Зміст
  • Глава 1. Чаклунська зустріч
  • Глава 2. Маєток Гардіан
  • Глава 3. Загадки навкруги
  • Глава 4. Хижі тіні
  • Глава 5. Таємниці «забутих» домів
  • Глава 6. Чалкунка-травниця
  • Глава 7. Гості старого дому
  • Глава 8. Давні друзі
  • Глава 9. Закон проти нас
  • Глава 10. Творець суккубів
  • Глава 11. Ласкаво просимо до «Лілії»
  • Глава 12. Шаман-безумець
  • Глава 13. Директорське доручення
  • Глава 14. Палаючий бог
  • Глава 15. Дві гільдії: Джарет
  • Глава 16. Дві гільдії: Дітер
  • Глава 17. Протистояння
  • Глава 18. Дуель
  • Глава 19. Особливе замовлення
  • Глава 20. День факультету
  • Глава 21. Пір’я падає з неба
  • Глава 22. Схованка за ширмою
  • Глава 23. Суккуб для імператора
  • Глава 24. «Золотий дракон»
  • Глава 25. Отрута в моїх руках
  • Глава 26. Арджі
  • Глава 27. Померти і встати
  • Глава 28. Подорож до лігва алхіміків
  • Глава 29. З найкращими побажаннями…
  • Глава 30. Слідами вітру
  • Глава 31. Навздогін вітру
  • Глава 32. Стара нова лабораторія
  • Глава 33. Осідлати демона
  • Глава 34. Попелястий замок
  • Глава 35. Битва за «Лілію»
  • Глава 36. Вища демонологія
  • Епілог
  • Додаток
  • Глава 11. Ласкаво просимо до «Лілії»

    **Некромант**

    Смерть завжди була близькою до мене. Вона не лякала, навпаки — наповнювала енергією. Я відчував її на відстані, міг розпізнати наближення, а її запах приводив в справжнє захоплення. Я познайомився зі смертю ще в ранньому дитинстві. Першим чітким спогадом був день похорону дідуся. Сидячи в кімнаті по сусідству з тілом, я притискався до стіни e спробах вловити приємні еманації.

    Тоді я не розумів, якою володію силою. Я грав зі смертю, і робив це так природно, що батьки, жахнулися, як дізнались про мої дитячі забави. Наприклад, варто було штовхнути мертвого голуба носком черевика, як птах злітав, щоб незабаром впасти. Але у день сплеску темної енергії ця гра вийшла з-під контролю. Холодні тільця стікалися з усієї округи до дому, я істерично ридав під несамовиті крики тітки:

    «Поріддя! Зіпсована тварюка! Втопіть його! Втопить у річці, поки Троє не засипали піском усіх нас!».

    Я добре запам’ятав ці слова. Вони стояли у вухах густим виттям, коли мене — хлопчика, що біг по випаленій траві — зупинив чоловік з блискучим амулетом в долоні. Камінь в грубій оправі світився похмурим фіолетовим світлом, з панцерних рукавичок пана на мене скалилася гостроморда собача голова.

    Батьки радісно вчепилися в можливість кинути господарство в прикордонному графстві, і переїхали в столицю разом зі мною. Я жив в «Лілії», і кожен раз із небажанням перебирався до рідні на час весняно-осінніх свят. В цей час мені доводилося працювати на купецькому дворі, «виправдовувати з’їдений хліб».

    Щоправда, годувальницею в родині вважалася старша сестра. Щовечора вона кудись йшла, іноді зустрічалася біля будинку з пошарпаним чоловіком зі скуйовдженим брудним волоссям. Щотижня він платив їй дзвінку монету за «службу». Лише одного разу мені довелося говорити з ним:

    — Тримай, — удавано ласкаво сказав він тоді, вкладаючи золото мені в руку. — Купиш до столу щось жирненьке.

    Гарячий метал віддавав неприємним теплом. Я глянув на усміхнену, розфарбовану сестричку, що стояла поруч, намагаючись поправити сповзаючий із грудей корсаж. Смерть вже зжерла справжній колір її шкіри, залишивши бляклу оболонку під шаром косметики. Вона зіпсувала ще зовсім дитяче обличчя дівчини, і обняла за талію, звісивши численні язики до самої землі. Сестрі залишалося жити менше року.

    Мене пробрало тремтіння від огиди, і слова прокляття вирвалися самі собою. Монета пірнула назад в кишеню чоловіка, а на ранок його знайшли потонулим у вигрібній ямі. Мені було чотирнадцять, і в фортецю тим ранком я повернутися не встиг.

    Я йшов по вузькій смердючій вулиці, перекинувши чорну шкільну форму через лікоть. Зап’ястя палило браслетами-обмежувачами — «подарунком» магістрів за непослух, а рукав пурпуена весело майорів на вітрі, виблискуючи яскраво-червоними смугами.

    Старший брат Бейлен нагнав мене біля складів і без слів затягнув в глухий провулок. Весь вільний простір там займали кліті з овочами. Бейлен накинув мені на шию шнурок і потягнув на себе, я намагався чинити опір, рвався з небезпечної хватки, але завдавав собі більше болю. А в провулку нас вже чекали три незнайомці з прихованими обличчями.

    — Заткни йому рота! — вигукнув один з них.

    — Тримай. Три монети, — сказав інший.

    Брат позадкував, сильніше затягуючи шнурок на моєму горлі. Каблук скрипнув на камені, що потрапив під ногу, і я ледь не впав. Я відчув, як тіло починає німіти, у вухах стояв глухий гуркіт далекого каменепаду. Перед очима плавали лілові кола, а безсила злість змінилася одним бажанням — зробити хоча б один ковток повітря.

    — Ми домовлялися на п’ять, — голос Бейлена звучав глухо, немов проходив крізь товсту стіну. Мій світ заповнився роєм плям-метеликів, а потім настала темрява.

    Отямився я від відчуття сильної тряски. Пол ходив ходором, підстрибували і деренчали частини якогось механізму, вібрували від качки прути клітки, де я опинився замкнений. Руки і ноги були стягнуті мотузками, і мені залишалося тільки безпорадно звиватися.

    Удар. Я перекотився на бік і вдарився потилицею об клітку. Нудота застрягла в горлі, та зате я зумів виплюнути кляп. Знов удар. Закричати не вийшло, а сильний поштовх підкинув тіло вгору і боляче доклав стегном об підлогу. Шлунок нагадав про себе — мене все ж таки знудило. Онімілі м’язи почали поступово «відтавати», перетворюючи існування на справжні тортури. Здавалося, ніби в тіло встромлені голки. Бовтання по клітці тривало ще якийсь час, я не помітив, коли підлога остаточно завмерла.

    — Прокинувся? - прогудів чийсь голос.

    Незнайомий чоловік відкинув край покривала, впускаючи в клітку трохи світла, і простягнув крізь прути залізну кружку й жменю сухарів.

    — Зараз я послаблю мотузки. Смикнешся — і всю дорогу проведеш, як гусінь. Зрозумів?

    Я кивнув. Руки погано слухалися, обмежувачі досі палили зап’ястки. Прохолодна вода м’яко відігнала нудоту, свіжий вітер з запахом полину і жаркого сонця тріпав важкий полог покривала. Наглядач дозволив вибратися з клітки, і я зміг, нарешті, озирнутися.

    На утоптаній копитами дорозі стояло кілька однакових фургонів, запряжених волами. Хтось тягав воду з колодязя неподалік, хтось годував тварин. Обрисів міста звідси видно не було, воно потонуло за рівною, як лезо, лінією горизонту.

    Пролунав окрик погонича, воли зрушили з місця. Наглядач змусив мене забратися в фургон, де вже сиділи інші люди. Один з полонених був прив’язаний до каркасної колоди, він важко дихав під накинутим на голову мішком. Я зірвав з нього ряднину і бранець зміг, нарешті, глибоко зітхнути. У нього виявилися гострі риси обличчя, темне волосся і карі очі. Під блідою шкірою проглядалися вени.

    — Є вода?

    Голос у незнайомця був хриплуватий, глибокий. Я заперечливо похитав головою і присунувся ближче, щоб розплутати мотузки.

    — За що тебе?

    — Прокусив конвоїру горло.

    — Хотів би я собі мати такі зуби...

    — Мене звуть Арджі Мортер, — звільнений вампір потиснув мені руку.

    — Ведден Еллоу.

    Так я познайомився з найкращим другом. Разом ми провели кілька діб в фургоні, поки воли тупотіли по бездоріжжю. Разом опинилися в загальному тісному бараку, наповненому густим смородом давно не митих тіл. Загнані, озлоблені, отупіли від страху і побоїв ельфи, люди і вампіри штовхалися, кричали, билися за вільний простір. Арджі захищав мене, як міг.

    Незабаром бранців стали розводити по окремих клітках, як тварин.

    — Диви, — вампір вказав на якусь грудку, що лежала під ногами.

    Я дотягнувся до неї кінчиками пальців. Це була іграшка — м’який смугастий тигр з різнокольоровими очима-гудзиками. Я обернувся в пошуках того, хто міг би його зронити, але побачив тільки безлику юрбу. І конвоїра, який, розштовхуючи людей, пробирався до мене. Арджі ледве встиг прикрити обличчя рукою, щоб не отримати палицею по зубах. А мене відтягли в крихітну камеру без вікон.

    Тут залишалося тільки чекати. Відчувати, як час ліниво стікав по спині і разом з голодом завмирав в районі шлунку. Коли за мною прийшли, я не пручався. У залі з алхімічним обладнанням все шипіло і дзижчало, вулканічно вирувала рідина в чанах, виливала різкий хімічний сморід. Мені ременями стягнули руки і я, нарешті, побачив обличчя братів-близнюків.

    — Який цікавий екземпляр! — з ентузіазмом вигукнув один з них.

    — Нічого особливого. Витратний матеріал, — без жодних емоцій відповів другий. — Починай, Рой, перевіримо, як працює апарат з викачування.

    Я здригнувся, коли гостра голка увійшла під шкіру, а далі... Далі був біль.

    — Ні! Відпусти! — щосили закричав я... і прокинувся.

    Зім’яті простирадла задушливими канатами обвивали тіло. Я скотився на підлогу, боляче вдарившись коліном, і голосно вилаявся. Поруч з ліжком біліла впала подушка, довелося прибрати її і перестелити постіль — білизна була мокрою від поту.

    Десь далеко прогудів горн, а потім стали бити дзвони, сповіщаючи місто про початок дня. Вчора я домовився з директором — паном Норлізом ді Арро про те, що займу одну з лабораторій. Довелося обіцяти йому в обмін провести цикл лекцій для юних магів. У Корсонії я довгий час проводив заняття з анатомії, і був тепер навіть радий повернутися до роботи.

    Моя кімната виявилася тою самою, де я жив під час навчання в «Лілії». Фортеця з білого каменю була побудована ще до того, як перший король Темних земель видав указ про заснування Ватеронуза. У ті часи навколо неї було утворено поселення. Тепер «Лілія» вінчала кінець протягненого, як зламана стріла міста, з її веж можна було розгледіти ледь помітний у далині Палац Вогнів.

    Мене часто ловили на вершині вежі Темних магів. Карали за нерозсудливість. І перше, що я спробував зробити, повернувшись сюди через стільки років, була, звичайно ж, вилазка на дах. Але оглядовий майданчик було вже зайнято якоюсь дитиною.

    — Вам записка, пане, — сказала порожнеча у двері, і на стіл поруч з ліжком ліг шматок паперу.

    — Дякую, мила.

    Я з жалем зітхнув і потягнувся до одягу. Зазвичай, покоївка-невидимка не розмовляла з людьми, але зі мною у неї були більш довірливі відносини. На невидимих слуг не прийнято було звертати увагу, цікавитися історією їх появи, питати про особисте. За бажанням, можна було навідатися в бібліотеку і прочитати купу праць з феномену невидимок в «Лілії». І в жодній з них не буде написано про те, як заволодіти прихильністю такого слуги.

    — Іди до мене, — м’яко вимовив я і відчув легкий дотик безтілесних пальців на своїй шкірі.

    У неї було м’яке волосся і дуже тихий голос. Їй щонайменше було років двісті (якщо, звичайно, невидимки не знайшли спосіб розмножуватися самостійно), але припустити, як покоївка виглядала, я не міг. Повітря навколо неї злегка тремтіло, натякаючи на присутність тілесної істоти, але дихання або інших звуків чутно не було. На ліжку з’явилася невелика вм’ятина в тому місці, де сіла покоївка, а потім я відчув, її легкий дотик. Обіймати її було не варто — невидимка цього не терпіла. Потрібно було розслабитися і дозволити покоївці самій проявити ініціативу. Але цього разу раз гвідик мене смикнув взятися за принесену записку.

    — От гадство! — невдоволено вигукнув я, і невидимка злякано пурхнула з ліжка.

    Довелося вставати, швидко одягатися і йти до воріт. Там біля поста вартових сидів Оуен. Сонце не дотягувалося до нього, але кілька опіків він все ж отримав. Одяг хлопця був у багні, і в цілому виглядав він не надто здоровим.

    — Що трапилося?

    — Та... — Оуен відвів погляд. — Взяв участь в невеликому заколоті. Батько напевно зараз скаженіє. Не хочу повертатися в таверну.

    — Думаєш, до вечора він охолоне?

    Я зняв з себе синій пояс і трансформував його в широку парасольку, щоб захистити хлопця від променів. Варто було зводити його до цілителів.

    — Проженете мене?

    — Таке правило. Довго затриматися в «Лілії» не можна.

    Кілька дівчаток-підлітків зашепотіли і засміялися, варто було нам увійти у внутрішній двір. Юнак зніяковіло хмурився і робив вигляд, ніби розглядає округлі монументальні форми фортеці.

    — Ти ж хотів тут побувати, — зазначив я.

    Теплий вітер з цікавістю пробував на смак легку лляну тканину. Хлопець стояв в тіні, не дозволяючи сонячним променям торкнутися шкіри. Від світу нас захищали товсті стіни з вузькими бійницями і вартові, одягнені в начищені лати. Вони обливалися потом в своїх деренчливих каструлях, але слідували заведеним маршрутам.

    — Відчуваєш запах наукової думки? Доноситься з боку веж. Їх усього п’ять: чотири відведені для вчених, п’ята для магів вищого кола. Тут займаються магією, медициною, алхімією, демонологією, теологією, астрономією і ще Троє знають якими дурницями. «Лілія» — ціле місто всередині Ватеронуза. У фортеці три ряди стін, ми зараз всередині житлового рівня. Тут стоять будинки магів і вартові пункти охорони. Далі — купа важливих інфраструктурних штук і школа. Ми в неї, до речі, зараз і підемо. У мене скоро там заняття.

    Оуен підкорився, і поки ми йшли до високої, розбитої на два крила будівлі, із задоволенням дивився по сторонах. Зустрічні дівчата кокетливо посміхалися, мабуть вважали вампіра привабливим. Я злегка нервував перед уроком, оглядав ввірений мені кабінет і пошарпаний підручник. Урок належало вести для різновікової групи «маленьких людожерів».

    Юний вампір протягом заняття через нудьгу виводив спіралі на стільниці, сидячи на останньому ряду. Крапельки чорнил, пролиті кимось, весело ганялися за його пальцем. Під час перерви допитливі діти, звичайно ж, узяли в облогу гостя, навперебій намагаючись вразити його чарівними фокусами і обіцянками провести в найпотаємніші куточки фортеці.

    А після занять я розповідав вампірові про сад і бестіарій, а він милувався блискучими на сонці крихітними жуками. Підлітаючи до скла-огорожі, вони зависали всього на кілька секунд, і спотворене краплями зображення дозволяло розглянути маленькі шестиногі тіла. Жуки були страшенно схожі на звичайних домашніх бичків.

    Юні маги в різноманітній формі проходили повз. Мою увагу привернула молода травниця в зеленому комбінезоні. Дівчина спілкувалася про щось із директором школи Норлізом ді Арро, а він кивав головою, сяючи сивиною в короткому волоссі. Побачивши мене, він радісно махнув рукою.

    — Пане Еллоу! Як ваш перший день?

    Я удавано посміхнувся. Оуен опустив погляд, намагаючись триматися позаду.

    — Непогано, — холодно відповів я.

    Дівчина насупилась і заклала руки за спину. Її довге каштанове волосся було акуратно заколоте, і лише одне пасмо наче ненавмисно падало на шию, підкреслюючи ніжний і одночасно строгий образ. Робочий наряд анітрохи не псував тонку, відмінно складену фігуру, але зневажливий погляд, змішаний зі страхом, створював відразливе враження. Дівчині не подобалися темні маги.

    «Готовий посперечатися, що в ліжку ти справжнє стерво» — подумав я.

    Перекинувшись кількома фразами з Норлізом, я проводив Оуена до гостьового будинку. З іншими справами хотілося впоратися до темряви, поки вулиці не заповнилися «гниллю» зі стічних ям. Жителі нетрів уночі ставали дійсно небезпечними. Заглянувши в кабінет, я кинув папери на стіл, натягнув куртку, забрав сумку і вийшов геть. Варто було подумати, з чого починати пошук Роя, але в голові крутилося лише одне ім’я. Я почув його з уст Норліза ді Арро, коли він звертався до дівчини в зеленому костюмі. Її звали Крістіана. Крістіана Ілліне.

    Я зустрівся з інформатором від Рен’аля на умовленому місці. Хлопець сильно нервував і ховав обличчя, кутався в широкий шарф, незважаючи на літню спеку. Пошук алхіміків і правда вимагав обережності. Гільдійцям не можна було привертати увагу імперських сищиків. Рой Загрозьскій був потрібен живим.

    Інформатор підкинув адресу, де в останній раз бачили алхіміка, і я вирішив спершу заглянути в міський морг, перш ніж відправитися на сумнівну зустріч. Рой влаштував притулок в Обгорілому районі.

    Мерці різного ступеня розкладання були не дуже гарною компанією. Я склепав їх нашвидкуруч і не сподівався на довговічність. Але химерний вигляд моєї охорони відлякував навіть «обгорілих» бандитів. Перший похмурий темнолиций тип, що накинувся на некроманта, який йшов по своїх справах, в жаху відсахнувся, наткнувшись на не-мертву свиту. Мерзенні, слизові, смердючі тварюки не викликали блювотні позиви хіба що у відчайдушних мародерів. Або некромантів.

    Обгорілий район — брат-близнюк кварталу у Фламмасі — був не найкращим місцем для прогулянок. Можна було довго блукати у нетрях, але я не хотів залишатися тут до темряви. Зібравшись з духом, я поставив слуг трохи осторонь і попрямував до волоцюги-нероби. Той халамидник вчасно підняв погляд, щоб помітити срібну монетку в моїх руках.

    — Відповіси на запитання — отримаєш другу, — я кинув волоцюзі монету.

    Чоловік в лахмітті, з патлами нечесаного волосся та рядом гнилих зубів викликав не меншу огиду, ніж ожилі трупи. Він прикусив монетку і засунув її в дивом уцілілу кишеню.

    — Питай.

    — Зовсім недавно сюди навідався один чоловік. З ним був мовчазний привид. Людина вибрала будинок на краю, де клубочиться попіл. Я хочу знати, як мені знайти це укриття.

    — Ти перший чужинець за місяць. Але про будинок розповім. Підкинеш монету?

    — Обійдешся, — презирливо пирхнув я.

    Головне було не показувати, що у мене водяться гроші. Мені ще хотілося вибратися живим з цієї діри.

    — Розповідай!

    — Що розповідати — йти потрібно.

    Бродяга махнув рукою і поплентався в сторону попелястих вихорів. Я пов’язав на обличчя хустку, щоб хоч якось захиститися від летючої сажі. Кілька обгорільців помітили мене і не-мертву свиту, але переслідувати не стали. Чужинці, що посміли зайти в цей район, напевно могли за себе постояти. Незабаром мій провідник зупинився і вказав на невеликий, занедбаний будинок. Отримавши бажану монету, він швидко пішов, і я залишився на самоті зі своєю хисткою охороною.

    Старий сірий будинок не любив зустрічати гостей. Іржаві ворота зі скрипом скаржилися на долю, вікна похмуро шкірились осколками скла. Двері виявилися забитими дошками. Я ступив вперед, щоб їх вибити до гвідику. Зверху посипалося сміття, і шматочки іржі, а потім безпричинний страх мерзенною голкою вколов десь всередині.

    На порозі сидів Лойель Загрозьскій. Його сірі, тьмяні очі на мить засвітилися білим сяйвом і одразу згасли. Я відчув навіяну байдужість, немов уже розчарувався в пошуках. Через секунду Лой розтанув, як марево в спекотний полудень і я, нарешті, зміг увійти в притулок алхіміка.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.