солодких утіх.

Тепло у твою душу впускає,

Кохання цвіт проростає...

Кохати, радіти — не гріх,

Довкола лунає щирий сміх,

І серце від цього радіє...

Можливо, це ключ до надії?

Дорога до щасливої події?

Душа у Бога щастя благає,

Від ближнього щиру усмішку приймає.

Серце в холодну комірку не тікає —

Наче сад квітковий розквітає.

Наталія Синюшко

11.05.2026р.

Свіже повітря прорізає спів синиць:

Місто прокидається,

Місто прокидається,

А вже сидять бабусі з кошиком суниць.

Квітне весна бузковим цвітом,

Розтанули сніги,

Текли води круги,

Біжить проміння сонним містом.

По вулицях вже ходять перехожі:

Вони поспішають,

Знайомих зустрічають,

І всі же, як краплинки, схожі!

І ми з тобою перехожі:

Кудись йдемо,

Чогось шукаєм,

Та повелось, що нам не по дорозі.

Свіже повітря прорізає спів синиць:

Місто прокидається -

А планета спить.

Ми пішаки у грі старого часу,

Йому байдужі виграші й жалі.

Не назбирати миті про запас нам —

Вони щезають, наче журавлі.

Він не у цифрах замкненого кола,

Не у годиннику, що ріже крок.

Він у розмовах, в поглядах довкола,

У зморшках, що лишають нам урок.

Мчимо, не помічаємо хвилини.

Ковтає їх безлика метушня.

І час крізь пальці — річкою невпинно

Затягує у тихе небуття.

Не повернути мить, що догоріла,

І не розквітне зірваний букет.

Душа хотіла, та рука не сміла —

І зник в імлі знайомий силует.

Назад не повертає час нічого —

ні слів, ні днів, загублених колись.

Що не сказав і не зробив для когось,

крізь пам’ять проросте і заболить.

10 травня 2026 р.

Мов полотно — етюд із акварелей,

Або на парусині грубий шарж.

Ми пишем світ мазками несвідомо,

І часом це скидається на фарш.

То барви ллються сонцем крізь долоні,

То згасне світло — і пливуть мазки.

Ми ловим виставки десь на кордоні,

І маємо — неписані рядки.

Хтось вибирає золото і рами,

Хтось хрестиком зшиває пустоту.

А час стоїть за нашими плечами

І мовчки править кожну кривизну.

Та крізь штрихи — десь рвані і нерівні,

Проб’ється колір — впертий і живий.

І кожен рух, мов іній передсвітній,

На полотно напише відблиск свій.

Час плине — а ми рвемо ті картини,

Де сон і думка змішані в мазках,

І хоч місцями світяться глибини,

Та небо тоне в темних кольорах.

Ми стоїмо на порваних картинах,

Натягуємо нове полотно.

Мазок. І знов життя — нові етюди.

І сонце тихо ллється у вікно…

10 травня 2026 р.

Була любов у сні, як наяву,

Де я до тебе озивалась мило.

Давно в думках сказала я "люблю",

А ти мовчав і все чекав на диво.

Життя пройшло повз нас, мов параплан,

Що над землею ледь розправив крила.

Моє мовчання, як важкий пропан,

Твоє життя до кісточок спалило.

Нам кажуть: вбивство- то найбільший гріх,

А я скажу, стискаючи образу:

Найбільший гріх, це потайки кохать,

І вголос це не вимовить ні разу.

В моїй голові — безкінечні тунелі,

Де вітер ганяє старі голоси,

Там сонце малює химери й моделі,

І тонуть у спогадах вранішні сни.

Там атлас доріг і незвіданих марок,

Забуті вистави, прем’єри думок,

І кожен мій сумнів — як сизий огарок,

Що креслить на мапі черговий мій крок.

В моїй голові не вщухає розмова,

Будуються замки, руйнуються шви.

Там кожне мовчання — це виткане слово,

Яке ще не знає своєї весни.

Там море штормить і на штиль наступає,

Там космос і хаос, і вічний спокій.

Ніхто, окрім мене, тих стежок не знає,

Що стеляться й зріють в моїй голові.

08 травня 2026 р.

Добро не має маси і об’єму,

Не зважити його і на вагах.

Воно — як відблиск світла золотого

На втомлених і зморщених руках.

Немов зерно, закинуте в каміння,

Що не питає: «Можна прорости?»

А просто точить стіни сотворіння,

Щоб сонячні побачити пласти.

Воно не в тому, щоб роздати зайве,

Коли в коморі повно сухарів.

А в тому, щоб засяяти, як сяйво,

Там, де ніхто вогню не засвітив.

Добро не знає тіні і гордині,

Воно тече, як чиста течія.

Ми в цьому світі — лише на хвилину,

Лиш людяність — безсмертна, як ім’я.

Посієш іскру — і здригнеться крига,

Віддаш тепло — і зацвіте полин.

Добро немов найважливіша книга,

Яку людина пише до сивин.

08 травня 2026 р.

Годинник б’є мов молот по ковадлу.

Кує із миті довжелезний шлях.

Кидає його нам, немов принаду.

І ми йдемо по ньому — попри страх.

Хто ми у світі — темрява чи світло?

Попереду — падіння, чи політ?

Щоб берег вічності в житті зустріти,

Ми летимо… мов мошкара… на світ.

Слова стираються дощами на гранітах.

І не важливо, скільки ти прожив.

Важливий спалах, що сягнув зеніта,

Вогонь, який ти в серці запалив.

Пройде усе: печаль і пишні лаври,

Зостануться лише сліди на склі.

Ми — вічні учні в зошитах уяви,

Лише піщинки в подиху Землі.

06 травня 2026 р.

І ось я стала. Зупинився біг.

Затихли відзвуки швидкого кроку.

Лягає втрата, як грудневий сніг,

на душу, ще тремтячу після шоку.

Я більше не гонець. Я — відкриття.

Дивлюсь у порожнечу вже свідомо.

Приходить прийняття, мов зізнання,

що все пішло. І це уже вагомо.

Вдих. Видих. Сіро. В роті гіркота,

І ніби підгинаються коліна.

Та розумію: це не пустота.

Це не кінець — це світло крізь руїни.

Де рана — там існує глибина,

де відчай був — тепер живе там сила.

Прийняти все, і випити до дна

цю тишу, що нарешті наступила.

04 травня 2026 р.

Життя — це атлас із доріг,

І вдих, і видих їх сплетінь.

То кроки легкі, наче сміх,

То біг — стаккато тупотінь.

Цей атлас не підкаже дій,

Не зафіксує кожен злет.

Він — ряд негаданих подій

З думок, із хаосу й прикмет.

Там стежки, виткані з роси,

Малюють кожен рух — маршрут.

Серпанки обривають сни,

І зводять стежки в темний кут.

Бувають траси крізь туман,

Піщані бурі власних драм.

Буває — шторм і океан,

Що душу рве й лишає шрам.

Там акварелі дальніх міст,

І тьмяні в сутінках мости,

Там кожен вигин має зміст,

Який не кожному знайти.

Іду собі, гортаю дні,

Без пафосу і без прикрас.

Дороги — довгі і земні,

І кожна вибирає час.

02 травня 2026 р.

Прикута кайданами до реального життя

Не відпускає моя голова

Того що сидить до світанку

Безцільно пускаючи злісні думи до

Мʼякого, бездонного серця

Поглинає його миттєва туга

За невластивим почуттям, що колись називалося

Тиша

Вона пуста, проста, моментами навіть незручна

Але така невинна, невпинна та потрібна

Щоб заглушити симфонію звуків отих, голосів

Що безперервно кажуть що ти не так зробив

А по іншому ти чому не вчинив?

Кричать - гідності ти завинив

Проситься бажання відповісти

Заглушіть свої пельки, я лиш хочу тишини!

Хором знову, знов і знов

Як сказанні на прокляття від початку їхнього народження

Випивають до кінця

Не залишаючи і сліду від мого дихання

В Київ на екскурсію їхали від школи.

Поки туди їхали, то були пріколи:

Бодя Маші наригав на її волосся,

Пацани напилися — відкачувать прийшлося.

Вчителька в істериці: «Ну ви й хулігани!» —

Почала в автобусі матами горланить.

А психолог каже всім: «Кончені дебіли!

Випили наш алкоголь і закуску з'їли».

Приспів:

Без бухла і закуски дорога не та,

І у подорожі зникає мета,

І з'являється на душі гіркота.

Вийшли із автобуса прямо на Майдані,

А воділу потягли «оновити дані».

Більш його не бачили (мабуть, вже в окопі),

Тут зате плакат висить: «Вкраїна — це Європа».

На Грушевського пішли подивитись Раду,

Щоб побачити усіх, хто керує стадом.

Половина депутатів солодко дрімає,

А Денис, як Челентано, пісню їм співає:

Приспів:

Do Ri Pi

Dor Na Pi

Do Ri Pi

Do Ry Na Pi

Do Ri Pi

Dor Na Pi

Do Ri Pi

Do Ry Na Pi

Do Ri Pi

Dor Na Pi

Do Ri Pi

Do Ry Na Pi

Do Ri Pi

*італійська пісня

про депутатів

Така одна — як світла тиша ранку,

Що гріє у долонях почуття.

Як ніжний дотик легкого серпанку,

Який вплітає подих у життя.

Така одна — між сотень різних кроків,

В ній вдих і видих, як єдина мить.

Вона — це небо й відчуття потоків

Часу, який у невідомість мчить.

Така одна — не схожа на повтори,

Не з тих, кого малює зараз час.

У ній є правда, трохи болю й зорі,

І щось таке, що не забути враз.

І навіть коли світ стає не милий —

Вона іде крізь сутінки й дощі.

Така одна… і в цьому — її сила,

Її обличчя… сенс її душі…

01 травня 2026 р.

Коли тиша говорить без слів –

Затихають і рвуться розмови.

А мовчання, як зашморг із снів,

На вуста надягає окови.

Це мовчання не крила, а кліть,

воно п’є твої вчинки з болота.

Сльози ллє, мов заблудлий кричить,

Не знаходить ні тропки, ні броду.

Не народжений крок занімів,

задихнувся у власній облозі.

Час розтягує впертий порив,

і стирає сліди на дорозі.

Це випалює душу до дна.

І чекання не трунок —отрута,

Твоя воля — незрима вина,

Що без руху кайданами скута.

Сипле щедра рука сіль в живе.

У очах — крижане безголосся.

Час спливає, мовчання пливе —

Порожнеча кричить стоголоссям…

30 квітня 2026 р.

Всією душею життя варто любити

Я йду по стежках, яких вже немає,

Шукаю надію, любов — зайвих не буває.

Не камінь серце — щире, відкрите,

Воно — не люстерко, на клапті розбите.

Всією душею життя варто любити:

За краплини роси на сонній траві,

За спів солов'їний на ранковій зорі,

За поле широке та ріки прозорі,

За квіти пахучі у полі та лузі,

За кольори у веселковій смузі,

За вірність в коханні та щирих друзів,

За дітей, навіть якщо стосунки в напрузі,

За можливість усміхатись колезі,

За душевні дзвінки найріднішим, подрузі,

За небо і сонце у тандемі — в союзі,

За батьків, що чекають дітей на порозі...

Кожен день варто з любов'ю творити

І віру свою від себе не відпустити.

Бо з нею це все так легко робити:

Щодень у Бога сонця просити,

Його неможливо не любити.

Наталія Синюшко

29.04.2026р.

Куди поділась правда? — запеклася в ранах,

Застрягла в горлі комом — тихим, злим вузлом.

Вона тепер не в гаслах вигорілих, марних,

Не за блискучим, вимитим до скла столом.

Вона у сховища пішла — в лячні підвали,

Де пахне вогкістю, бетоном і страхом,

Де люди в очі смерті мовчки заглядали,

Затиснувши в кулак життя, йшли напролом.

Правда сьогодні — тяжкі цифри на гранітах,

Це погляд сироти, що став скляним і злим.

Вона розвіяна по всьому світу в дітях,

Що дім свій бачать тільки маревом чужим.

Вона у звітах, що не терплять зайвих рухів,

В тих хто пройшов крізь пекло, та живе,

У сповідях бійців, чиї замерзлі духи

Тримають небо — чорне, рване і криве.

Її не знайдеш в телевізорах чи змістах,

Де щільно згладжена, обрізана й німа.

Правда сьогодні — у порожніх м’яких кріслах,

Що пам’ятають тих, кого з нами нема.

29 квітня 2026 р.

Ти розчинився у мені,

мов крапля меду в чашці чаю, —

у затишній напівпітьмі,

де я себе вже не шукаю.

Немає більше гострих слів,

лиш м’якість сонячного світла.

Ти дотиком усе змінив —

серед зими весна розквітла.

В цій дивовижній глибині,

де розчинився ти без краю,

летять весняні теплі дні,

в мені медовий слід лишають.

Немає «ти», немає «я» —

є «ми» і спільна чашка чаю.

Ми — це натягнута струна,

яка дзвенить, і звук літає.

__________________________

Я розчинилася в тобі —

не так, як мед у чашці чаю,

не просто солод на губах,

що за хвилину десь зникає.

Я не краплина, що в теплі

втрачає форму і кордони,

я — як молитва у тиші,

як у металі передзвони.

Я розчинилася — у склі

в ранкових променях іскристих,

у перших квітах на землі,

пахучих, ніжних і барвистих.

Мене не випити до дна,

не розділити «до» і «після».

Тепер я — ти, твоя луна,

і я в тобі — як тиха пісня.

_________________________

Тепер ми — сплав, єдиний рух,

де кожна думка — спільна риса,

де в унісон і серце, й дух

в одну мелодію сплелися.

28 квітня 2026 р.