Зміст
  • Глава 1. Чаклунська зустріч
  • Глава 2. Маєток Гардіан
  • Глава 3. Загадки навкруги
  • Глава 4. Хижі тіні
  • Глава 5. Таємниці «забутих» домів
  • Глава 6. Чалкунка-травниця
  • Глава 7. Гості старого дому
  • Глава 8. Давні друзі
  • Глава 9. Закон проти нас
  • Глава 10. Творець суккубів
  • Глава 11. Ласкаво просимо до «Лілії»
  • Глава 12. Шаман-безумець
  • Глава 13. Директорське доручення
  • Глава 14. Палаючий бог
  • Глава 15. Дві гільдії: Джарет
  • Глава 16. Дві гільдії: Дітер
  • Глава 17. Протистояння
  • Глава 18. Дуель
  • Глава 19. Особливе замовлення
  • Глава 20. День факультету
  • Глава 21. Пір’я падає з неба
  • Глава 22. Схованка за ширмою
  • Глава 23. Суккуб для імператора
  • Глава 24. «Золотий дракон»
  • Глава 25. Отрута в моїх руках
  • Глава 26. Арджі
  • Глава 27. Померти і встати
  • Глава 28. Подорож до лігва алхіміків
  • Глава 29. З найкращими побажаннями…
  • Глава 30. Слідами вітру
  • Глава 31. Навздогін вітру
  • Глава 32. Стара нова лабораторія
  • Додаток
  • Глава 8. Давні друзі

    **Некромант**

    В ритуальній залі було темно і млосно. Темрява стікала по амфітеатру ступенів до центру, насідала на ряди свічок, забирала їх «душі» одна за одною. Вогні згасали, лишаючи чадний слід у повітрі. Я запалював їх знову, креслив пентаграми на підлозі. Піт стікав мені за комір, неприємним лоскотом нагадував про себе в районі лопаток. Я не міг відволіктися і скинути жаркий балахон, мені потрібно було закінчити малюнок, перш ніж бридка суміш на пензлі засохне.

    Акустика в залі була приголомшлива. Голос тут рокотів урочисто, а луна віддавалася від стін і піднімалась до самої стелі. Я встав в центрі пентаграми, набрав повні груди повітря і чітко вимовив:

    — Повстаньте! Вклоніться своєму володарю!

    На долонях спалахнуло чаклунське полум’я, його заграва освітила мене і звалені в пелюстках пентаграми тіла. Коло ніг зміїлися короткі розряди, вони поколювали шкіру, проникали в мертву плоть. Один з мерців ворухнувся і зробив слабку спробу встати, але одразу впав додолу. Із роззявленого безгубого рота вирвався хрип, а потім мрець завмер.

    — Ти що, знущаєшся? — роздратовано прошипів я. Енергія розсіювалася на очах, вбиралася в густу чорноту. — Твої «ще п’ять хвилиночок» вже мене дістали!

    Зелене полум’я спалахнуло яскравіше, земля здригнулася і відштовхнула від себе впертих мерців. Пункт з «повстанням» було таки виконано. Ось тільки з підпорядкуванням виникли проблеми. Побачивши в пітьмах некроманта-господаря, ходячі мерці радісно кинулися обніматися, виставивши вперед пазуристі руки.

    — Ой, ні. Я передумав, падайте назад.

    Амулет на зап’ястку засвітився червоними символами, мерці продовжили променад.

    — Там у вас усе в порядку? — співчутливо поцікавився замовник. Спритне купчишко оплатив не-мертву охорону для захисту себе коханого, й отримав бонусом забавну виставу.

    — Звичайно, — впевнено відповів я і кинувся в сторону, подалі від волелюбних мерців.

    Досі повільні й незграбні, вони сяк-так переставляли неслухняні ноги, але продовжували цілеспрямовано мене хотіти. Два самих спритних навіть примудрилися обійти з флангів, ще троє плелися позаду. Я поспіхом відступав, вже не турбуючись про цілісність пентаграми, вона все одно не спрацювала. Енергія всередині ритуального залу поводилася непередбачувано. Я відчував себе виснаженим, хоч до того оживляти упирів міг десятками. Неслухняні мерці насідали, але мені було шкода псувати хороший матеріал.

    — Точно в порядку? — в голосі замовника почулося хвилювання. Здається, він почав здогадуватися, що за цим цирком стоїть незвична метушня.

    — Точно. Чи не могли б ви підкинути мені он той камінчик? Дякую!

    Я зловив кругляк на льоту, захопив його невидимим сачком. І одразу зніс мерцю половину черепа. Решта здивовано заревла і злегка позадкувала, немов в позбавлених мозку головах могли зберегтися залишки розуму, або хоча б інстинктів. Спотворені накази з запізненням брали гору над упирями, і ті падали на підлогу. Незабаром всі вони виявилися упокоєні, крім одного. Ходячий труп повільно підбирався до мене, свистів повітрям в трахеї, тягнув до свіжої плоті криві рученята.

    — Та вкладися ти, нарешті! — вигукнув я і всадив в упиря ще один заряд.

    Мрець зупинився, подивився на мене осудливо, а потім вибухнув від надлишку вбраної магії. Шматки висушеного м’яса вдарилися об невидимий щит, скляне око відкотилося кудись в темряву. Я обернувся до замовника. То був приголомшений, недалекий чоловік, якого градоначальник поставив головним над знесенням храму, де ми влаштували оцю виставу. Він дивився на мене. Я на нього. Мерці лежали поруч. І тут я несподівано натхненно виголосив:

    — Ви, мабуть, дуже важлива людина, коли ваші вороги настільки сильні! Вони насилають шкідливі закляття на моїх створінь, їх не можна контролювати.

    — О, правда?

    — Звичайно! Сьогодні вночі я проведу обряд очищення, ви не залишитеся без охорони, обіцяю!

    Я погасив свічки і вийшов з ритуальної зали. Скандали з багатіями мені були ні до чого. Дарма я погодився на чаклунство в межах незнайомого храму. Живі люди могли б впоратися з будь-якими проблемами не гірше за ходячих трупів, але їм би довелося постійно платити і облаштовувати побут, щоб найманці не розбіглися. Упирі делікатного обігу не потребували, за бажанням їх би можна було складувати в якомусь сараї.

    Вже сутеніло. Навколишні будинки темними громадами нависали над головою, беззвучно роззявляючи провали дверей. Я відчував на обличчі свіжий вітер з запахом квітучої вишні, дешевих парфумів, тютюнового диму і помиїв.

    Біля храму лежали мішки з піском, зв’язки колод, вимазані глиною корита. Кілька людей стояли трохи віддалік, вдаючи, ніби не знайомі один з одним. Замовник цурався їх, невдоволено і злякано дивився, як незнайомці проводжають нас поглядом. Я обернувся, щоб поглянути на храм — один його кут був обпалений.

    — Хей, чаклуне! Не лізь не в свою справу! — крикнув хтось.

    — Ідіть геть, кровососи! — люто відповів замовник. Поруч зі мною йому було не так страшно.

    — Даремно ти їх злиш, — прошепотів я. — Боротися з вампірами за тебе я не стану.

    Багатій пильно подивився на мене, а потім під знущальне улюлюкання прискорив крок. Я тихо розсміявся, окинув поглядом дахи будинків, що чорніли на тлі блідого неба. Вдихнув знайомий з дитинства, забутий уже давно запах. Згадав, як ховався в вампірському кварталі від п’янички-батька, як працював на стайні, щоб не здохнути з голоду. Як боявся кусючого чудовиська на прізвисько «Ромашка»

    — Здрастуй, Ватеронуз, — зітхнув я і рушив до центральної вулиці.

    Тут — у Верхньому місті — було світло і безпечно. Коло кожного будинку висів ліхтар з магічним світлячком всередині, він світився яскравим рівним світлом, не чадів, і не виділяв сморід горілого масла. Ліхтар доводилося оновлювати раз в декілька місяців, і міщани перетворили це на справжній ритуал. На чашку заморського чаю запрошувався довгобородий маг, випікався кращий пиріг, велися розумні бесіди. Світлячком хвалилися перед сусідами, демонстрували статус. Бідняки не купували чарівні ліхтарі і ароматний чай, не вивішували дорогі речі на вулицю, де кожен їх міг украсти.

    Повз пройшов патруль сторожі. Один з них окинув мене прискіпливим поглядом, але зупинятися не став. Я розумів, що справа в корсонійскому одязі. Високо зав’язаний сірий пояс — єдина дорога деталь костюму, — відмінно відтіняв світлу суконну сорочку і бордові штани. Довгий білий каптан без рукавів бовтався на згині ліктя, і побачити нашивку зі стилізованою квіткою лілії стражник не міг. Я викинув з голови цей епізод, і звернув у провулок.

    Всі вулиці в місті вели до головної площі. Вони розходилися променями, перетиналися, розпадалися на дрібні відростки, що губилися між будинків. Один з них вивів мене до двору за купецьким будинком. Тут розташовувалася найкраща пам’ятка — діра в стіні. Майстерно заставлена коробами і прикрита неохайним чагарником, вона за добу пропускала чи не більше людей, ніж офіційний вхід в заможний квартал.

    Увечері — годині о дев’ятій, — ворота закривалися. Нерозторопним гостям доводилося платити великі гроші вартовим, щоб дістатися додому. А мені грошей було шкода. Я вважав за краще віддати жменю мідяків усмішливому злодієві і почекати, поки той відсуне важкі на вигляд короби, що приховували лаз.

    За дев’ять років система нітрохи не змінилася. Я легко потрапив у Верхнє місто і, глянувши на лист, відправився вглиб заплутаних вулиць. Потрібну таверну довго шукати не довелося. Лиш тільки увійти я не зумів — двері виявилися зачинені. Вивіска з написом «Золотий дракон» сумно бовталася над головою, нагадуючи, що зовсім новенький заклад не варто обзивати такими пафосними словами. Я обійшов будинок з торця, трохи поблукав в прибудовах, і знайшов чорний хід. Калатала не було, довелося стукати ногою.

    — Забирайтеся! — ласкаво відповів хтось.

    — Відкривай! — загарчав я у відповідь.

    Дивний лист, отриманий в маєтку Данора, як і раніше лежав у кишені, волаючи до природної цікавості. По приїзду в Ватеронуз я схопив перше-ліпше оголошення з дошки біля контрольного пункту міської варти, і, отримавши «дозвіл мага» у вигляді нашивки, відправився в заможний район.

    Найнятий за пару грошин здоровань обіцяв доставити мої пожитки в «Лілію» — фортецю, де я збирався жити. Дарма було турбуватися, бо темного чаклуна не посмів би обдурити навіть найзапекліший шахрай, то ж я спокійно віддав здорованю речі, отримав у якогось чиновника замовлення на парочку упирів-охоронців. Ну, а тепер стирчав під закритою таверною. Втома давалася взнаки, і тупість людини за міцними мореними дверима більше дратувала, ніж бавила.

    — Тоді скажи пароль, — в’їдливо сказав незнайомець. Його приглушений голос був ледве чутний.

    — Який ще... О, так, пароль, — ласкаво промовив я і дістав конверт.

    Рядок-запрошення, без часу і підпису, короткий, як жарт троля, не містив ніяких прихованих послань.

    — Той самий пароль, який ти не написав, тварюка! — гнівно заволав я останні слова.

    Секундна заминка. Гуркіт замку.

    — Проходь.

    У будинку було темно. Неохайний сутулий чоловік відступив назад, вибиваючи ногами пил з килима, і зник в темряві. Я ступив за поріг, двері важко грюкнула позаду. Тиша м’яко огортала простір. Тендітні невиразні звуки спливали навколо й одразу танули, не даючи вчепитися за себе. Почуття безпорадності, як зазвичай, спалахнуло десь всередині, спонукаючи до нерозумних дій. Потрібно було знайти опору, витягнути руки вперед, щоб не вдаритися.

    — Хто тут? — раптово почувся чийсь голос.

    В голову постукала запізніла ідея створити світлячка. Грудка сонця сплила з долоні, висвітлила усе навколо, сміливо відтіснивши хижу темряву. Невисокий юнак років двадцяти з коротко стриженим каштановим волоссям підняв лампу і стягнув з неї ковпак. Вогник освітив його обличчя приємним жовтим світлом.

    — Кого ти привів? - накинувся він на слугу, що стояв поруч .

    Тіні танцювали навколо нього, і гротескний образ вирізаного з дерева старого з блискучими очима лягав поверх реальної картини тонкою плівкою уяви. Мужичок винувато зіщулився і пробелькотів:

    — Він знає пароль, господа-а-арь!

    Я ледь не розреготався, почувши дзвінкий ляпас, а потім, дивлячись юнакові в очі, промовив:

    — Ватеронуз, таверна «Золотий дракон», в будь-який час. Я Ведден Еллоу, мені надійшов оцей лист.

    — Ви маг, якого чекає батько, — зрозумів незнайомець.

    Служка схлипнув і прошмигнув кудись в бік, хлопець вже не звертав уваги на нього. Він повів мене углиб будинку, м’яко ступаючи по дерев’яній підлозі.

    — До речі, про який пароль говорив цей дурило? — не обертаючись, запитав хлопець.

    Я хотів щось відповісти, але спалахнуло світло й болісно розкололо напівтемряву навколо нас. Світлячок над моєю долонею зіщулився і погас. Ми опинилися в невеликій кімнаті. Тепла, обшита горіхом вітальня була скромно обставлена. Камін зовсім недавно догорів, і грани ще досі тихо клацали від зіткнення з прохолодним повітрям.

    Поруч у кріслі спав чоловік. Хлопець обережно потряс його за плече, і той сонно позіхнув і зіщулився, прибираючи з себе покривало. Очі у нього були зав’язані тканиною, але я все одно його впізнав.

    — Арджі Мортер! — вигукнув я.

    — Впізнаю цей голос…

    Ми не бачилися майже десять років. Рідкісні листи, зарослі нерівними нерозбірливими буквами, приходили без зворотної адреси, і я навмання відсилав відповіді, прикріплюючи до конвертів дещицю магії «на щастя».

    — Отже ота безглузда записка твоїх рук справа...

    Хлопець метушився навколо. На столі швидко з’явилися скибки свіжого хліба, копченості, і пляшка з мутно-темного скла. Я провів рукою по стільниці, яка зберігала відбитки гарячих чашок, і поки Арджі збирався з думками, я безсоромно пропалював його поглядом.

    Мій друг, мій наставник. Першою мимовільною асоціацією, яку викликав цей вампір, був громіздкий кам’яний ідол, що осів від власної ваги. Ельфи-підземники полюбляють будувати такі штуковини.

    — Скоріше — моя ідея. Почув, як один некромант з Корсонії нашумів в портовому містечку, — задумливо промовив вампір. — Одразу зрозумів, що це ти. Мені так тебе і описували: «зарозумілий, пихатий та співчутливий».

    — А ще голодний, пропахлий пилом, потом і клятим конем, — підхопив я. — Ненавиджу коней.

    — О, я пам’ятаю.

    — Тоді де мій пиріг з конини?

    — Не знаю... може, в пекарні? Знайди собі свій пиріг і тріскай, а на мої харчі рот не роззявляй, — Арджі розсміявся і сів за стіл.

    Він впевнено хапнув тарілку і потягнув її до себе, ледь не перекинувши все інше. Я без запрошення сів поруч і подивився на хлопця. Я не впізнав його відразу, за дев’ять років він сильно змінився. До того ж він був мало схожий на батька, мав високі вилиці і гостре підборіддя. В чотири роки він весело катався у мене на плечах, а в десять обіймав і просив не їхати. Його звали Оуен.

    Зараз він зніяковіло дивився в стільницю і пив через силу вишневу настоянку. А ми з Арджі базікали про останні новини, і забивали ніяковість грубими жартами.

    — Ви колись обіцяли показати мені «Лілію», — нагадував Оуен.

    — Фортеця закрита для нездар. Тільки маги, синку, тільки маги, — відповідав Арджі. У нього був теплий, хриплуватий голос. — Піди краще м’ясної юшки принеси, я ж не дарма ту баранину варив весь день.

    Хлопець слухняно встав. Його їжа так і залишилася недоторканою, і той єдиний ковток солодкої настоянки, схоже, сильно вплинув на нього. Оуен потер скроні, намагаючись розігнати головний біль, а потім пішов.

    — Йому погано стало, так? — запитав Арджі.

    «Угу» — відповів я, відправляючи в рота останній шматок ковбаси. Мене не дуже хвилювало самопочуття хлопця. Я чекав, коли він піде, адже прогулянка за супом була тільки приводом. Цілу хвилину вампір прислухався до віддалених кроків. Жести його невловимим чином змінилися, посмішка сповзла з обличчя, немов стара водяниста фарба. Справжня розмова починалася тільки зараз. Арджі згорбився в своєму кріслі, підпираючи підборіддя скорченими кігтями-пальцями, і глухо промовив:

    — Мені потрібна твоя допомога.

    Я раптом побачив, яким втомленим він був.

    — Розповідай.

    — Оуену стає гірше. Вже нічого не допомагає. Пам’ятаєш, які напади були у нього в дитинстві? Тепер їх можна контролювати. Раніше я купував ліки у Роя ... Тобто як купував — обмінював на свою отруєну кров.

    — А тепер?

    — Тепер на братів Загрозьскіх відкрили полювання. Я не знаю, як їх знайти, та і як знав би, не відправив би до ним самого Оуена. Занадто він ласий шматок для тих мерзот.

    — Шкода, що вони не подохли в катівнях, — з огидою сказав я. — Рой це заслужив. Вони обидва заслужили.

    — Знаю. Думаєш, я не мріяв підвісити їх вниз головою і випатрати, як худобу? Та вибору нема. Оуен помре без ліків!

    Я кивнув, хоча розумів, що Арджі не міг цього бачити. Братів Загрозьскіх я намагався забути, занадто багато болю було пов’язано з ними. Незаконні алхімічні експерименти, рабство, отруєння і клітки з трупами — ось те, що я бачив кожного разу, коли звучало ім’я Загрозьского. Ми обидва пройшли через це. Я і Арджі. Оуен народився набагато пізніше, коли я закінчував навчатися в «Лілії». Звичайно міцним здоров’ям хлопець не вирізнявся. І Арджі пішов на угоду з алхіміками, щоб врятувати сина. Тепер настала моя черга домовлятися з тими тварюками.

    Заговоривши про ліки, Арджі відкинув колишню апатію.

    — Знайди їх, Ведден! Якщо вони ще живі, якщо є хоч якийсь шанс дістати цих мерзот, вибий у них ліки.

    Я мовчав. Колись давно вампір зумів зберегти частку мого дитинства, врятувати мене, прийнявши на себе весь жах навколишнього світу. Я не міг йому відмовити. Я хотів допомогти.

    — Добре, — відповідь пролунала в той момент, коли до кімнати зайшов Оуен. Я обернувся до нього і промовив:

    — Мені пора.

    — Заходь до мене в таверну, — підхопив Арджі, — «Золотий дракон». Знаю, назва безглузда, але мені якось нічого в голову не йшло. Буду радий тебе бачити.

    Оуен важко зітхнув. Здається, жарти про зір не були частою темою в цьому будинку.

    — А знижка теж буде? — підхопив я.

    — Для тебе? Звичайно! Оуен, не забудь йому все порахувати з потрійною націнкою! — розреготався вампір. — Вдома будеш знижку вимагати.

    — Як скажеш, жаднюга ікласта.

    Я встав із-за столу і потиснув Оуену руку на прощання. Хлопець стояв в дверях, вже не сподіваючись на недбайливого слугу. Світло від його лампи розгойдувалося з боку в бік.

    — Приходь завтра до фортеці. Час вже виконати обіцянку і показати тобі «Лілію».

    — Дякую, — ледь чутно вимовив юнак.

    Я встиг помітити посмішку на його губах. А потім вийшов. Нічне місто простягнуло до мене свої обійми.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.