Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!

Піднявся місяць. Підопічні з горем пополам затихли й розійшлися в кімнати. Мела не показувалася кілька годин, і я вирішила, що після безсонної ночі вона заснула. А от мені спати не хотілося. За останній рік я відвикла від неробства. Після витраченого марно дня організм не вимагав відпочинку.

Відблиски сонця, що давно зайшло, ще блищали на хмарах. Було тепло, але не спекотно. Десь далеко грала сопілка і чувся багатоголосий спів. Начебто весілля… Чи якесь місцеве свято?

Я сиділа на ґанку. Ганяла нахабних комарів, дивилася на блякле небо… Навколо були люди, але мене гризла самота. Я не звикла до цього. Атайю Тавеннську завжди оточували шанувальники і підлабузники, поруч із втікачкою Таєю незмінно витав Ферн, у Борсуках у мене був Барр, потім – Артан.

А зараз…

Сум накотився раптово і невідворотно. Підвивання невидимого в темряві собаки лише посилило тугу. Захотілося повернутись… Ні, не в минуле – у забуте Творцем Підлісся. Туди, де в мене було з ким перекинутися словом. Де я була потрібна!

За гнилим парканом проїхав віз. Сусідська шавка кинулася до нього, відчайдушно гавкаючи. Я посміхнулася, намагаючись прогнати нудьгу. Минуло лише два дні з дев'яноста. Звикну. Може, до кінця літа подружуся і з Еньєром, і з Ілоною. Ну або приб'ю когось із них найближчим часом.

Якийсь віз зупинився біля входу.

«Адресою помилилися», – майнула байдужа думка.

Але обережність змусила встати й тихо підійти до огорожі.

На жаль, заради тиші довелося пожертвувати швидкістю. На той час, як я визирнула поверх нерівних дощок на широку вулицю, кінське пирхання затихло вдалині.

Комар вп'явся в ногу, і я щосили ляснула по коліну. Оглушливий звук пролунав на весь двір, цикади злякано замовкли, у вікні Мели спалахнуло світло.

– Бабцю?

Мене затрясло. Те, що часом мені марився Ферн, – зрозуміло і виправдано. Я провела роки в компанії невидимого демона і звикла спілкуватися з пустотою. Але хрипкий глузливий голос, що промовляв із-під землі, – це щось новеньке. Страшне. Таке не пояснити жартами підсвідомості – хіба що душевним захворюванням.

– А я думав, що ти нормальна.

Заперечити було нічого. І я, уявіть собі, так думала, а зараз з'ясувалося протилежне.

– «Вбивця» чи теж плазуєш заради великої мети?

– Теж?

– Ну, як сотка? Що, не знала? Хо-хо, це хіба секрет?

Зненацька у мене з'явилася надія уникнути божевільні. Невідомий висловлювався дуже чітко як для породження хворої фантазії. Імовірніше, хтось із підопічних притягнув із собою демона. Чесно, я воліла б вірити в це, ніж сумніватися у своєму розумі.

– Ти чого така нервова, бабцю? Боїшся, що сяду на шию? Заспокойся. Я можу дбати про себе.

Чекайте! Бабцею мене називали лише одного разу, і потойбічні сутності в тому випадку не фігурували.

– Вальєн? – Я сподівалася, що правильно запам'ятала ім'я. – Вальєн із… із…

– Із Яструбів. Довго будеш трястися? Відкрию секрет: людина без ніг може роз'їжджати країною з тією ж швидкістю, що й інші. Здивована?

Єдине, що мене вражало: я його не бачила! Хоч убийте, але неприязний голос долинав із нізвідки. Купа дров, лавка, зарості кропиви – і пустота!

– Ти примара? – запитала я, затамувавши подих.

А що? З його кепським характером довго не живуть. Вальєн нарвався, дістав, що заслужив, тепер збирається переслідувати Мелу до могили. Теорія мала лише одне слабке місце: чаклунка стверджувала, що привидів у природі немає. Тобто магія здатна створити щось подібне, проте самі собою примари не заводяться.

Темрява за кропивою здибилася. Підозрюю, я скрикнула.

Але не втекла.

– Встати ти мені, мабуть, не допоможеш. Хе-хе, гадаєш, це заразно? Чи гидуєш торкатися каліки?

Скажу відверто: тієї миті я готова була його розцілувати.

– Живий! – злетіло з губ ненароком. – Справжній!

Іржаві петлі не витримали мого натиску, і хвіртка, жалібно рипнувши, впала додолу. Я пройшлась по ній, хрускаючи трухлявими дошками, безтрепетно попрямувала до купи, що ворушилася між лавкою і високими бур'янами.

Вальєн відсахнувся, зачепив долонею кропиву. Зашипів, незграбно змахнув руками.

– Не наближайся! – рикнув. – Поклич сотку. Сподіваюся, хоч вона тут нормальна.

Мені б роздратуватись і демонстративно піти, залишивши його розбиратися з усім самостійно. Натомість я підхопила сумку (важку, треба визнати), що лежала біля паркану, і рушила до будинку.

– Сьогодні спиш на голих дошках. Для спини корисно.

– А завтра?

– Якщо ти не практикант, розбирайся з Мелою. Я завідую господарством і у ваші чаклунські справи лізти не збираюся.

– Не магиня? – голос Вальєна потеплішав. – Це добре.

– Дивлячись для кого, – огризнулась я. – Пащекуватимеш – на жабу не перетворю, зате влаштую багато проблем. Іди за мною. Вільних кімнат немає. До ранку побудеш у мене, а там…

«Чаклунка випре тебе на світанку», – на щастя, я зуміла вчасно прикусити язика.

Віднесла речі Вальєна до себе, трохи почекала на ґанку… Не витримала, повернулася.

– Не барись, – прошепотіла впівголоса. – Ґрунт твердий, не бійся.

Він вказав на хвіртку, що щирилася уламками перед входом.

– Накажеш перестрибнути? Чи доламати? А, може, збігати по цвяхи й відремонтувати? Чи відкинути? Ти лиш скажи, куди, аби не тобі на голову!

Совість вколола дуже відчутно. Перешкода – справжня дрібниця, але для знатного зухвальця вона мала значення. Мела відразу б це зрозуміла, та мені була потрібна підказка. Прикро. Я ніколи не вміла дбати про інших. Можливо, тому мої єдині серйозні стосунки і закінчилися провалом.

Щоб заглушити внутрішній голос, який кричав про невиліковність егоїзму і цілющу силу самоїдства, довелося поступитися Вальєну ліжком з матрацом. Злегка відпустило. Я знову вийшла на ґанок. Притулилася щокою до прохолодного дерева, заплющила очі…

Скрипнуло вікно.

– Гей, старенька! Ти на вахті?

Я хитнула головою, заперечуючи, і здивувалася, коли Вальєн продовжив:

– Повертайся. Чіплятися не буду.

– Боїшся темряви? – прозвучало надто уїдливо.

– Не звик спати на самоті.

– Та мені начхати. Не кричи. Розбудиш когось – пожалкуєш.

– І яка ж кара? Ляснеш по дупі? Чекаю з нетерпінням.

Відповідати не хотілося. Мій ліміт добрих справ на сьогодні було вичерпано. І взагалі, до моїх обов'язків не входило розважати бесідами знатних панів.

– Що, надто горда? А за п'ять серебринок?

Совість щось там заїкнулася про співчуття і прощення. Я наказала їй стихнути і не верзти казна-що. Вальєн – козел, і наявність або відсутність кінцівок цього факту не змінить. Тож який сенс звертати увагу? Хай репетує. Практиканти прокинуться – йому буде гірше. Заєць скигленням задавить, Сокіл жалістю придушить, Лілея сльозами затопить…

– Як щодо золотого?

Я знала, що він дражниться, і все-таки не втрималася, недвозначно пояснила, як йому вчинити з монетою.

– Поганий приклад для підростаючого покоління, – зареготав Яструб. – У Ренії, між іншим, за збочення відправляють на каторгу.

– Вони повнолітні.

Останнє сказала не я.

– О, всемогутня! Не рада мене бачити? – Вальєн із таким завзяттям перекинувся на чаклунку, що стало трішечки образливо.

– Я чекала на тебе не раніше, ніж через місяць, Велне, – огризнулася Мела. – Засумував?

– Погань! Сподіваюся, одного разу демони випустять тобі тельбухи!

– Нагадай, чому я терплю твої витівки, багатий хлопчику?

Вікно зачинилося, приглушивши потік хитромудрих лайок.

Справді, чому? Я трохи поміркувала щодо цього і дійшла висновку, що нічого розумного не надумаю. Чаклунка, яка відмовилася від майбутнього заради сестри, а потім ледь не спровокувала заворушення, позбавивши наш світ Сойла, не терпіла б присутність високородного негідника просто так.

«І не зв'язалася б з Академією», – промайнула думка, що не давала мені спокою останні дні.