Зміст
  • Глава 1. Чаклунська зустріч
  • Глава 2. Маєток Гардіан
  • Глава 3. Загадки навкруги
  • Глава 4. Хижі тіні
  • Глава 5. Таємниці «забутих» домів
  • Глава 6. Чалкунка-травниця
  • Глава 7. Гості старого дому
  • Глава 8. Давні друзі
  • Глава 9. Закон проти нас
  • Глава 10. Творець суккубів
  • Глава 11. Ласкаво просимо до «Лілії»
  • Глава 12. Шаман-безумець
  • Глава 13. Директорське доручення
  • Глава 14. Палаючий бог
  • Глава 15. Дві гільдії: Джарет
  • Глава 16. Дві гільдії: Дітер
  • Глава 17. Протистояння
  • Глава 18. Дуель
  • Глава 19. Особливе замовлення
  • Глава 20. День факультету
  • Глава 21. Пір’я падає з неба
  • Глава 22. Схованка за ширмою
  • Глава 23. Суккуб для імператора
  • Глава 24. «Золотий дракон»
  • Глава 25. Отрута в моїх руках
  • Глава 26. Арджі
  • Глава 27. Померти і встати
  • Глава 28. Подорож до лігва алхіміків
  • Глава 29. З найкращими побажаннями…
  • Глава 30. Слідами вітру
  • Глава 31. Навздогін вітру
  • Глава 32. Стара нова лабораторія
  • Додаток
  • Глава 3. Загадки навкруги

    ** Некромант**

    Було близько десятої вечора, коли пролунав стук у двері. Я якраз читав свіжу кореспонденцію, і один лист зацікавив мене більше за інші. Конверт здавався звичайним, без слідів і водяних знаків, саме їхня відсутність і насторожувала. На вибіленому крейдою аркуші було акуратно виведено всього один рядок:

    «Ватеронуз, Шкіряний квартал, таверна «Золотий дракон». В будь-який час».

    «Трясця. Хтось дуже добре мене знає, бо немає іншого дурня, хто б поліз в ту дупу міста через оце запрошення. Знайду відправника, пальці йому повідкушую», — подумав я і ліниво махнув рукою, щоб магія сама відімкнула замок.

    — Відчинено...

    До кімнати увійшов Дітер. На ньому був простий дорожній костюм і високі чоботи. В таких красувалися всі імперські солдати на півдні країни. У них було зручно ходити по болотах і зберігати листя тютюну за халявою, щоб не відсиріло. У реєстрові ряди вампірів не брали, зате із задоволенням приймали до гільдії Найманців. До мого від’їзду Дітер ходив у вищих чинах тієї гільдії.

    — Давно не гуляв по кладовищах, Еллоу? — з посмішкою почав вампір.

    — У принципі, я люблю дихати свіжим нічним повітрям, але десь на терасі в зручному кріслі з келихом бренді в руках, — хмикнув я і подумав:

    «Намічається щось цікаве? Не спокійних же снів він прийшов побажати?».

    — Гм...

    Дітер відвернувся до бюро і двома пальцями підібрав один із моїх перснів. Світлий відблиск вільно гуляв по гладкій поверхні, видаючи енергетичну насиченість металу. На мить мені стало навіть цікаво, чи зможе вампір увібрати в себе чари з артефакту, але потім безглузде питання саме собою покинуло голову. Вампіри тільки з крові можуть енергію пити.

    — Тебе що, дружина не вчила не чіпати магічні персні?

    — Думаю, чи підійшло б тут щось для когось з моїх хлопців.

    — Навряд чи, твій первісток наче ілюзії вивчав, а я… Стоп. Ти «хлопців» сказав? То близнята теж відкрили в собі дар?

    — Ага… Ще й неконтрольований. Елен їх не відпускає до інших магів, бо каже, наче їм потрібний один наставник.

    — То де діти зараз? Чого не тут?

    — Ненавиджу цей будинок, Веддене, — сказав Дітер. — Хлопцям тут не місце. Речі ламаються, люди погано сплять, кажуть, буцімто бачать жахіття. Елен збирається продати маєток комусь із темних магів.

    — Так от чому ви нас скликали...

    В долоню мені стрибнув крихітний чорний клубок. Ще вдень я чув від маленьких «шпигунів» про дивацтва в окрузі. Маєток вважався недобрим місцем, що приносить нещастя. Випадкові біди, неврожай, раптові хвороби — все, на думку селян, розповзалося від похмуро-сірих стін. Я би розсміявся від кумедних страшилок, якщо би не одне «але».

    Сільський цвинтар. Про нього жителі не базікали. В людей вигадки про живих мерців були звичною справою, і в шинках за третім кухлем пива селюки часто розповідали історії про страшних упирів, що виють під вікнами. Але сьогодні ні байок, ні пересудів чутно не було. Матері не лякали дітей шкідниками-духами, і навіть пошепки ніхто не наважувався згадувати про небіжчиків. Кладовища боялися по-справжньому, навіть близько не підходили до нього, інстинктивно обминаючи далекою дорогою.

    — Елен хотіла продати маєток тому, хто впорається з його... м-м-м… магічним фоном. Але виявилося так, що з приїздом купи некромантів все стало тільки гірше. Я не знаю, в чому причина. Сподівався, ти допоможеш розібратися, поки Елен розважає тих диваків.

    — Переконав, Данора! Є ідейка, звідки варто шукати. Почекай, щойно вдягнуся.

    За кілька хвилин ми вже вийшли з будинку. До селянського цвинтаря було не дуже далеко. Обгороджений красивим крученим парканом, він виявився схожий на невеликий сад, зарослий трикутним камінням із символами Трьох богів.

    Дві сестри та брат уособлювали початок і кінець всього і, здається, походили від якихось тварин. Їм любили приносити дари в надії на заступництво, і навіть деякі маги приходили в храм всипати вівтар попелом квітів.

    Дітер майже безшумно ступав трохи попереду, за звичкою захищаючи чаклуна від небезпеки. Раніше він подорожував в тандемі з дружиною, оберігаючи її, поки та готує закляття. Такі пари не були рідкістю, навіть маги-воїни, що навчилися тримати в руках не тільки талісмани, а й мечі, вважали за краще брати в напарники того, хто прикриє спину.

    Тут, на кладовищі, я знову відчув знайому темну присутність. Подібно неприємному гнильному запаху, вона розповзалася по землі, викликаючи внутрішній спротив. Я кинув допитливий погляд на Дітера — вампір нервував, наче відчував лихо на якомусь примітивному рівні.

    Ми зупинилися перед цегляною аркою, що захищала бідняцьку частину цвинтаря від пристойних пам’яток. Нічого особливого в ній не було — звичайна груба кладка зі слідами вапна і глини. На вбитих гаках висіли ліхтарі. Цвинтарний доглядач давно не запалював їх, і згусла тінь вільно звисала з воріт рваними клаптями. Мій магічний світлячок її анітрохи не турбував. Я злегка збільшив його яскравість, щоб розгледіти дорогу під ногами, і підступив ближче. Промені світлячка витягнулися вперед, витікаючи і танучи у темряві. Біла горошина закрутилася, як клубок, і в лічені секунди від світлячка лишилася сама серцевина. Хвилину я дивився на те, як вбирається залишок магії в шкіру, а потім повернувся до вампіра:

    — Скажи мені, Дітере, як давно тут відбувалися вбивства, темні ритуали або виклики демонів? Хтось із ваших предків погано себе поводив?

    — Гадки не маю. Знаю тільки те, що слугам доводиться платити втричі більше, щоб вони не розбіглися, — ледь чутно промовив хлопець, відсмикуючи від арки власну тінь, що плащем волочилася за ним.

    Відблиск догораючої іскри танув в його чорних очах, і, незважаючи на те, що я давно вже знав про здібності вампіра, мені стало незатишно.

    За легендою один з богів подарував синам чорні зерна пшениці. Паростки загинули від світла сонця, і тільки одна зернина лишилася лежати недоторканою, тому що старший син про неї просто забув і безтурботно тягав в кишені, поки всі інші сумували за втраченим врожаєм. Вже не знаю, чи був той хлопець генієм чи просто ідіотом, але він якось зголоднів та й згриз нещасну насінину. Так містична сила потрапила у кров вампіра. Ще в дитинстві я чув цю казку про появу вампірів-ранде, що підкоряють тіньову магію, але познайомитися з ними самими зміг тільки під час навчання, коли Дітер ледь не втопив мене в тіньовий ямі.

    — Щось знайшов? — спитав Дітер.

    Він знову змусив наші тіні відповзти подалі від арки. Я похитав головою.

    — Сподіваюся, що ні. Але воно щойно з’їло світло і зараз намагається затягнути у себе тіні. Треба пошукати, які прокльони можуть витворяти таке.

    — Гаразд, — швидко погодився вампір. — Забираймося звідси.

    Довго вмовляти мене не довелося. Моторошна арка лишилася десь позаду, ми з Дітером поспіхом пішли назад до будинку. Я все думав, чи дійсно мені є де шукати відомості про такі незвичні чари, адже книг мав небагато. Дітер всю дорогу мовчав. Вже біля чорного входу, коли він старанно чистив підошву чобота о поріг, нас зустріла Елен.

    — Ось ви де! — вигукнула вона.

    Світлячки колихалися над головою дівчини, надаючи її обличчю хворобливої гостроти. Я відкашлявся, намагаючись виглядати солідно, ніби це не ми з вампіром щойно стрибали через огорожу, аби скоротити шлях.

    — Хутко за мною, вам це треба бачити.

    Я не міг зрозуміти, чи була Елен схвильована, чи налякана. Ми пішли за нею до однієї з гостьових кімнат, де дівчина змовницьки озирнувшись, а потім боком протиснулася в щілину між дверима й одвірком. Всередині ми застали багацько народу. На стільці сиділа напівгола Регіна, анітрохи не зніяковіла через присутність чоловіків. Судячи з її блукаючого погляду, дівчина перебувала в шоковому стані. І було від чого.

    На її ліжку, розкинувши руки і роззявивши рота, лежав мрець зі скляними каламутними очима. Хтось дбайливо прикрив краєм простирадла його наготу, що додало ще більшого контрасту між білою тканиною і чорним, як висушене дерево, тілом. Ще ввечері я бачив цього літнього чоловіка в курильній кімнаті, а вдень, мабуть, саме його голос чув через «шпигунів». Тобто десь годину-дві назад чаклун був живий, веселий і задоволений компанією молодої жінки. Що могло статися за такий короткий проміжок часу?

    — Гість по сусідству скаржився на шум, і я вирішила зазирнути...

    — Чи ви чули крики? — уточнив Дітер, дістаючи з кишені цигарки. Сам він не курив, і, здається, носив пачку тільки для того, щоб щедрим жестом роздаровувати куриво друзям.

    — Ні, — чомусь зам’ялася Елен. — Я знайшла все таким, як зараз, й одразу пішла за вами. Оглядати кімнату без свідків не можна.

    — Зрозуміло.

    Дітер простягнув пачку Регіні та відвернувся до ліжка. Дівчина тремтячою рукою прийняла цигарку і клацнула пальцем по кінчику, щоб та загорілася. Я заворожено спостерігав, як коливаються під прозорою сорочкою її груди й боки, в той час як інші оглядали тіло старого. Регіна закурила, дивлячись в стіну, видихнула густий білий дим і для чогось перекреслила його тліючою цигаркою. Почорніле бездиханне тіло за її спиною ворухнулося, через що зайнятий оглядом Дітер злякано зойкнув і відскочив назад.

    — Твої жарти, Еллоу?!

    Відповісти я не встиг. В голові щойно почали формуватися бодай якісь раціональні думки, коли пролунав гучний кашель:

    «Аргх-х-кх-кха-кха!» — чітко долинуло з глотки мертвого чаклуна, після чого труп трохи піднявся і стукнув себе кулаком по грудях.

    Дим дивним чином втягувався йому в ніздрі і вилітав клаптиками з кожним судорожним кашлем. Терпкий запах тютюну навпіл з задушливим смородом білих лілій лоскотав ніздрі.

    — Він не мертвий. Можна розходитися.

    Я накинув на Регіну ковдру і дівчина, добряче затягнувшись в останній раз, загасила недопалок об її край.

    — Як ви себе почуваєте, пане… е... — Елен запнулася і фальшиво закашлялась, щоб зам’яти незручну паузу.

    «Забула ім’я гостя», — зрозумів я.

    — Нормально ... — старий уважно розглядав зморщені чорні руки. — Це ви мене так?..

    — Ми якраз намагаємося з’ясувати, що сталося. Можете розповісти про останні спогади, перш ніж?..

    Здається, Елен хотіла сказати «померли», але вчасно схаменулася. Гість задумливо гмикнув, для чогось заглянув під простирадло. Мабуть, перевіряв, чи все на місці. А потім видав:

    — Все як завжди було. Мило поспілкувався з колегами, перекинувся кількома прокльонами, потім купив зілля... Ну, ви розумієте, — гість кивнув на Регіну. — Зілля. А потім не пам’ятаю...

    — Я думала, йому погано стало, — подала голос дівчина. — Накапала серцевих крапель в чарку, а він... А він, між іншим, виглядав молодшим. Років на сорок!

    — Гм... А той тип, в якого ви купили зілля, — був неохайний, сутулий? — уточнив я, ігноруючи завивання Регіни. Старий кивнув.

    — Це напевно Лукас. Кому ще в голову прийде торгувати тут зіллям, — пояснив я у відповідь на здивований погляд Елен.

    Навряд чи старий приятель був безпосередньо пов’язаний з подією. Жодна з відомих мені отрут не діяла таким чином, а задушливий квітковий запах не в’язався з іншими фактами. Я зголосився поговорити з Лукасом, поки Елен оглядала кімнату, і Дітер ув’язався за мною, аби не залишатися в замкнутому просторі з «божевільними некромантами». Той факт, що ми з Лукасом були лише трохи адекватніші за інших, його не цікавив. Дітер був знайомий зі мною і моїми примхами.

    Некромант довго не хотів відчиняти. Він порався в кімнаті, чимось гуркотів, але на стук вперто не реагував. Нарешті, Лукас виглянув у вузьку щілину, протиснувся крізь неї і притулився спиною до зачинених дверей. Вигляд у нього був скуйовджений і незадоволений, на рукавах домашнього халата жовтіли плями, на лобі блищали крапельки поту. Я знову відчув сильний запах алхімічних сумішей і зауважив, як Дітер сіпнувся, немов лабораторний душок вдарив його у ніс.

    — Треба поговорити…

    — Я здогадався.

    — Зілля, яке ти продав одному гостю. Нам потрібне таке саме...

    Я хотів ще щось додати, але в цей момент Дітер наступив мені на ногу, і я ледь втримався, щоб не вилаятися.

    Лукас незворушно потер босу ступню об штанину, попросив почекати трохи і, впіймавши вертку дверну ручку, зник в кімнаті спиною вперед. Настала незручна пауза. Благо надовго вона не затягнулася, некромант виглянув майже одразу, і цього разу навіть не виходив повністю через двері.

    — Тримайте, — простягнув він невелику склянку з яскраво-жовтою рідиною.

    — Побічні ефекти є? — запитав Дітер.

    — Один. Зазвичай через нього і беруть. Тільки на двох тут не вистачить... Ви платити взагалі будете?

    Я озирнувся на вампіра. За розгубленим поглядом зрозумів, що він теж не прихопив грошей із собою. Полювання на чутки і прогулянка по кладовищу переросли в несподіване розслідування, до якого ми не були готові. Лукас нетерпляче зітхнув:

    — Занесете пізніше. Тільки не змішуйте з іншим зіллям, інакше основний ефект пропаде, — попередив він і зачинив двері зсередини.

    Ми лишилися стояти в тиші, буквально відчуваючи шкірою дзвінкі від сміху частки ефіру. Я приречено застогнав. Це було так безглуздо!

    — «Нам потрібна таке саме зілля», — передражнив мене Дітер. — Ти хоч уявляєш, як це звучало? Ми навіть не знаємо, для чого воно!

    — Ну, так постукай, запитай! — роздратовано відгукнувся я.

    Вампір прошипів якусь лайку, але я вже не реагував на нього. Двері до кімнати Регіни виявилися зачиненими, дівчина кудись пішла. Я заглянув до себе, щоб відкопати в сумках блюдце з піриту. Воно було гостре, блискуче, з вищербленим дном. Набравши туди води, я вилив на поверхню трохи лукасового зілля, поспостерігав, як воно закручується спіраллю, а потім опускається вниз.

    Без всякого сумніву, отрути в зіллі не було. Зазвичай вона збиралася під стінками блюдця, збивалася в тремтячі кульки. Я порівняв отриманий візерунок з малюнком в пошарпаному альманаху, де половину сторінок приховували плями різних зразків. Зілля мало продовжувати дію дворівневого закляття, а отже, не могло ввести гостя в той незвичайний стан, в якому ми його знайшли. Потрібно було обговорити це з чаклункою.

    — Тебе це веселить, Еллоу? — поцікавився Дітер. Здається, його дратував мій самовдоволений вигляд.

    — Трохи. А тебе хіба ні? Чи ж не цим ти займаєшся кожен день — шукаєш відповіді на дивні питання?

    — Ні, я посилаю людей для їх розв’язання, — вампір вийшов в коридор і уповільнив крок, щоб дочекатися мене.

    — Зараз такі загадки тільки дратують. Елен в них загрузла, очолила Особливий загін по затриманню алхіміка-злочинця. Я навіть не уявляю, скільки таємниць вона зберігає, але не здивуюся, якщо рано чи пізно одна з них її вб’є.

    — Ти занадто багато їй дозволяєш, Діт, — роздратовано відгукнувся я. — Це твоя жінка, ти повинен її захищати, а не спокійно міркувати про такі справи.

    — Може, саме через такі слова вона моя, а не твоя? — беззлобно огризнувся вампір.

    Перепалки з ним були такою ж частиною традицій, як і гострослові суперечки з Елен. Звісно ж, дівчина не дозволяла обмежувати себе. Вона однаково не терпіла ані корсети, ані контроль над її роботою. До того ж втручатися у справи магів, які стояли біля політичної верхівки, не зважався навіть глава гільдії Найманців.

    Елен знайшлася в мебльованій студії. Гості давно розійшлися по кімнатах, залишивши запах задушливого парфуму, тютюну, старечого дихання і пролитих напоїв. Слуги втомлено поралися з посудом і плямами на килимі, господиня сиділа в кріслі, підперши підборіддя рукою. Здавалося, вона щосили бореться зі сном. Регіна сиділа навпроти неї і грала на гобої. Його гугняве звучання понуро нависало над залом. Дітер гукнув заспану дружину, і та, стримано позіхнувши, вказала на гостю.

    — Пані Моз’єр, розкажіть ще раз те, що говорили мені, — попрохала вона.

    Регіна, на щастя, відклала гобой і невпевнено глянула на Елен.

    — Ну, що тут повторювати? — Дівчина глянула в нашу сторону і плутано продовжила: — Ми з Жожі познайомилися вранці. Щоправда, він виглядав інакше. Молодшим. Ми розпивали наливку в моїй спальні, а Жожі так мило жартував. Я потайки підлила йому зілля, щоб вечір швидко не закінчувався, а він...

    Регіна замовкла, і я навіть злякався, що вона знов візьметься за гобой. Довелося думати швидше. Ситуація здавалася невимовно дурною. Дітер ткнув мене ліктем убік, на що я витягнув флакон лукасового зілля й показав його етикетку вампірові та Елен.

    «Не змішуйте, щоб не пропав ефект», — значилося там.

    — Схоже, той Жожі накладав чари на власну зовнішність. Старий розпусник. Та чарів йому стало мало, і він купив ще й зілля в Лукаса. Щоб вечір швидко не скінчився. Та ви, пані Регіно, про це не знали. І підлили Жожі ще якоїсь бридоти. А як йому стало зле від такої суміші усього з усім, ще й добили краплями для серця.

    — О, Троє… — провила нещасна Регіна. Елен ледь стрималася, щоб не зареготати.

    — То нам пощастило, що пан…гість на місті не помер.

    — Так. Гадаю, дим від цигарки зруйнував якусь частину чарів, і наш мрець зненацька встав без допомоги некромантів. Справу вирішено, давайте вже відпустимо пані Моз’єр, чи як там її звати насправді.

    Дітер кивнув та зголосився проводити даму до кімнати. Я гукнув його біля виходу і кинув склянку йому в руки.

    — Тримай, порадуєш потім дружину.

    Вампір обпік мене поглядом у відповідь, проте змовчав. Лаятися в присутності двох жінок він не схотів. Регіна вхопилася за його лікоть, кокетливо заглянула чоловікові в очі і щось защебетала, та я вже не чув її слова. Сонні слуги також виповзли з кімнати, і ми з Елен залишилися удвох. Час було вирішували іншу загадку.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.