Всі вірші

Де ти?, мелодіє ніжна й жива,

Тінню проходиш крізь серце моє.

Тихо зникає твоя розмова —

І порожнеча в мені виграє.

Звуки мовчать у холодній імлі,

Душа моя плаче в нічній глибині.

Кожна хвилина без тебе — жалі,

Наче у полі самотня весни.

Ти була у серці, вела за собою,

Світ розцвітав під твоїм крилом.

Ти розчинялась весняною хвилею,

Стала для мене забутим теплом.

О, повертайся — розбий мою втому,

Дай мені знову почути твій спів.

Бо без мелодії все нерухоме,

Бо без музики — я не живу.

Коханню часу не потрібно —

Воно живе поза межами днів.

У нього немає годин і років,

У ньому — вічність без зайвих слів.

Не в датах шукай його правду,

Не в кількості зустрічей — суть.

Кохання — це дотик душі до душі,

Там, де біль і радість — не тлін, а суть.

Коханню потрібен не час, а догляд —

Тиша, де чують один одного вдвох.

Там, де серце втомилось — підставити плечі,

Де тріщина — лагідний, ніжний шов.

Догляд — це не дарунки й вірші,

Це — бути, коли все горить.

Це — бачити темне в іншому світлі

І світло в собі розпалить.

Коханню часу не потрібно.

Йому потрібна твоя увага —

Як воду леліяти корінь,

Щоб проросла не пристрасть — відвага.

Нічний спокій і чужа кімната

За вікном тужлива осіння пора

Невдовзі буде барвиста посвята

І дні - де ніякого сонця нема.

Вщухнуть спеки з ними і люди

Стихне гамір з дитячих дворів

Знову в тугу загорнуться люди

І будуть чекати далеких дзвінків.

Мрячка загорне крицéві бульвари

Натягне на душі ковдри товсті

Засипле листям вузькі тротуари

Величні крони знов стануть пусті.

Знов будуть миті інтимної тиші

Цілунки наповнить молитва гірка

Повернуться люди до благої надії

Надії, що топиться в бокалах вина ...

А я іду на Ви

Супроти смерті

І життя супроти

А я іду на Ви

І що мене зупине

Що сповільнити

Мій крок, коли

Іду на Ви

Хіба що ти?

Та ти не маєш

До мене діла

І я іду на Ви

Весільна.

Голубіє небо, жовтіє пшениця,

На рідному полі жито колоситься!

Попереку поля берези та клени,

Вишила матуся шовками по лену.

Білим вишивала чисту, білу долю,

Довгу та стрункою, як тая тополя.

Витинала поділ, та і з мережвами,

Розшивала рясно білими квітками.

В домі, як годиться: в скрині і на столі!

Немовля в колисці, всі в сім'ї здорові!

Голубіє небо, жовтіє пшениця...

Вийди за милого Зоря-Зоряниця!

Розквіта шипшина на подолі плаття...

На рушник ступили молода із зятем!

Обвиває вітер землю в чистім полі...

Рушником сповиті два роди в любові!

Рушником сповиті на щасливу долю!

Ю. Це

Що таке?

Де ти була?

Занадто руку бліді,

І занадто зморені очі,

Яка нечиста сила була,

Що посміла коханій моїй наурочить.

Хто ти така?

Де вона є?

У моєї жінки не такі сині очі,

І таке твоє тіло покручене,

Що ти за нечиста сила така,

Що коханою назватися хочеш.

Що ти таке?

Чого ти ще хочеш?

Як взяло подобу чужу,

То не смій дивитися в очі,

Як ти нечиста сила така,

Що вигляд тобі не поможе.

Колись до мене прийшов Бог

Він увійшов у моє місто

Витер ноги об мій килимок

Welcome написом до дверей

Він пив мою воду

Сидів на моїй табуретку

А тоді запитав

Зненацька

Як кацапська ракета

Вночі

Він спитав: хто ти?

Хто я? – перепитав я.

Чому ти питаєш мене.

Бо я тебе не знаю – сказав він.

Як можеш ти мене не знати– я кричав

Гімно – я сильно кричав.

Бог мене розізлив!!!!!

Якщо ти не знаєш

Хто я, то звідки знати мені?!

Хто запитує вазу, про вазу?

Кожен запитує про вазу

Творця вази?!

Бог задумався і пішов,

Він переступив через мій килимок

Welcome з написом до дверей........

Простіше було б не дивитися вгору,

Заплющити очі, забути все знову.

Мені снився театр, а в ньому була ти,

Грала у виставі, що не мала мети.

Сюжету не було, декорацій, костюмів,

Перші три акти — одна лише…

Статичне сумне формалінове пекло,

Нема кольорів, лиш тоненькі підспіви,

Півтони та наслідки зливи.

Зворушливі фрази ставали німими.

Години вистави лишались без зміни.

Ранок прийшов несподівано скоро,

Застиглі в польоті німі птиці навколо.

Простіше було б заплющити очі,

Лишитись у марі, що все буде потім,

Птахи полетять, продовжиться п’єса,

Так наче нічого насправді не мертве.

Так наче воно все живе,

Булькотить і клокоче,

Ворушиться, плине, кричить…

Та що очі…

Перші рухи непевні

Зліт

Гой-да!

Чим далі зносить назад

Тим підіймає вище

Лоскоче живіт

Вітер

Гой-да!

Гойдається світ

Не спиняй цей політ

Зображення змазане

Свист

Час пролітає повз

Гой-да!

Тридцять два сорок два

Без пауз

Збиває подих

Гой-да!

Рахуй до скількох там двох

Не зупиняй

Розгойдай ще вище

Гой-да!

Цій жінці вже за п`ятдесят,

І розмір одягу «плюс сайз»,

Але в очах вогонь не згас,

Іще не втратила свій шанс.

Життя складалося буремно,

Почасти навіть драматично,

Не всім здавалася приємна,

Дивилась на людей критично.

Та не зламалася, як гілка,

Хоч доля била не раз в груди,

Вона сміялась щиро, дзвінко —

І залишалася між люди.

Її душа, мов та весна,

Де цвіт зростає, попри зливи.

Вона жива, вона — ясна,

Наперекір вітрам щаслива.

У дзеркалі не юна пані,

А королева власних днів.

І світ навколо, мов в тумані,

Пливе назустріч без вітрів.

Вона навчилась бути тишею,

І бурею, коли вже час.

Вона мовчала перед втішенням,

Й прощалася без зайвих фраз.

І зморшки, ніби павутина —

Це слід усмішки й боротьби.

У ній і спокій, і вершина,

І шлях крізь темряву доби.

Вона давно уже не юна,

Що жде на принца на коні.

Вона сама, як та фортуна,

Для тих, хто тонуть у пітьмі.

У серці — ще жива весна,

Де стигне ніжність, мов суниця.

Її життя — не гра дарма,

А мудрості жива скарбниця.

написаний-01..2025.

Напевно мені легше все таки

написати про це в рядках,

ніж просто тобі сказати, тільки

сенс ти маєш сам знайти в моїх текстах.

Прочитавши. Маєш зрозуміти,

просто прошу, не проси

тобі щось пояснити...

не зможу, от такі в мене часи.

Забуть все що було колись,

цього вже немає, і ніколи не було,

забуть як сон посеред ночі, схились

цій нічній пітьмі, це все вже відцвіло.

Відців бузок, повільно, мимоволі

зав'яла наша любов,

ми обоє стоїмо на роздолі,

кожен обирає сам собі шлях, знов...

Забуть ти вже про цю кляту любов,

як про страшний нічний-кошмар,

досить вже про неї говорити, агов...

вона розплилася серед цих білих хмар.

Немає любові, в цій метушні,

шум машин, і мертве місто,

черстві до твоєї любові душі, навесні

розквітає все, але не любов, місто

наповнилося холодними серцями,

вина цього твоя клята-любов,

не треба кохати до нестями,

бо боляче лишатися самій-знов...

І я. І ти. Мовчали ми невпинно,

Тримаючись за біль в очах своїх.

І блискавки гриміли погодинно

В серцях наших, не лютих, трішки злих.

Чого ми, тільки зрадивши гуманність,

Яка зростала в нас як чийсь там заповіт,

Знайшли в знаннях той спокій, ту невпинність,

І записали в тихий, тихий звіт.

Щоб дужче не боліло – ми забули

Ім’я своє, природу. То зерно,

Посіяне надіями без віри -

Те саме, що і біле знамено.

Можливо, це приходить з досвідом.

Можливо, прийде колись той час,

Коли я зможу з першим подихом вдосвіта

Звільнити думки важкі — ті, що про нас.

Що нас насправді й не існувало —

Лиш погляд миттєвий подарувало,

Збентеження й пристрасне бажання,

Що помилково сплутала з коханням.

Бажання теплоти і дотику,

Розмов до ранку — щирих, без страху,

Обіймів ніжних, солодких поцілунків

І мрій на майбутнє, немов дарунків.

Та майбутнього не буває в тиші,

Коли один говорить у мовчання.

Мов від стіни відскакують слова ці —

І пахнуть гіркотою неминучого прощання.

01.07.2025

Звільни мене. Поруш мовчання.

Скажи, що байдуже тобі —

На всі мої марні сподівання,

На тугу, що ношу в собі.

На сум — глибокий, мов провалля,

На сльози відчаю вночі,

На миті слабкості й згоряння,

На пустку в серці і в душі.

Скажи так, щоб нитки, що нас єднали,

З корінням вирвало — щоб назавжди пропали.

Щоб шрами спогадів зотліли в ту ж мить,

А добре тіло серце захистить.

Можливо, тоді буревій мій вщухне,

І розум вийде із пітьми.

Настане час для мене новий, світлий,

І з чола зітру я тінь суму… по тобі.

01.07.25

Вночі ми були живими цілями,

А зранку життю по дитячому радіємо.

В темряві рахували вибухи і хвилини тиші,

Від тремтіння землі - обіймались міцніше.

Гучні вибухи знову забрали мій спокій,

Хоч і чую їх вже стільки років...

Дві стіни? Чи в укриття сховатись встигнути?

До цього вибору - ніяк не звикнути…

Ранок. Вціліли - похмурі, сумно-усміхнені.

При світлі – вже сміливі, але всередині змінені…

Хтось каже: «Військові багато нечисті збили –

Сьогодні скину донат на Збройні сили.»

А ти тихо радієш, що не твій дім в новинах

Та помічаєш дорослу серйозність в очах дитини

Вдихаєш дим від пожеж – і ти вже не ти.

Небо прости, але серце нестримно жадає помсти…

Чи можна звикнути до тривог щоночі?

Чи можна пробачити сльози дівочі?

Чи можна забути страх в очах немовляти?

Чи можна залишити все без відплати?

Ще з досвіту розглядає весь таємничий світ

Зі світанком встає і вивчає його дива

Йде назустріч пригодам хоч в дощ, хоч в сніг

Всі хвороби лікує собі сама

Не зважає на біль, а вперто продовжує йти

І встигає просунутися на шляху

До зірок, до інших далеких світів,

Повернутись і розповісти на духу

Про всі білі нитки, що прошили наші життя

Не важливо, хочемо знати про це чи ні,

Ці зв’язки збирають нас до пуття

І тримають із тими, з ким ми пов’язані

Чи можливо без болю пороти таке шиття?

Ні, та сміливих коли це могло спинить

Чергове тату – вигадливе покриття

Щоб не чути, як тіло продовжує голосить.

Компромісів не треба, домовленості – нудьга.

Сили вистачить не обертатися більше назад.

Відповідальність, яка б не була у неї вага,

Нестиме сама і не слухатиме порад.

Зранене в пошуках серце тримає високо в руці

Всім демонструє відверто як з нього капає кров

Цей спосіб відновлення практикують сучасні жреці

Щоб відродитись і розпочати дослідження знов.

Вільна в уяві, так само в своєму житті

Вміє швидко знаходити всі потрібні слова

Не піддається сумнівам, остраху і самоті

Саме тому вона є, а мене, здається

У містах буяє життя

Хто б що не бажав і як не хотів.

Про міста потрібно писати,

Розповідати руками митців.

Міста це наше все:

Робота, дружина, хліб і дім.

Коли ти в'їжжаєш до міста, ти не знаєш,

Як довго пробудеш з ним

В містах будуть дороги,

Купують машини, будують мости

В містах роблять все

Для того щоб було легше з нього втікти.

В містах можна зустріти все

Зустріти любов або свою смерть.

Міста роблять все для того

Щоб ти поїхав з них геть.

Дивлюся я крізь скло,

у світ де час літає

мов вільна пташина.

Де все вже загуло,

і не важливо хто і що думає,

тут не важлива кожна хвилина.

Осьде спокій тебе огортає,

знаєш, від тебе ніхто і нічого не вимагає.

Ти забудь про біль і сум,

це простір, в якому думки завмирають.

Тут кожна мить сповнена дивом,

тут мрії мають право на життя.

Цей світ інший.

Мрія тихо тебе обійма.

Цей світ без правил і кайданів.

Знайдеш ти тут те, що так довго шукав в цій буденній метушні, бо світло в тобі.

30 червня, 2025

Незворотнє: «Тік-тік! Бам!».

Лік утратили ми дням.

Чорні стрілки в білім колі

В будні завжди надто кволі,

А у свята й вихідні,

Наче скачуть на коні.

На секунду тугу синю

Час замкне у білу скриню…

За весною витре слід

І, дивись, – настав обід.

Відпочити б: спека, літо…

Але час бурмоче сито

Незворотнє: «Тік-тік! Бах!»

Стрілки б’ються по ногах.

Відчинивши в осінь двері,

Знову просять до вечері.

Вечір....

Спокій...

Чи зима?..

Знову рік минув. Нема…

Знову день…

В тісному колі

Стрілки – ми і наші долі.

Посідали на сідало

Уважно слухати й дивитися

А що там ще нового трапилося

Чи може краще заплющити очі

Не прислухатися

Сховати дзьбики в пір'ячко

Обережно й міцно триматися дощечки

Тої сходинки на яку вдалося всістися

Вмостити своє порцелянове життя

В надії що крильця потрібні лише

Для балансуваня на жердинці

Не для того, щоб відбиватися люто

Або відлітати у невідомість

Або затуляти дітей від страхіття

Що все це просто наснилося

Все це нам сниться

До якого віку дуби вважають молодими?

До ста років?

А що відбувається потім?

Вони стають лише кращими, ціннішими

Та сама історія зі старими містами, з їх історичними центрами

Сліди невблаганного часу роблять їх привабливими

Не згадуючи вже про вино, що дорожчає з кожним роком витримки

Не звертаючись до старовинних видань, що набувають цінності з роками

Не розглядаючи так пильно ті кульчики й браслети, що пролежали кілька століть в землі й зробилися коштовним скарбом

Та, кому вони належали, померла молодою

Її цінували за молодість і красу

Вона ж не книжка, не вино, не місто, не прикраса і навіть не дерево, щоб її берегти й охороняти

Вона цікава й цінна тільки перші скількись там років

Є в місті кафе — непомітне і маленьке,

в його стінах, постійна тиша, запах

ароматної кави і тепла. Студентське

є в ньому щось. У порожніх вазах

інколи соромлячись виглядають

засохлі квіти,столи вкриті скатертинами

які бачили ще молодість, вони знають

про все, що було між нами..

Наш стіл і досі стоїть біля вікна,

і така ж сама червона свічка, там,

така ж тендітна

як і ти того вечора.Як чудово було нам..

Я досі пам'ятаю якою ти явилася мені,

ніжна, тендітно вбрана, пасма волосся

ледве торкалися твоїх плеч, у сукні

кольору океану, волосся

розкидав граючись вітер, через відкрите

вікно, як же я його тоді розумів,

я б теж твого волосся торкатися-хотів...

Літо, страшенна спека, але край дороги

квакають жаби і гудуть бджоли,

і ще подекуди літає комашня,

І тоді ще не лунали якісь там тривоги,

тоді найбільшою загрозою були

оводи, і не виконане домашнє завдання

з предмету того самого викладача...

Як чудово ми тоді жили...

Про щось там говорили

не слухаючи програвача.

Не звертаючи уваги на всіх.

Просто сиділи і говорили.

А час тоді швидко йшов, утіх

божественних, просто поринули

з небес, мов послав нам Отець,

знав би він як я соромився,

але тримався вимушено мов боєць,

знав би він як я забувався

що там тобі треба було казати,

а до того в голові весь вечір складав

наші діалоги. І то й момент впасти

тобі на сукню свічка немов мала,

чи то вітер, чи то божественний

взмах руки отця, невідомо,

лиш дивом ти не сильно

попеклася. Вечірний

такий сумний стан наринув

на нас, і весело і сумно

водночас...я не знаю як минув

вечір в твоїх очах...

Але мені було неймовірно,

це не описати словами......

І мабуть, тоді я і закохався,

в тебе, в таку просту і милу,

таку чарівну...

І тоді ти стала моїм ангелом,

моїм першим і єдиним коханням...

А з часом щось між нами

сталося, свічка кохання згасла,

і тоді найважче мені було, бо "ми"

вже потихеньку зникали, сила

Чарівної любові постуво згасала,

Сама по собі, чи то не така сильна

була...

між нами вона..

А знаєш ти не винна,

що зрадила, це був твій

вибір, а він в свою чергу

завжди породжує наслідки...

проте пройшло вже багато

часу, а я все ще чекаю...

ні, не вибачень, а просто

"я тебе люблю" знаю

що цього ніколи не почую,

але все одно сиджу на

тому ж місці і чекаю...

безглуздо, знаю,

проте чи є у мене шанс? На....

щасливе життя, без тебе...

Скоріш за все ні, бо ти

поселилася в моїй голові,

сердці і душі...

Прости мене що не дав

тобі того що ти так хотіла,

я не зміг... хоча й мав

вберегти тебе...дякую що любила

такого як я..це було важко,

проте дякую...

Дякую за той час що ти

провела зі мною.

Дякую за найщасливіші дні у моєму житті, за посмішку яку ти мені дарувала.

За тепло і ласку. За твоє кохання.

Дякую.....

Люблю.

І все ще безглуздо чекаю.

Поможи йому,

Ти знаєш, що ти можеш.

Поможи йому,

Він хоче цього, як і ти.

Поможи йому,

Дай трохи свого часу.

Поможи йому,

Він не може це зробити сам.

Поможи йому,

Бо для нього це, є зло.

Поможи мені,

У відповідь буде лише тиша...

Навіщо ти тягнеш це минуле знову?

Собі одному ти завдаєш болю

У цій фантомній любові топишся

Закопуючи серце у трунок.

Але нитка розірвалася,

І у повітрі зникла

Вся наша минула любов...

Я напишу собі листа в минуле,

В дитинства час, двадцятий вік.

Там, де душа від щастя мліла,

Де безтурботний линув сміх.

Згадаю школу, рідні стіни,

Де кожен клас, неначе дім,

Де перші мрії, перші зміни

Й дзвінка звучання, наче грім.

Не повернеться мить щаслива,

Коли життя здавалось грою,

Дитяча дружба незрадлива,

Як кажуть, не розлий водою.

Де з друзями сміялись дзвінко,

І переходили по річці вбрід.

І батьківська свята домівка –

Наш дивний, неповторний світ.

О, як хотілось повернути

Ту мить, коли душа цвіла,

Дитинства подих знов відчути,

Води напитись з джерела.

Шкода, раніше не збагнули:

Безжальний час веде свій лік.

Я напишу собі листа в минуле,

В дитинства час, двадцятий вік.

У географічний атлас не нанести,

І на мапі світу місця того не знайти.

Лише в уяві — обриси твого обличчя,

Чуттєво й бережно плекаю я в собі.

У цьому ілюзорному, примарному об'єкті

Не має значення, де наші тіла в моменті,

Бо кожен крок веде нас до межі,

Де наші тіні зливаються в одне.

Та цілковито доторкнутись — ми не можем,

Хоча поєднані, немов клинок і ножни.

Між нами відстань — не просто у кілометрах,

А в роках, що прожиті нарізно — в секундах.

23.06.2025

Моя ріка пливе крізь час —

Сльозами оповита та коханням,

Пронизує, наповнює, єднає нас

Шаленим, поза розумом бажанням.

Бурхливий вальс прозорих вод

Зривається у палкий вихор,

Стікає стрімко, наче рать,

У холодну, тиху твою гладь.

У коктейль змішались наші води,

Немає шансу вирватись із броду.

Нестримно, жадібно несе нашу течію

У глиб незвіданого, чарівного краю.

І ніби ось — кінець шляху,

Безкрайній простір океану…

Та мовчазна, холодна твоя кров —

Об лід стираються мої хвилі. Знов і знов.

16.06.25

***

Про що мовчала ніч, укрита першоцвітом,

Про що мовчала дума, умита вітражем?

Неписані тенета лякали сни мотивом,

А ти чекала світла, своїм тривким ключем.

Ти бавила камінне, любила нетривале,

Знаходила медове у тисняві гіркот.

Впольована в осонні, не знала, що там далі,

У спомині довіри до всіх земних турбот.

Ти чула непочуте і бачила прозоре,

І дихав самотою якийсь незнаний час...

Про що мовчала ніч, коли звелось озоре?

Невже про незабутнє, невже про тихих НАС?..

29.05.2025

Усі чули історію про міф гріхопадіння,

Про те, як янголів назавжди виганяють з раю.

Проте мало хто знає про повернення із тіней

Нагору, попередивши відтік прецінних кадрів.

Давно мене повергли нібито за гріх гордині -

Моєї чи чужої? Чи начальства? Не важливо.

Погаслий німб сповз і перетворився на нашийник,

А пір’я злиплося у кірку на шкірястих крилах.

Я - демон, гірше біса, я тепер караю грішних

Чи просто несвятих, не знаю, не моя робота.

Спочатку було тяжко, та вдалося зрозуміти

Мені, що це - те саме, з протилежного лиш боку.

Та прийшов час - з-над хмар ланцюг зненацька зазміївся.

Ужалив німб на шиї та нещадно потягнувся.

Вітри розчешуть пір’я, сонце очі засліпило.

Це мій обов’язок - у стрій я маю повернутись.

Я почуваю себе дивно: крила розім’ялись,

А німб пече пекельно шию. Ніби інструмент я,

Який раніше загубили, але зараз ставлять

На своє місце, що вже не підходить. Я без плем’я.

Я не бажаю повертатись, не бажаю раю.

Ця висота надто холодна, вже давно не рідна.

Та як спуститися назад, також я вже не знаю.

Й не варто: мені пекло лиш доводилось любити.

Втрачаю все: призначення, визнання, шлях і долю,

Зате я усвідомлюю й нарешті маю вибір.

Не хочу я возноситися кожну сотню років,

Я розірву це коло, бо лиш небуття - мій вирій.

Цвів весняно білим цвітом сад,

парканами звивався виноград.

Навколо — тихо; лиш у тій тиші

на ставу вітер гонить комиші.

Над садом тим зозуля проліта,

на гілку в квіті стомлено сіда.

Стомила птаха крилонька свої,

поки літала всі минулі дні.

І раптом бачить: дівчина іде,

красуня юна, заміжня, але

її лице мов хмара затягла

і сяйво щастя з нього прогнала.

І каже вслід зозуленька їй та:

“Чого, дівчино, йдеш така сумна?

Недавно ж ти обранця сі знайшла,

себе йому на днях ти віддала”

Їй — дівчина: “Ой, дивно... а, проте,

вже не дивує якось, птахо, те,

що ти говориш, як людський мій рід,

а на питання дам тобі одвіт.

Лишила я того, кого люблю,

тепер же Бога про одне молю,

щоб той, хто все казав, що буде мій,

мене покинув... краще вже самій.

Я все по дому, все сама роблю,

належу в ліжку... тільки не люблю.

А він мене немов не поміча,

для нього шлюб нічо не означа.

Він — чистий, ситий завдяки мені.

Я — вся його, а він от — майже ні.

Бува, як вип'є, то мене займа,

хоч рідко ще, та руку підійма.

З коханим бути знову я хочу,

але від цього, мабуть, не втечу.

І вихід, мабуть, вже і не знайти.

А... може, птахо, щось порадиш ти?”

“А що сказала ти у цім саду

йому востаннє?” — “Більше не прийду.

Він здивувавсь, і пояснила я:

пробач мене, я більше не твоя.”

“Тоді розбила, мов крихкий кришталь,

його ти серце... леле, ой як жаль!

Коханням до тебе наповнив він

своє серденько... Ти ж йому полин

та й змусила його покоштувать.

Нащо з ним так — тобі то краще знать”

“Зустрівся ми і сильний, й не бідняк,

його я стати згодилась... отак...”

“Ти пам'ятаєш день весільний свій?”

“Забуть не можу я його, хоч вий.

Але була щаслива весь той день

і до підозр була глуха, мов пень.”

“А що було, як вечір та й настав?”

“Мені обранець косу розплітав.

І тиша за вікном така була!

Крізь нього місяць мовби підгляда.”

“А що було, як вітер хмари гнав?”

“Тоді мене обранець роздягав.

І як мужчина взяв, та не любив,

і жінкою мене отак зробив.

Он сонце у ставок немов пірна...

Ой, лишенько, яка ж була дурна!

Коханого, мов вдарила ножем,

а замість щастя маю лиш проблем.

Але тепер давно вже не така,

хотіла б довгі я йому літа,

я хочу щастя нам одне на двох,

щоб соловейко у садочку “тьох”

співав обом із самої зорі,

йому я буду, ну, а він — мені.

З'єднаємося ми удвох в одне,

і хай життя лиш в щасті промине.

Чи можна так, зозуленько, скажи!

Будь ласка, пташечко, мені допоможи!”

“Скажу тобі я: скільки прокую,

от стільки літ лишилося йому.”

На тім і стихла. Лиш шумить камиш.

Їй — дівчина: “Чому, чому мовчиш?”

А їй зозуля: “Стільки проживеш,

Як Бог відміряв, більш не прокуєш.

Коли сказала іншому “люблю”,

прожив коханий доленьку свою,

пройшов увесь земний стражденний путь,

про щастя з ним на світі цім забудь.

Він лиш сказав: “Мій Отче, я грішу!

Та про одне востаннє я прошу:

прости мене і ту, кого люблю,

і душу я Тобі свою даю...”

На цім бувай. Мені уже пора.”

Розправила два темнії крила

і потетіла ген за небокрай,

лиш крикнувши “Ти тільки не ридай!”

Та хто ж та й зможе стриматись тоді,

коли коханий вже спочива в землі?

Нещасна заридала на весь світ,

отут про неї і закінчити слід.

Очі втомлені, ніч, монітор…

Чи то правда чи облуда правдива?

Крадькома з душевних комор

Точить сумнів, без віри у диво.

Завтра ранок, тривога і страх

Треба встигнути все неодмінно,

Та візжить пискляво в вухах

Ця клятуща сирена невпинно.

Ні, здалося. Одягайся! Біжи!

Все робити – переробити,

Але тіло моє у смолі,

Не пускає ні кроку ступити.

Звідки сили черпати тепер?

Просто сили, не треба натхнення!

Я мов плід, що в утробі завмер –

Завмираю у сьогоденні…

2024